на головну

                     
                       
                     
                     
                             
 

 

 

Ізяславська

райдержадміністрація

 

               30300, Хмельницька обл.,

             Ізяславський р-н., м.Ізяслав,

                вул.Незалежності, буд. 2

 

тел/факс: (03852) 4-20-61

e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua

 

Заходи,

які заплановано

провести в

Ізяславському районі

протягом тижня

 

 

    

 

 

 

 

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Погода в Ізяславі

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВІДЗНАЧЕННЯ ПАМ’ЯТНИХ ДАТ І ЮВІЛЕЇВ

 

 

 

   

 

Українська Головна Визвольна Рада – підпільний український парламент

 

У липні цього року ми відзначаємо 75-ліття від часу створення Української Головної Визвольної Ради  (УГВР) – цього виняткового явища – визначного органу й етапу українського національно-визвольного руху та державотворення. Як відомо, Великий Збір УГВР відбулися 11-15 липня 1944 року поблизу сіл Недільна та Сприня на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, інші 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з північно-західних Земель та Наддніпрянщини. 

В Україні згодом кооптовано 4 члени (до 1950 року). На зборах, якими керував Ростислав Волошин, у статусі Голови Президії (предсідника) Великого Збору УГВР), схвалено Тимчасовий Устрій, Платформу та Універсал УГВР до українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: президент — Кирило Осьмак уродженець містечка Шишаки на Полтавщині, віце-президенти — Василь Мудрий, о.Іван Гриньох та Іван Вовчук, генеральний секретаріат (голова ГС - Роман Шухевич (псевдо - Роман Лозовський), генерального суддю та генерального контрольного. Прикметно, що на посаду генерального секретаря закордонних справ УГВР було обрано колишнього урядуючого провідника ОУН(б),головного організатора протигітлерівського резистансу й підпільної боротьби українців Миколу Лебедя (1910-1998), який  до цього перебував у розшуку згідно гончого листа нацистів майже 3 роки, від 4 жовтня 1941 року. Одним із ініціаторів створення українського підпільного парламенту, якого було обрано віце-президентом УГВР, став Іван Гриньох (1907-1994), - видатний богослов, громадський та політичний діяч, капелан, що згодом від імені УГВР виконував важливу дипломатичну працю, брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і Мадярщини, у ході яких дійшло до домовлень з мадярами, що відступаючі військові частини залишатимуть зброю для УПА. Є досить вимовним, що якраз віце-президент УГВР о.Іван Гриньох й відібрав присягу Другої старшинської школи УПА («Олені») біля села Рожанка Скільського повіту.

«…Серед лісів, на затишній відлюдній галявині у свіжо відновленому лісницькому хутірці відбувався перший збір УГВР. Очевидно, він організовувався таємно із застосуванням різних заходів обережности і безпеки. Але вже само улаштування приміщення на більшу кількість людей, доїзди і зв’язки, прохарчування і військова охорона – усе це втягнуло у співдію не тільки курінь УПА і організаційний апарат ОУН, але якоюсь мірою також і навколишнє населення. В оточенні панувала таємничість напіврозкритої таємниці: з цікавістю і збуджено пошептував народ про якісь великі наради, про «український уряд» і «парлямент». У піднесеному дусі траплялися такі окреслення і у підпільних виданнях. Але це віддавало не формальноправні конструкції, а політичну атмосферу і дійсне становище, в якому УГВР оперативно диспонувала національними силами, суверенно володіла не тільки підпорядкованими організованими формаціями, але якоюсь мірою і народними масами, опікувалася і хоронила, в міру можливостей, загрожених, несла відповідальність за політичне обличчя українства... Попри всі практичні труднощі, УГВР оформилася на демократичному принципі не тільки декляративно, але й устроєво, засадничо застосовуючи розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади і забезпечуючи скріплену відповідальність та контрольність і взаємне пов’язання для переборення підпіллям зумовлених перешкод у виконуванні функцій окремих органів чи цілости...», - згадувала пізніше членкиня Президії УГВР, видатна громадсько-політична діячка Дарія Ребет (1913-1992).

Великий Збір УГВР відбувся під гуркіт гармат фронту, що стрімко наближався, і після його закінчення всі негайно роз’їхалися по своїх місцях. 25 липня 1944 року, поблизу станції Бусовисько відбулося перше засідання Президії УГВР. На ньому було вирішено, що в Україні мають залишитися: Кирило Осьмак – Президент, Роман Шухевич – Голова Генсекретаріяту, переважна більшість членів УГВР мали виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси УГВР перед західними державами.  Член-засновник та член Президії УГВР Мирослав Прокоп (1913-2003) зазначав, що  «особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, - але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, - а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало…. Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і платформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 і наступних років та часово ближчими формаціями як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року. Завжди однак в центрі тих аналіз поставлене питання присутності чи неприсутності державно-правних атрибутів тих формацій. З таким основним критерієм автор підходить також до УГВР. Це дуже вимовне, бо воно вказує наскільки тепер при кінці 20 століття і п’ять десятиліть від часу постання УГВР, мислення дослідника сходяться з основними спрямуваннями творців УГВР. А в тім засновники УГВР у 1944 році уявляли її саме як установу державно-правного характеру. Вони були свідомі, що тисячі організованих кадрів визвольного підпілля і повстанці, які вели боротьбу проти німецьких окупантів, будуть продовжувати її також проти окупаційної совєтської влади і що ця боротьба проти дуже переважаючих сил буде довго тривати хай тільки на обмеженій території України, та що вона вимагатиме об’єднаного керівництва…».

Борцями серед борців, найповнішим втіленням самої суті й духу кращих представників національно-визвольного руху українства в часі Другої світової війни та перше повоєнне десятиріччя були для свідомої маси українського народу, незросійщеної і незбольшевиченої, вояки збройних відділів Української Повстанської Армії, члени підпілля ОУН на Українських Землях та поодинокі учасники УГВР, що залишились в Краю для керівництва Рухом Опору. Саме Українська Головна Визвольна Рада відіграла на заключному етапі війни особливу та виняткову роль у координації дій та розгортанні організованої визвольної боротьби. Голова Генерального Секретаріяту УГВР Роман Лозовський (Р.Шухевич) був одночасно і Головкомом УПА, і Головою Проводу ОУН(б) - ОУН на Рідних Землях. Спираючись на УПА, УГВР вдало використала цю значну військово-політичну силу для організації тривалої, затяжної і кривавої боротьби на два фронти - спочатку проти гітлерівського націонал-соціалізму, а згодом і проти московського більшовизму, які тривай час наводили жах на всю воєнну і повоєнну Європу.

Існування загальнонаціональної повстанської сили само по собі вимагало загальнонаціонального політичного керівництва визвольною боротьбою українського народу. До і після УГВР в Україні та за її межами такого керівництва не було. Хоча поза Україною існували чинники, які нав’язували до колишніх урядів України 1918-20р.р., але вони з тих чи інших причин за безпосереднє організування підпільної революційної боротьби не брались. Була порожнеча... Роки німецької окупації України 1941-1944 рр. були періодом якісного розвитку та поширення організаційних форм і методів визвольної боротьби українського народу та збагачення її новим державно-правовим та ідейно-політичним змістом. Ця революційно-визвольна боротьба мала різні форми та методи поширення і велась в рамках окремих військових та громадсько-політичних організацій. Така боротьба поширювалась дедалі на більш значні кола і верстви українського суспільства. Особливим виявом цього явища було зорганізування УПА менше на груповій чи партійній базі, а більше - на понадпартійній та загальнонаціональній. Цей своєрідний політико-організаційний вакуум досяг свого апоґею десь близько середини 1944 року. Створенням у липні 1944 року УГВР було завершено складний процес заснування справжнього та єдиного керівного органу та репрезентанта визвольної боротьби українського народу. Значну роль у становленні УГВР відіграла підпільно-політична та організаторська праця Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери, яка стала називатися під керівництвом Бюро Проводу - ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ), однак цей потужний фактор аж ніяк не звужував організаційних рамок та не монополізував усіх аспектів визвольної боротьби у тогочасній Воюючій Україні. Існуючий тоді стан української визвольної справи сам по собі визначив понадпартійний та загальнонаціональний характер українських військових, підпільних та воєнізованих озброєних формувань. Ці організації українців не були позбавлені суперечностей й проблем росту, вони мали відмінні між собою політично-групові забарвлення та орієнтації. Кожна із них мала централізоване керівництво та певну вертикаль у плані підпорядкованості окремих їх відділів.  Народні маси спочатку стихійно включились у боротьбу з ворогом, аби не дати себе до кінця пограбувати чи вислати українську молодь до Німеччини, або піти до більшевицько-чекістської партизанки чи у німецькі допоміжні відділи. Однак, лише Українська Повстанська Армія під політичним керівництвом ОУН на УЗ періоду 1943-1944 рр. змогла змобілізувати значну частину української спільноти на боротьбу з обома імперіалізмами - німецьким та більшовицьким, - хоча по суті справи виключно військовий характер цієї УПА не вирішував усіх нагальних організаційно-політичних питань визвольної боротьби.

Українське підпілля у цьому часі також шукало союзників, аби боротись з окупантом. Такі переговори потрібно було вести не від імені якоїсь партії, групи чи відділу, а від імені загальноукраїнського всенародного репрезентанта визвольної боротьби. Віце-президент УГВР, доктор богословія о.Іван Гриньох згадував, що, коли велись складні переговори з польською стороною та командуванням УПА і розмова перекинулась у «політичну площину й коли з польського боку виступила їхня Рада Народова і делеґат уряду, то українська сторона змушена була також виступити відповідно  умандатована». Й дійсно, «був трагічний символізм у цьому гуку на українській землі чужих гармат. Це не перший, це вже незлічимий раз на українській землі, на майні і житті українського народу, зводили між собою їхні порахунки зайди - чужинці. Але був також глибокий символізм у тому, що ось так, у ці липневі дні 1944 року діялося в глухому карпатському лісі... радили державну раду кращі представники українського народу, було мов щось «нереальне» у цій нараді... істота цього акту - створення УГВР якраз «між двома фронтами» - полягала в заявленні і підкресленні перед усім світом, що справжнім власником цієї землі є... тільки і єдино український народ,... щоб задокументувати, що в кого світ у будучності не визнав би переможцем, він проти волі народу, висловленої в конституційних актах У.Г.В.Р. ніколи не буде законним сувереном, а завжди буде тільки завойовником і незаконним окупантом України..».

Ця воля українського народу мала державно-формативне значення і задля майбутнього України, оскільки в державницьких актах УГВР йшлося про оцінку боротьби за державність України, оголошувалося, що національна, хай поки що не державна влада, в Україні є і вона потребує повної реактивації, поглиблення й поширення. Цих людей, творців та учасників УГВР, єднав принцип боротьби з німцями та більшовиками за Самостійну Українську Державу. Існування УГВР в історичному та державно-правовому контексті та її діяльність в Краю й на чужині надавало визвольній боротьбі українського народу не партійного чи групового, а всенародного та державницького характеру. Це має важливе значення для оцінки правного статусу УГВР, особливо під кутом леґітимності тих чи інших формацій українства, упорядкування цілості українського життя на еміґрації та розв’язання вузлових проблем відносин, співробітництва і підпорядкування між різними за походженням, статусом і впливами українськими самостійницькими організаціями. Безпідставними є звинувачення про  те, що УГВР від самого початку була «дорадчим бандерівським органом» чи «чисто галицьким витвором» і аж ніяк не державницьким органом, а лише «Проводом українського Руху Опору».

Як орган з рисами і функціями державного, - Українська Головна Визвольна Рада ухвалювала всі стратеґічно важливі рішення, що виконувались на певній частині України, як вояками, так і значною частиною цивільного населення. УГВР приймала рішення про мобілізацію та демобілізацію збройних відділів армії УПА, вирішувала питання про бойкот т.зв. виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР, видавала накази про підвищення вояків УПА від ранґи майора і вище, затверджувала найвищі відзначення та нагороди. Так, відповідно до постанов УГВР від 30 травня 1947 року та 29 серпня 1949 року вводився відповідно - день 14 жовтня святковим днем УПА, а згідно другої постанови - припинялася з кінцем 1949 року часово діяльність всіх підвіділів та штабів УПА, переносилось право нагородження та номінування членів революційно-визвольного руху у нижчі відділи УПА.  Таким чином, керівництвом УГВР було використано з певними застереженнями право держави мати власні Збройні Сили (щоправда, поки що ірреґулярні) і право на верховне керівництво цими силами. Це в свою чергу вказувало на виконання Українською Головною Визвольною Радою окремих функцій державного органу. 1948 року УГВР встановила окрему нагороду -  «Медаллю за боротьбу в особливо важких умовах», систематично випускала в світ свої постанови з найважливіших питань визвольної боротьби українського народу за свою державу. УГВР мала свої друковані органи - журнал «Самостійність»(1946-1947), випуски Бюро Інформації УГВР (1948-1951), редактором яких був відомий український підпільний публіцист Петро Федун (Петро Полтава) (1919-1951), один із головних ідеологів Збройного підпілля, начальник політвиховного відділу ГВШ УПА (1946-49), керівник Бюра інформації УГВР (1946 -1951), кооптований до складу УГВР влітку 1950 року, від 1950 по 1951 рік він був заступником Голови Генерального Секретаріяту УГВР. Петро Федун (Полтава) був нагороджений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».

Хоча формально військові ранги та відзначення було введено ще в січні 1944 року, але вже тоді нагородження і підвищення проводились від імені Української Головної Ради (остаточну назву Ради було ще не устійнено). Українська Головна Визвольна Рада виконувала ще одну досить важливу функцію державного органу - встановлювала та проводила відзначення і нагородження всіх тих цивільних осіб, хто мав особливі заслуги перед українським національно-визвольним рухом. Нагородами УГВР були Золотий Хрест бойової заслуги 1-ої та 2-ої кляси, Срібний Хрест бойової заслуги 1-ої та 2-ої кляси та Бронзовий Хрест бойової заслуги. Цивільні особи, політвиховники УПА, члени підпілля ОУН нагороджувались Золотими, Срібними та Бронзовими Хрестами заслуги. Поранених у боях нагороджували Срібною, а після п’яти поранень - Золотою Зіркою. Металеві Хрести та відзнаки з’явились лише 1951 року за раніше опрацьованим проектом Ніла Хасевича, найвідомішого підпільного мистця-графіка та ілюстратора майже всіх видань ПЗУЗ та УПА-Північ. Ніл Хасевич нагороджений Срібним Хрестом заслуги 1948 року, його підпис, зокрема, стоїть під документом «Звернення Воюючої України до всієї української еміґрації» (жовтень, 1949).

Із складу керівництва Воюючої України, вояків відділів УПА та членів сітки ОУН(б)-ОУН на УЗ за неповними даними було нагороджено відзнаками Української Головної Визвольної Ради (у тому числі й від імені Головного штабу УПА): Золотим Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси - 13 осіб, Золотим Хрестом бойової заслуги 2-ої кляси - 14 осіб, Срібним Хрестом різних кляс - 12 осіб, Бронзовим Хрестом бойової заслуги – 15 осіб, Золотим Хрестом заслуги - 20 осіб, Срібним Хрестом заслуги - 20 осіб, Бронзовим Хрестом заслуги - 14 осіб. Голова Генерального Секретаріяту УГВР Роман Лозовський (Р.Шухевич) був нагороджений Золотими Хрестами бойової і т.зв. цивільної заслуги. Член кур’єрської групи УГВР та Місії УПА Дуда Михайло мав два Золотих Хрести бойової заслуги обох кляс та Срібний Хрест бойової заслуги 2-ої кляси. Наприклад, один з найбільш активних та успішних бойових командирів УПА Василашко Василь (псевдо – «Перемога») (1918-1945), командир ТВ «Климів»(1945) був відзначений Золотим, Срібним та Бронзовим хрестом бойової заслуги. Відзначались та нагороджувались і рядові вояки УПА та активні члени збройного підпілля ОУН на УЗ.

Резонанс постави УГВР на терені Західної України на першому періоді її діяльності був, на перший погляд, не досить гучним, але досить вимовним. В подальшому УГВР, її органи та керовані нею структури в Краю розвинули потужну діяльність у боротьбі проти окупанта. Утворення та діяльність УГВР привела до радикальної та якісної зміни в керівництві національно-визвольною боротьбою в Україні.

В Україні у повоєнні роки фактично не було підпільних формацій поза системою УГВР. У Зверненні Воюючої Батьківщини з жовтня 1949 р.... виразно читаємо, що «…Край сьогодні досягнув повної єдності, …також з інших цілком певних даних відомо, що нема жодного сліду самостійної діяльності будь-яких сил поза тими, що підтримують УГВР...». В цей же час, до початку 1950-их років, в умовах більшовицької окупації України  стався перехід у тактиці УПА від повстансько-рейдових до більше підпільно-конспіративних акцій, а відділи УПА згідно рішення УГВР були згодом часово демобілізованими.

Осип Дяків-Горновий (1921-1950), член УГВР та заступник Голови Генсекретаріату УГВР від літа 1950 року, один із головних ідеологів організованої збройної боротьби, так писав про співпрацю і діяльність трьох неоднорідних формацій визвольного руху: «ОУН, за вказівками УГВР, на всіх своїх щаблях скоординувала всю свою діяльність з діями УПА, забезпечуючи повну однозгідність, а вслід за цим успіх у всіх політичних  акціях». Це стосувалось, зокрема, бойкоту т.зв. виборів до Верховної Ради СРСР 10.11.46 р. та Верховної Ради УРСР 9.11.47 р., підтримки УГВР «Української Греко-католицької церкви проти насильної ліквідації... та пропаганди серед червоноармійців». Незважаючи на власні матеріальні труднощі, «місцеві українські підпільні організації, з’єднання УПА і керівництво УГВРади організували харчову допомогу західних українських областей для голодуючого населення. В той час УПА розділила багато хліба з державних магазинів, ліквідувавши наперед їх НКВДівську сторожу ...На доручення адміністративних (виділено мною - О.П.) чинників УГВР, між населенням розділено протитифозну сироватку, закуплену у великих кількостях на чорному ринку у Польщі». Цими ж чинниками було розгорнуто широку роз’яснювальну кампанію про дійсні причини голоду в східних областях України і допомогу голодуючим, а також акції у спротиві насильного вивезення українців на захід т.зв. лінії Керзона та в протиколективізаційній акції в Західній Україні.

Відтак, можна стверджувати, що центр ваги в діяльності структур Української Головної Визвольної Ради, 70 років від дня заснування якої патріотична українська громадськість відзначає на початку липня 2014 року, в тяжких умовах теперішньої московської агресії та Сході нашої держави, -  знаходився в Україні, де під керівництвом УГВР збройними та підпільними методами велась визвольна боротьба. В той же час, усі закордонні структури УГВР мали усі формально-правні повноваження та можливості для ведення репрезентативної й матеріально-інформаційної праці для загальної справи визволення українського народу. Вони тримали постійний зв’язок та усіляко підтримували Край у його нелегкій боротьбі проти окупанта….

Під сучасну пору, коли новітній московський окупант та найманці Кремля нахабно й жорстоко намагаються повалити незалежну Українську Державу, яка вже існує понад два десятиріччя, - ретроспективний погляд на виняткове явище українського державотворення Українську Головну Визвольну Раду, одночасно  - підпільний парламент та верховний орган нашого визвольного руху, - набуває особливого змісту, оскільки все це разом, - минуле і сучасне, -  уособлює тяглість визвольної боротьби та державно-правових форм організації українства й вказує на неминучість нашої перемоги над будь-якими окупантами.  

ФОТОКОЛАЖ

11.07.2019 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

 

Конотопська битва або погром московитів

 

7-9 липня 1659 року відбулась битва під Конотопом - одна sз найбільших перемог українського війська в історії. Ця битва стала найяскравішим епізодом українсько-московської війни 1658-1659 років

 Як відомо, 1654 року було укладено Березневі статті, згідно з якими українці переходили під протекцію московського великого князя. Цей крок мав яскраве антипольське спрямування: вже шість років із різною інтенсивністю і з перемінним успіхом українці воювали проти Корони. Також москвини мали намір відновити експансію на Захід, на територію Великого князівства Литовського.

Та договір швидко втратив актуальність. Москва не бажала краху Польщі, натомість шукала ресурси для війни проти Швеції. Це принципово не узгоджувалося з інтересами України: орієнтири козацьких еліт були прямо протилежними. Також на місцях постійно спалахували конфлікти на окупованій частині Білорусі: українці мали намір включити частину з них до Гетьманщини, натомість москвини вважали їх мало не царською отчиною.

Формально поклала край домовленостям Москва: 1656 року вона уклала сепаратний мир із польським королем, залишивши Україну один на один із супротивником. У гетьмана Хмельницького були розв’язані руки. Та загострювати відносини з царем він не бажав. Тим не менше, його війна продовжувалася: 1657 року український корпус під проводом генерального судді Антона Ждановича увійшов у Варшаву. Та через несприятливий розвиток подій був змушений повернутися. Також було організовано українсько-шведсько-трансильванський союз для боротьби проти Польщі. У той же час через волинського каштеляна Беневського було розпочато переговори з королем.

На жаль, Хмельницький помер у надзвичайно відповідальний час. Його наступником став генеральний писар Іван Виговський.

Виговський продовжив лінію попередника: він довів до логічного кінця переговори зі шведами, підписавши із ними договір. Як і Хмельницький, прагнув до часу не загострювати відносин із Москвою.

Та лінія гетьманів на підготовку дипломатичного тилу не пройшла повз око Москви. Користуючись невдоволенням серед широких мас населення України, поки що не затвердженим генеральною радою статусом Виговського як гетьмана, та політичними амбіціями окремих представників старшини, Москва почала здійснювати провокації та підбурення з ціллю дестабілізувати ситуацію в країні. Так, московські воєводи і дипломати встановили зносини зі старшинами – полковником Мартином Пушкарем та кошовим Яковом Барабашем. Вони не були представниками уряду, а тому Москва не мала права вступати з ними у переговори. Відчуваючи моральну підтримку від московського великого князя, надміру амбіційні старшини підняли повстання проти Виговського і зазнали поразки. Цар побачив, що Виговський переміг, умив руки і виступив у ролі арбітра, визнавши Виговського гетьманом.

Та тепер всім було все ясно: Чигирин мав намір віддалитися від Москви (і це остаточно зрозуміли в Москві), а Москва бажала посилити свій вплив в Україні на фоні громадянського протистояння.

Тож Виговський довів до логічного завершення іще одну справу: 1658 року в Гадячі було підписано договір із Польщею. Саме цей епізод можна назвати закінченням національно-визвольної війни. Адже тільки зараз закінчилася перманентна конфронтація між Польщею та Україною, що завершилася територіальним відокремленням останньої від Корони та входження обох держав в один конфедеративний рівноправний союз. Гетьманщина у цьому союзі мала отримати статус Великого князівства Руського.

Також було відновлено союз із кримським ханом, який мав намір здійснити грабіжницький похід на Москву.

Для повернення України під високу царську руку на її територію вступило військо князя Трубєцкого. Він був вільний у виборі засобів при виконанні цілі походу: можна було застосовувати як дипломатію, так і силу зброї. Трубєцкой мав під командуванням елітні частини московського війська: царський розряд, частини іноземного автораменту та найманців-ветеранів Тридцятирічної війни. Також згодом він підсилився частинами помісної кінноти князя Куракіна, солдатами та татарами. Також він розраховував на залогу київської фортеці, яка перебувала там згідно з Березневими статтями 1654 року. Плюс він мав свого легітимного гетьмана Безпалого і 6 тис. його прибічників. Загалом московська армія (без київської залоги) склала 50 тис.

Виговський мав у розпорядженні 30 тис. козаків та 2 тис. регулярних військ, утримуваних гетьманським коштом. Також він розраховував на допомогу татар (30 тис.) та нечисленні частини Станіслава Потоцького.

Спочатку Іван Виговський власними силами намагався знищити залогу київської фортеці.

Та воєвода напрочуд вдало організував оборону і здійснив вражаючу вилазку. Ці невдачі та затягування військової кампанії змусило Виговського шукати інші варіанти. Так як козаки не були регулярним військом, то Виговський був змушений розпустити половину реєстровців: з 30 залишилося близько 15 тисяч.

Тому він відмовився від штурму київської фортеці і видвинувся на Конотоп, де перебувала армія Трубєцького. Для блокування київської фортеці були залишені поляки та надвірна хоругва гетьмана.

У той час Трубєцкой тримав в облозі Конотоп, який героїчно захищав Григорій Гуляницький. Трубєцкой боявся рушити вглиб України і залишити в себе за спиною ворожу залогу.

Недалеко від Конотопа Виговський з єднався з армією кримського хана. 

Цей факт вдалося приховати від московських воєвод: вони не розраховували, що прибуде кримський хан.

Українські війська облаштували позиції біля Соснівської переправи, неподалік від Конотопа. Піхота (козаки і найманці) та драгуни мали зайняти позиції в окопах. Кримська кіннота мала розташувалися окремо, в засідці.

Також козацька кіннота почала здійснювати рейди навколо Конотопа, блокуючи діяльність московських розвідників та фуражирів. Трубєцкой отримував неповну інформацію і дезінформацію від своїх розвідників. У нього склалося враження, що прийшов лише Виговський із козаками і що він відчуває нестачу кінноти.

Воєвода не наважився відійти всім військом від укріпленого табору, який тримав в облозі Конотоп. Тож він вирішив розбити Виговського лише кіннотою.

Кавалерія під проводом князів Ромодановського, Львова і Пожарського рушила на козаків-розвідників, які давали бій і відступали, заманюючи воєвод до позицій піхоти і водночас відрізаючи їм шлях до відступу в табір. Як наслідок, москвини напоролися на українські окопи. Зав’язався жорстокий бій.

В якийсь момент українці почали тікати. Та це був лише маневр, щоб дати час кримцям оточити супротивника. Пожарський, що захопився переслідуванням супротивника, надто пізно зрозумів, що його переграли. Татари вдарили з усіх боків. Розгром був повний.

Деякі частини зуміли вчасно вирватися і втекти до табору.

Вступ до битви ханської кінноти був сигналом для контратаки гетьманського війська на московитів. Зупинивши відступ, Виговський усіма силами атакував дезорієнтованого противника, одночасно охопивши його з правого флангу на захід від Конотопа. Врятуватися вдалося частині полку Ромодановського, підрозділи якого, очевидно, першими кинулися навтьоки. Результат битви став для московського командування приголомшливим. На бойовищі потрапили в полон двоє з п’яти воєвод Трубецького - князі Пожарський і Львов, одні з найдосвідченіших кавалерійських воєначальників московської армії. Полягло понад 240 московських дворян, майже 2 000 городових дворян, близько 1000 елітних найманців тощо. Загальні втрати Трубецького - 4 769 чоловік убитими й полоненими. Втрати союзників були меншими - до 2 500 вояків, - але виразно демонстрували, наскільки важкою й кривавою виявилася здобута перемога.

Виговський разом із Мухаммедом Ґіреєм намагався блокувати головні московські сили одразу ж після битви, виславши декілька кінних партій на путивльські шляхи, які мали знешкодити розвідку Трубецького й перерізати переправи. Переслідування москалів, що повільно рухалися в оточенні мас татарської та козацької кінноти, тривало ще протягом трьох діб. Армія Трубецького під час відступу втратила щонайменше 2 000 чоловік убитими й біля 5 000 пораненими; козаки й татари - близько 6 000 вбитими.

Знекровивши армію Трубєцкого, Виговський залишився в Україні, де в околицях Києва відновилися бойові дії. Татари ж відправилися у беш-баш тилами ворога, збираючи ясир. Ромодановський, Куракін та Трубєцкой просто не мали можливості зарадити цьому.

Конотопська битва - це одне з найрезонансніших військових протистоянь ІІ половини ХVII ст. Навіть згадка про цю битву, що відклалася в різних сегментах історичної пам’яті українців та росіян - від легенд і пісень до мемуарів і царських указів, - свідчила про її значущість як для сучасників, так і для близьких нащадків. Для молодої козацької держави вона була першою доволі масштабною і вельми успішною сутичкою з армією колишнього союзника й протектора - Московської держави, військова потуга якої, поза сумнівом, була гідним противником гетьманському війську. Для московської сторони поразка під Конотопом стала однією з найчорніших сторінок її військового мартирологу.

Ганьбу поразки перевершував біль утрат - чи не вперше від ординських часів війську московського царя було завдано такої шкоди у найбільш привілейованій і родовитій його частині - московській дворянській кінноті. Іван Виговський не мав у своєму розпорядженні якісної важкої кавалерії, тож перемога була тим більше вражаючою. 

1659 року українці та кримські татари вписали героїчну сторінку в нашу історію.

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

08.07.2019 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

Руйнуючи імперські міфи: Інститут національної пам’яті презентує соціальний ролик про Гетьмана Мазепу

 

Цього року Україна відзначає 380-річчя з дня народження гетьмана Івана Мазепи. Він став однією з ключових фігур Полтавської битви, яка відбулася 27 червня (8 липня) 1709 р. між військом короля Швеції Карла ХІІ та козаками з одного боку та армією московського царя Петра І з іншого.

Ця битва була відчайдушною спробою Мазепи зберегти суверенітет та європейський курс України. А для Росії вона стала однією з ключових ідеологом насадження «русского мира» та формування міфу про Івана Мазепу лише як про «зрадника».

Напередодні цієї дати Український інститут національної пам’яті спільно з продакшн «Bober studio» презентують соціальний відеоролик, у якому Мазепа постає як фігура світового масштабу. Підкреслюється передусім його роль в розвитку освіти, культури, європейська волелюбність, яка досі надихає поетів, художників, композиторів по всьому світу.

«Протистояння Мазепи і Петра І – це екзистенційне протистояння волелюбного українського духу і російських імперських амбіцій, які ми досі спостерігаємо на прикладі війни на сході. Не випадково слова «мазепинець», як пізніше «петлюрівець» і «бандерівець» в російській свідомості стали символами нескореності та українства. І нині, разом із декомунізацією, ми маємо позбуватися імперської спадщини, повертаючи нашу справжню історію і наших справжніх героїв», - зазначила перша заступниця голови Українського інституту національної пам’яті Аліна Шпак.

Ролик вийшов у серії «Люди епохи», започаткованої Українським інститутом національної пам’яті. Раніше у цій серії вийшли відеоролики до ювілеїв Людмили Старицької-Черняхівської, Євгена Сверстюка та Симона Петлюри.

Переглянути відеоролик можна тут.

Також до 310-річчя Полтавської битви приурочений круглий стіл «Редут імперії. Полтавська битва 1709 року як місце пам’яті: історія, міф, роль у насадженні ідеологеми «русского міра» в Україні», який відбудеться 26 червня о 10.30 в Укрінформі.

 

Історична довідка 

В ході Північної війни між Московським царством та Шведською імперією у 1700–1721 рр. за панування на Балтиці становище Гетьманщини у складі Московського царства постійно ускладнювалося. Цар Петро І вимагав від гетьмана Івана Мазепи все більше допомоги живою силою, провіантом та амуніцією, готуючи паралельно реформу козацьких військ із перетворенням полків на регулярну армію. Коли шведські війська пішли на Україну, Петро І наказав Мазепі застосувати тактику «випаленої землі»: від Пскова до Сіверської України на глибину 200 верст мала виникнути «мертва зона», звідки мали виселити все населення, хліб – заховати в ями, а міста і села – спалити. Спаленню підлягав і Київ з усіма церквами та монастирями. Правобережну Україну Петро І мав намір віддати Польщі, щоб здобути прихильність польських магнатів, які підтримували короля Августа.

У цій ситуації Мазепа прийняв рішення перейти на бік Швеції, щоб зберегти територіальну цілісність України і становище козацтва. Восени 1708 р. Іван Мазепа та Карл ХІІ підписали договір, за яким шведський король гарантував Україні «... цілість її кордонів, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв». Наприкінці березня 1709 р. на вірність Карлу ХІІ та гетьману Мазепі присягнув кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко разом з 8-тисячним козацьким військом.

Дізнавшись про союз Мазепи і Карла ХІІ, Петро І наказав знищити гетьманську столицю Батурин – були вбиті всі мешканці, навіть немовлята. Згодом так само були розорені і спалені Чортомлицька і Переволочна Січ.

Полтавська битва стала переломним моментом у Північній війні і в геополітичній долі України. Поразка військ Карла ХІІ та Івана Мазепи призвела до остаточної втрати Україною державності і перетворення її на частину Російської імперії. Усіх полонених українців було люто катовано і страчено. Ім’я Івана Мазепи (а з ним – і всіх українців) російська історіографія всіляко намагалася демонізувати, навісивши тавро зрадників.

Після Полтавської битви Карл XII та гетьман Мазепа з військом змушені були шукати притулку на землях Молдови, підлеглих Туреччині.

22 серпня 1709 р. в Бендерах гетьман Іван Степанович Мазепа помер. Похований у румунському місті Галац. Хоча нині точне місце його могили не відоме.

26.06.2019 р.

За матеріалами Українського інституту національної памяті https://uinp.gov.ua/

 

Симон Петлюра – 140 років від дня народження

 

У політиці взагалі, а особливо – в критичні моменти життя нації, велику роль відіграє особистий авторитет провідників, яким маси вірять, за якими йдуть часто на тяжку й криваву боротьбу. Провідник – не той, що хоробро вирішує проблеми на папері, проповідує «революцію» або «диктатуру» із затишного кабінету. Дійсний вождь – той, хто з відвагою й дерзанням думки з’єднує ще й моральну відвагу, яка йому велить не кидати поля бою, поки ще йде боротьба, не ховатися за чужі спини, а, в разі потреби, собою давати приклад іншим.

Таким був Симон Васильович Петлюра – голова Директорії УНР, Головний Отаман війська УНР, талановитий журналіст, публіцист, редактор, літературний критик.

Народився Симон Петлюра у Полтаві 22 травня 1879 року. У віці 13 років розпочав навчання: спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895-1901). У 1900 році вступив до лав Революційної Української Партії. З тих пір почалася його активна партійна діяльність. У 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар, де працював учителем, і створив революційну групу «Чорноморська громада». У 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили «на поруки». Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання – «Праця» й «Селянин». Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі – видавав щомісячник «Вільна Україна», а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався до Москви, редагував журнал «Українське життя» і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф.Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: «Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, суспільний діяч... Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля». Життя підтвердило слова російського академіка.

Навесні 1917 року С.Петлюра був призначений головою Українського Військового Комітету Західного фронту і, як його делеґат, взяв участь у І Всеукраїнському з'їзді в Києві (18-21 травня 1917р.), де був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917р. Симон Петлюра став її Генеральним секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил. За його безпосередньої участі з полонених українських січових стрільців було сформовано окрему військову частину – Курінь Січових Стрільців під командуванням Є.Коновальця, який пізніше відіграв визначну роль у національно-визвольній боротьбі за незалежність України.

Але цими його діями в уряді Центральної Ради були задоволені не всі. Проти виступив глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко, що вважав достатнім сформувати міліцію. Наприкінці того ж року Симон Петлюра вийшов з уряду й організував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування відіграло вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради і тривалий час залишалося одним з найбоєздатніших в Армії УНР. До речі, саме завдяки Петлюрі захоплені на «Арсеналі» полонені уникли розстрілу. Київський історик і журналіст Ярослав Тинченко у своїх дослідженнях наводить слова очевидців, які розповідали, що Симон Васильович вискочив перед кулеметами гайдамак і закричав: «Це ж робітники! Серед них, може бути, є багато несвідомих українців, і ви їх хочете розстріляти? Я цього не дозволю, першу кулю в мене!».

Після гетьманського перевороту (квітень 1918р.) Петлюра очолив Київське Губернське Земство і Всеукраїнський Союз Земств. На цьому посту він був заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув'язнення переїхав до Білої Церкви, де очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 року, ознаменувавши цим ліквідацію держави П.Скоропадського і відновлення УНР.

З  9 травня 1919р. по 10 листопада 1920р. Симон Васильович – голова Директорії УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу.

У жовтні 1919 року в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М.Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід запіллям ворога, який тривав до травня 1920р. За весь рейд Армія УНР пройшла 2500км і провела більш як 50 успішних боїв.

Зимовий похід Армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917-1921рр., взірцем незламної віри в свої ідеали.

Ще однією непересічною історичною подією того часу стало проголошення 22 січня 1919 року Акту Злуки УНР і ЗУНР.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної Армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе – польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р.Збруч і наприкінці листопада 1920р. була інтернована польською владою.

Спочатку С.Петлюра з Урядом перебував у Тарнові, згодом під прибраним прізвищем – у Варшаві. Після того, як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, відтак – до Відня і Женеви, а наприкінці 1924р. – до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб».

25 травня 1926 року постріли більшовицького агента С.Шварцбарда, який нібито помстився за членів сім’ї, убитих в період єврейських погромів, обірвали життя незламного борця за незалежність України – Симона Петлюри. І хоча слідство (яке тривало понад 16 місяців) та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів та його антисемітських нахилів, вбивцю було виправдано.

Похований Симон Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі. У день похорону 40 польських генералів стали на коліна в костелі у Варшаві.

Слова ж лідера українського визвольного руху 1917-1921 років, пройняті оптимізмом і вірою в майбутнє України, й донині надихають українських патріотів, які продовжили його справу – стали на захист рідної землі: «Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері – України. Минуть жахливі криваві роки боротьби, і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні».

22.05.2019 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

До 170-річчя від дня народження Панаса Мирного

 

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.

На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П.Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках "Народные южнорусские сказки" (1869, 1870) та "Чумацкие народные песни" (1874).

З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І П.Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в "Полтавских губернских ведомостях", друкувався в "Основі", а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі "Правда" з критичними статтями.

Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П.Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечорами за письмовим столом, він із натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш "Україні" та оповідання "Лихий попутав"), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі "Правда" в 1872 році. Незважаючи на те, що в 70-80-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, у зв'язку з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імперії, друкуються переважно за кордоном і на Наддніпрянській Україні були майже невідомі широким колам читачів.

Так, 1874 року в журналі "Правда" побачили світ нарис "Подоріжжя од Полтави до Гадячого" та оповідання "П'яниця", а в 1877 році в Женеві з'являється повість "Лихі люди". Ще 1875 року у співавторстві із братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" і подано до цензури, але у зв'язку із так званим Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'являється в Женеві у 1880 році.

Тільки в середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху "Рада", виданого М.Старицьким у 1883-1884 pp., публікуються перші дві частини роману "Повія" та два оповідання з циклу "Як ведеться, так і живеться". 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника "Збираниця з рідного поля" та комедія "Перемудрив". Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як "Лови", "Казка про Правду та Кривду", "Лимерівна", переспів "Дума про військо Ігореве".

Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка "Унія", який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.

Підтримував Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника І.Котляревському в Полтаві.

Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає із відозвами, в яких закликає до єднання всіх прогресивних сил у боротьбі за свободу й рівноправність жінок, співробітничає в журналі "Рідний край", що 1905 року почав видаватися в Полтаві, у ряді своїх творів ("До сучасної музи", "Сон", "До братів-засланців") відгукується на революційні події.

Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915 р. поліція розшукує "політично підозрілу особу" Панаса Мирного.

У зв'язку із тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й у тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І.Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: "Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного".

Після встановлення Радянської влади на Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.

13.05.2019 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

Сторінки історії: до 75-річчя битви під Гурбами

 

21 квітня 1944 року  – в урочищі Гурби на Рівненщині розпочалася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника – “Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь із військами НКВД. Вона тривала до 25 квітня й стала однією із найбільших битв УПА. Загальна кількість повстанців разом із місцевими мешканцями, які до них приєдналися, становила близько 5 тисяч. Південна група УПА мала 2 батареї гармат та кілька мінометних ланок.

У середині квітня 1944 року основні сили Української повстанської армії розділив німецько-радянський фронт. Частина УПА під керівництвом Юрія Шухевича була розташована на території, окупованій нацистами, а друга частина під командуванням керівника УПА-Південь Василя Кука – на території під радянською окупацією. Найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці боялися повторення радянських репресій 1939–1941 років.

Бій відбувся під час переходу частин УПА через німецько-радянські фронти й охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. У битві брали участь відділ південної групи УПА-Північ (військова округа «Богун» під командуванням Петра Олійника — «Енея») та з’єднання УПА-Південь (під командуванням Василя Кука — «Леміша»).

До бойових дій під Гурбами призвели замах вояків УПА на командуючого 1-м Українським фронтом Миколу Ватутіна, внаслідок якого він помер, а також спроби українських повстанців зірвати мобілізацію населення західних регіонів України до лав Червоної армії, про що свідчать численні атаки на потяги із новобранцями та на призовні пункти.

У відповідь НКВД почало широкомасштабні каральні операції проти УПА.

21 квітня 1944 р. енкаведисти оточили весь комплекс кременецьких лісів, у яких зосередилось біля 5000 повстанців, що належали до різних підрозділів УПА-Північ та УПА-Південь, а також мобілізованих селян із навколишніх сіл Гурби та Антонівці. Бойові відділи УПA нараховували не більше 3500-4000 вояків.

Сили внутрішніх військ НКВД, за повідомленням УПА, були в декілька разів більшими. До складу цього угрупування входили 4 бригади внутрішніх військ НКВД, полк кінноти, 15 легких танків, до того ж використовувалась авіація (три літаки з 6-го штурмового авіаполку НКВД), бронепоїзд, залучалися фронтові частини. Перед військами НКВД стояло завдання повністю оточити й знищити південну групу УПА, очистити місцеві ліси від повстанців.

Командування УПА наказало зайняти оборону в гурбенському лісі куреням Олександра Степчука (Сторчана), Івана Сала (Мамая), Семена Котика (Докса, Вира), Андрія Трачука (Бувалого), Івана Золотнюка (Довбенка), а також Яструба, Непитайла, Залізняка та окремим сотням Панька, Андрія, чоті Чорногорки й відділу охорони штабу під командуванням Гармаша і готуватись до прориву з оточення.

Проти радянських військ, згуртованих переважно на лінії Шепетівка — Рівне — Збараж, уранці 21 квітня вояки УПА почали рити шанці та вкопувати гармати. Було розгорнуто польовий шпиталь.

Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Найбільше військових радянське командування сконцентрувало в районі села Антонівці. Наступ відбувався з різних боків, мобільні повстанські загони відступали та наносили несподівані удари з флангів, а тому війська НКВД зазнавали значних втрат, проте їм вдалося взяти повстанців в оточення.

За наказом командування УПА війська повстанців перегрупувалися в лісах неподалік с. Гурби, у селах Святе, Мощаниця, Чернява, Грановець та на Медвежій горі. Першу лінію оборони займали відділи командира Мамая (по лінії р. Понура – с. Замишівка), Докса (Мощаниця – Чернява – Святе), Яструба, Сторчана та кілька інших загонів особливого призначення (лінія Святе – Мости – Грановець – Гурби). Другу лінію оборони займали загони Довбенка, Бувалого і Непитайла. Резерв становили відділи командира Панька, Залізняка, Чорногорки й Андрія. Згідно зі звітами до повстанського штабу під час зіткнень 23 квітня війська НКВД втратили 250 осіб убитими. Втрати повстанців становили 39 осіб убитими й 30 пораненими. Перевага НКВД була значною у живій силі та зброї.

У ніч із 23 на 24 квітня повстанці знову перегрупувалися та окопалися. Після артобстрілу війська НКВД спробували захопити позиції повстанців, однак марно. Друга атака із залученням танків також була невдалою, але загони УПА-Північ понесли втрати, зокрема, курінь Ясена, відділ Яструба, а за ним і курінь Залізняка змушені були відступити.

24 квітня, о 6-й ранку, командування НКВД розпочало генеральний наступ на позиції УПА. Повстанські ресурси були вкрай обмежені, тому командування УПА ухвалило рішення йти на прорив. Легкопоранені бійці з розформованого польового шпиталю долучилися до бойових загонів. Важкопоранених повстанців разом із цивільним населенням вирішили кількома групами переправити через лінію фронту. Три сотні з різних куренів озброїлися гарматами, щоб відвернути на себе увагу НКВД.

Вранці 25 квітня повстанці трьома групами з боєм почали прориватися із оточення в районі села Буща. Із «гурбенського котла» зуміли вирватися всі курені УПА – майже три тисячі бійців. Значних втрат зазнали курені Мамая та Довбенка (самого Мамая було вбито). Курені Довбенка та Бувалого відійшли в суразькі ліси, курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів ― Шепетівка, а відділи Ясеня та Докса відступили у напрямку Клеваня.

Згідно з офіційною доповідною НКВД, було знищено близько 2 тисяч повстанців і 25 німців, а також заарештовано 65 німецьких солдат і офіцерів, які допомагали упівцям. У доповідній до втрат УПА НКВД зарахував і цивільне населення, розстріляне за допомогу повстанцям. Керівник бою під Гурбами генерал УПА Василь Кук у спогадах зазначив, що УПА втратила не більше 100 людей, а вбили повстанці 900 радянських солдатів і ще стільки ж поранили.

22.04.2019 р.

За матеріалами сайту УІНП

 

4 квітня НАТО виповнюється 70 років

 

НАТО (NATO – North Atlantic Treaty Organisation) – Організація Північноатлантичного договору – міжнародна організація, створена 4 квітня 1949 року для колективної оборони країн Західної Європи та Північної Америки згідно з принципами  51 статті Статуту ООН.

Відповідно до Вашингтонського договору кожна держава-член Альянсу несе додаткову відповідальність та користується перевагами від участі у системі колективної безпеки. У ст. 5 ведеться про те, що збройний напад на одного або на кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів і що “вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них … надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні”. Такі безпрецедентні гарантії безпеки, територіальної цілісності, недоторканості кордонів та державного суверенітету не дає жодна з наявних на сьогодні колективних систем безпеки.

У часи холодної війни Альянс ніколи не використовував військову силу проти третіх країн або з метою впливу на своїх держав-членів. (Водночас, СРСР на чолі Організації Варшавського договору (ОВД), який у 1954 році подавав заявку на вступ до НАТО, але отримав відмову, без вагань застосовував засіб військового втручання у внутрішні справи союзників по соціалістичному табору в Угорщині 1956 р. і Чехословаччині 1968 р.)

Сьогодні членами НАТО є 29 країн: Албанія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Хорватія і Чорногорія.

Ухвалення всіх рішень в Альянсі відбувається на засадах консенсусу. Кожна країна-член НАТО має право вето.

НАТО не має власних збройних сил, у розпорядженні Альянсу є збройні сили – країн-членів. (Деякі держави-члени НАТО взагалі не мають власних армій, зокрема Люксембург та Ісландія).

Будь-яка держава-член має право виходу з Альянсу. За історію організації цим правом скористалися Франція та Греція, які відповідно у 1966р. та у 1974р. вийшли з військової структури НАТО, однак залишилися в межах її політичної структури. У 1980 році повна участь Греції у військовій структурі НАТО була відновлена. Франція також відновила участь у військовій структурі НАТО, про що було оголошено під час ювілейного Саміту НАТО в Страсбурзі в 2009 році, коли Організація відзначала 60-річчя з часу свого заснування.

НАТО розвиває розгалуджену систему партнерств, до якої входять Рада євроатлантичного партнерства, особливі партнери Україна, Грузія, країни Середземноморського діалогу (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко, Туніс), Стамбульської ініціативи (Бахрейн, Катар, Кувейт та ОАЕ), західноєвропейські нейтральні країни (Австрія, Ірландія, Мальта, Фінляндія, Швейцарія, Швеція), а також контактні країни (Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Японія).

Альянс у 2014 році припинив практичну співпрацю з Російською Федерацією після її агресії проти України, проте залишив канал комунікації - Раду НАТО-РФ і розпочав проведення політики стримування РФ.

Для міжнародних інвесторів НАТО – це очевидний знак стабільності, а отже, більшої інвестиційної привабливості.

Колективна безпека різко обмежує шанси на кривавий реванш примари фашистського більшовизму. Саме консолідація зусиль країн НАТО - найбільш ефективний механізм, як показала історія, в боротьбі з цим божевіллям. Він дозволяє навіть країнам, які не мають широких ресурсних можливостей мати надійну парасольку безпеки. Разом - ми сила.

04.04.2019 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

 

110 років від дня народження відомого сценариста і кінорежисера Віктора Іванова

 

13 лютого 1909 року в Козятині народився відомий сценарист і кінорежисер, «батько» комедії «За двома зайцями» Віктор Іванов. Олександр Довженко назвав його особливим режисером, «одним на мільйон», а Сергій Ейзенштейн персонально взяв Іванова у свою творчу майстерню.

 Походив із простої родини. Батько, Михайло Спиридонович, був військовим фельдшером відділкової лікарні, мама, Тетяна Андріївна, займалася родиною. Під час епідемії холери у 1919 році батько, рятуючи хворих, сам захворів і помер, лишивши дружину з трьома дітьми. Щоб прогодуватися, Віктор у 13 років влаштовується працювати розсильним у відділі наросвіти.

Йому «світила» кар’єра залізничника. Закінчив Бердичівське ремісниче училище та Жмеринську профшколу. Пізніше у В’язьмі в Росії отримав спеціальність помічника машиніста. У 1932 році молодого перспективного працівника направляють до Московського інституту залізничного транспорту. Але юнак несподівано вирішує круто змінити свою долю і здає документи до Московського державного інституту кінематографії, вступивши  ре­жи­серсь­ке відділен­ня, на курс відо­мо­го кінорежисера Сергія Ейзенштейна, який першим розгледів у Вікторові талант комедіографа.

Першим місцем роботи стала Київська кіностудія імені Довженка, де Іванов до війни працював асистентом режисера. Просився на фронт, але йому казали, що кіно – це теж фронт боротьби з Гітлером. У 1942 році працівників кіностудії евакуювали до Ашхабаду.

 Відправки на фронт він таки добився, отримавши благословення від Олександра Довженка. Війну пройшов командиром взводу вогнеметників, воював під Сталінградом, форсував Дніпро, Букринський плацдарм, першим «розписався» кулеметною чергою на воротах кіностудії Довженка, коли звільняли Київ. Був двічі поранений, важко контужений, комісований за станом здоров’я.

Але в роботі, як інваліду, на Київській кіностудії йому було відмовлено, тому після закінчення війни продовжував свою режисерську діяльність на кіностудіях Свердловська, Вільнюса, Каунаса. Лише в 1950 році він повернувся до кіностудії Довженка, де пропрацював до самої смерті.

Саме тут було знято його найвідоміші стрічки:  «Шельменко-денщик» (1957), «Сто тисяч» (1959), «Олекса Довбуш» (1961), «Бджоли і люди» (1963), «Ключі від неба» (1965), «Непосиди» (1967), «Вулиця 13 тополь» (1970), «Веселі Жабокричі» (1975). І, звичайно, комедія «За двома зайцями» (1962), яка побила всі рекорди касовості і зробила зірками Маргариту Криніцину (Проня), Наталю Наум (Галя), Таїсію Литвиненко (Химка) та інших акторів. Також у фільмі знімалися відомі на той час актори Олег Борисов, Нонна Копержинська, Микола Яковченко. В оригіналі фільм було знято українською мовою.

Крім кінематографа, Віктор Іванов захоплювався літературою, особливо дитячою. З 1956 року – член Спілки письменників України. Автор збірок для дітей «Наша Наташа» (1954), «Доріжка» (1958), збірки віршів «Доделки-переделки», «Попади», «Сатирический патруль» (1960).

Попри безперечний талант, йому до кінця життя довелося боротися з чиновницькою бюрократією. Це позначалося на здоров’ї: переживши два інфаркти, Віктор Іванов помер у 1981 році. Офіційне визнання прийшло уже після смерті: у 1999 році режисерові було присвоєно Державну премію імені Довженка (посмертно). На одному із приміщень кіностудії колеги встановили бронзовий барельєф з портретом Іванова та його персонажами. У  2007 році в Козятині меморіальну дошку встановили і на будинку першого приміщення відділкової лікарні, в якому народився кінорежисер.

13.02.2019 р.

За матеріалами сайту Українського інституту національної пам’яті http://www.memory.gov.ua/

 

 

30 років тому було створено Товариство української мови ім. Тараса Шевченка

 

11–12 лютого 1989 року у Києві на Установчій конференції створено Товариство української мови ім. Тараса Шевченка – суспільно-громадську організацію, метою якої було після століть русифікації відродити та утвердити українську мову в Україні.

Цей форум увійшов в історію як перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві. Очолив новостворене Товариство української мови імені Тараса Шевченка поет Дмитро Павличко. Учасники цієї організації були найактивнішими у всіх загальнополітичних заходах, які передували відновленню Української держави у 1991 році.

29-30 вересня 1990 року у Києві відбулася ІІ конференція. Після внесення змін до статуту Товариство очолив народний депутат України Павло Мовчан.

12 жовтня 1991 року на ІІІ-тій позачерговій конференції Товариство української мови імені Тараса Шевченка було реорганізоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Завданнями цієї організації стали: розбудова і зміцнення Української держави, утвердження української мови як державної в усіх ділянках суспільного життя, поширення знань серед населення, формування національної свідомості.

 4-5 грудня 1993 року на IV з’їзді Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ювілейному засіданні, присвяченому 125-літтю організації головою Товариства знову обрано народного депутата України Павла Мовчана.

 На сьогоднішній день Товариство «Просвіта» налічує понад 500 тисяч членів та прихильників і має широку мережу осередків в усіх областях, містах, районних центрах, селах, населених пунктах України. Просвітяни активно висвітлюють замовчувані раніше сторінки історії, працюють для відродження української національної культури через видавничу та лекційно-просвітницьку діяльність.

11.02.2019 р.

За матеріалами сайту Українського інституту національної пам’яті http://www.memory.gov.ua/

 

 

 

 

 

90 років ОУН: шлях звитяги

 

З 28 січня по 3 лютого 1929 року у Відні проходив Конгрес Українських Націоналістів, який став епохальною подією в українській історії. На ньому було створено Організацію Українських Націоналістів. Ядром якісно нової організації стала Українська Військова Організація, яку очолював полковник Євген Коновалець.

В єдиний моноліт злилися Українська Військова Організація, Легія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді. На чолі ОУН став полковник Євген Коновалець.

Європа 30-50-х років не знала таких прикладів героїзму та самопосвяти, які дала рішуча та героїчна боротьба ОУН. У часи, коли польські шовіністи дедалі  нахабнішали на західноукраїнських землях, а Східна Україна спливала кров'ю під чоботом червоної Москви, коли вільнолюбних українців намагалися перетворити на безправних і безмовних наймитів на своїй землі, постала потужна і безкомпромісна сила, яка поставила за мету здобуття Української Самостійної Соборної Держави.

 Зростаючий авторитет та посилення впливу ОУН в Україні й за кордоном викликають неабияку тривогу в Москві. 23 травня 1938 року радянський агент Павло Судоплатов підло вбив у Роттердамі полковника Євгена Коновальця, але план розвалу Організації не спрацював. ОУН не припиняє своєї діяльності.

Насувалася Друга світова війна, яка не могла оминути Україну. У цей відповідальний час загострилася внутріорганізаційна дискусія щодо подальшої стратегії Організації та методів діяльності. 10 лютого 1940 року було створено Революційний провід ОУН, на чолі якого став Степан Бандера.

30 червня 1941 року у Львові з ініціативи революційної ОУН явочним шляхом проголошено Акт відновлення Української Держави і створено Українське Державне Правління на чолі із Ярославом Стецьком. Реакція нацистів не забарилася. На категоричну відмову відкликати проголошення незалежності гітлерівці відповіли жорстокими репресіями. Провідників ОУН Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського, Миколу Климишина, Володимира Горбового та сотні інших було ув'язнено до німецьких тюрем та концтаборів, тисячі націоналістів загинули в нерівній борні з німецькими окупантами.

Тільки революційна ОУН в часи війни змогла мобілізувати бездержавну націю на рішучу боротьбу з німецькими, московськими, польськими, румунськими та   угорськими окупантами. Під гаслом "Свобода народам! Свобода людині!" понад десять років вівся кривавий бій за волю і незалежність України, за новий справедливий світовий лад.

Восени 1942 року з ініціативи ОУН створюється Українська Повстанська Армія (УПА), на чолі якої незабаром стає Роман Шухевич. Боротьба УПА вписала золоті сторінки в історію України, а її воїни покрили свої імена вічною славою. Революційний рух ОУН-УПА породив велике число не лише воїнів, але й талановитих публіцистів, митців, поетів. Героїчна боротьба повстанців оспівана в народних піснях.

В листопаді 1943 року в Рівненських лісах підпільно проходить Перша конференція поневолених народів Європи та Азії, яка в післявоєнний час дала початок Антибільшовицькому   блоку   народів (АБН) і виробила концепцію спільного антиімперіалістичного фронту.

У липні 1944 року біля селища Сприня на Львівщині проходить Установчий Збір Української Головної Визвольної Ради - парламенту воюючої України. Президентом УГВР обрано Кирила Осьмака, головою секретаріату -Романа Шухевича.

Але сили були нерівні. 5 березня 1950 року в нерівному бою з енкаведистами в селі Білогорща біля Львова гине головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. На його місце стає полковник Василь Кук.

Після згортання збройної боротьби ОУН знайшла інші, адекватні ситуації, методи роботи. Перейшовши в Україні у глибоке підпілля, за кордоном ОУН розгорнула широку дипломатичну, просвітницьку, громадсько-політичну та виховну діяльність. З ініціативи ОУН було відновлено молодіжну виховну організацію Спілку Української Молоді (СУМ), засновано ряд громадських структур у різних країнах, які об'єдналися в Світовий Український Визвольний Фронт, що нині діє як Рада Українських Державницьких Організацій Світу.  

Активна діяльність ОУН не залишилася поза пильною увагою комуністичних спецслужб. 15 жовтня 1959 року в Мюнхені московський агент Богдан Сташинський підступно вбиває Провідника ОУН Степана Бандеру. На його місце головою Проводу обрано Степана Ленкавського.

Після Степана Ленкавського Провід ОУН очолив голова УДП, Президент АБН Ярослав Стецько, один із провідних ідеологів українського націоналізму.

Після смерті Ярослава Стецька у 1986 році на сьомому Великому Зборі ОУН лідером організації обрано багатолітнього члена Проводу ОУН Василя Олеськіва.

У кінці 80-х років минулого століття в Україні почали бурхливо розвиватися національно-революційні процеси і ОУН всі свої сили спрямовує в Україну.

Восьмим надзвичайним Збором ОУН Головою Проводу обрано подругу Славу Стецько, котра обіймала цей пост до 2000 року.

 На визвольних традиціях ОУН і УПА виховуються нові покоління молоді в молодіжних організаціях СУМ та Пласт.

ОУН активно включається в розбудову Української Державності на політичному, громадському, просвітницькому, виховному відтинках, налагоджує співпрацю з громадськими організаціями, серед яких варто виокремити "Меморіал" ім.Василя Стуса, "Просвіту", Спілку Офіцерів України.

На Десятому Великому Зборі ОУН восени 2000 року Головою Проводу обрано друга Андрія Гайдамаху, який був повторно обраний Головою Організації на XI Великому Зборі ОУН навесні 2005 року.

У 2009 році на ХII Великому Зборі ОУН Головою обрано Стефана Романіва, який був переобраний на цій посаді в 2013 році.

Сьогодні ОУН є загальносвітовою Організацією закритого типу, яка координує діяльність націоналістичних структур, змагає до скріплення Української держави та наповнення її українським змістом, а також виконує функції координуючого центру державницьких сил в Україні та за її межами.

28.01.2019 р.

 За матеріалами джерел мережі Інтернет

До 180-річчя від дна народження автора тексту Державного Гімну України «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського

 

Павло Платонович Чубинський - відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, активний діяч українського національного руху на Правобережній Україні. Він народився 15 (27) січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя (нині ця територія у межах міста). П.Чубинський походив з української шляхти.

Батьки віддали Павла на навчання до Другої Київської гімназії. Нині на тому місці (бульвар Тараса Шевченка, 18) встановлено меморіальну дошку. По закінченні гімназії Чубинський вступив до Петербурзького університету, де здобув вищу юридичну освіту (1861), дістав ступінь кандидата юридичних наук.
         У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа». На зібраннях "основ'ян" він мав нагоду особисто познайомитись із світочами української культури Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а насамперед — Тарасом Шевченком, котрий назавжди залишився для нього духовним вчителем, провідником у житті й творчості.

20 жовтня  1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України й очолює етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї.
Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.

В основу тексту пісні  “Ще не вмерла Україна” на музику М.Вербицького, Павло Чубинський поклав мотиви з мазурки “Єще Польска нє зґінела” та пісні сербських повстанців, де були слова “Серце біє і кров ліє за нашу свободу”.

Існує декілька версій пісні.

Текст був написаній за півгодини у 1862 році в Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував.
Вперше вірш опублікували у четвертому номері часопису «Мета», який вийшов у грудні 1863-го року.

У Царській Росії пісня «Ще не вмерла Україна» вперше була опублікована 1908 р. в антології Украінська Муза.

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених.
Суспільна заангажованість Павла Чубинського, завдяки його різнобічній обдарованості та невичерпній енергії, виявлялася в найрізноманітніших сферах.
Саме Чубинський став головним ініціатором відкриття у 1873 році Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства, працював його діловодом, а з 1875 — заступником голови.
За задумом Чубинського і здебільшого під його енергійним керівництвом 2 березня 1874 року здійснено перший одноденний перепис мешканців Києва (подібний відбувся лише у Петербурзі 1869 року).

У квітні 1879 року Павло Чубинський  пішов у відставку и повертається на свій родинний хутір.

1880 року він важко нездужав, і він до кінця життя був прикутий до ліжка і 14 (26) січня 1884 року, лише за один день до власного 45-річчя, його не стало.
Внесок, зроблений Чубинським в народознавство, важко переоцінити. Його етнологічні і фольклористичні дослідження донині слугують важливим підґрунтям розвитку вітчизняної наукової думки.

Його вірш "Ще не вмерла Україна", цей концентрований вияв патріотичних почуттів, підкорив рідкісну для поезії вершину — став неперевершеним виразником загальнонаціональних устремлінь, символом нації.

27.01.2019 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

   

 

 

 

 

 

 

 

АКТУАЛЬНО

Е-послуги

Відкриті дані

Правова допомога 

Пенсійне забезпечення

Вибори

Міжнародна інтеграціяУкраїни

Запобігання корупції

Відзначення пам'ятних та ювілейних дат

Голодомор

       Актуальні питання   державної служби  

 

 

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

 

Протидія домашньому насильству

 

Соціальний захист


Медицина

 

Культура

 

Сім'я і діти

 

Освіта

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНА СФЕРА

 Містобудування та архітектура

Підприємництво

Транспорт

 Енергоефективність

 Регуляторна політика

 Агросектор

 Бюджет

 Державні закупівлі

 Державна реєстрація

Чисте довкілля

 ЦНАП 

 

 

ОРГАНИ ВЛАДИ

 

Районна рада

Міська рада

Сільські ради

ХАЕС

Податкова

Поліція

Районний сектор ГУ ДСУ з надзвичайних ситуацій 

 

 

 

 

Центральні 

 органи влади

 

 

 

 Обласні

 органи влади

 

 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

_______________________________________________________________________________________

© Ізяславська районна державна адміністрація, 2003-2019 роки
   вул. Незалежності, буд.2, м.Ізяслав, 30300,
e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua
 
  Розробка та підтримка: Сектор інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату Ізяславської районної державної адміністрації

   Використання будь-яких матеріалів, що опубліковані на цьому сайті, дозволяється при умові зазначення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на офіційний веб-портал Ізяславської райдержадміністрації https://izadm.gov.ua/