на головну

                     
                       
                     
                     
                             
 

 

 

Ізяславська

райдержадміністрація

 

               30300, Хмельницька обл.,

             Ізяславський р-н., м.Ізяслав,

                вул.Незалежності, буд. 2

 

тел/факс: (03852) 4-20-61

e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua

 

Заходи,

які заплановано

провести в

Ізяславському районі

протягом тижня

 

 

    

 

 

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Погода в Ізяславі

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВІДЗНАЧЕННЯ ПАМ’ЯТНИХ ДАТ І ЮВІЛЕЇВ

 

 

 

   

 

Ювілеї та пам’ятні дати 2020 року

 

Академік Євген Патон

 

Євген Оскарович Патон народився 5 березня (20 лютого за старим стилем) 1870 року в Ніцці, де з 1865 року жила родина після призначення сюди консулом батька — Оскара Петровича Патона, за освітою інженера. Мати, Катерина Дмитрівна Патон, від народ­ження Шишкова, цілком присвятила себе вихованню дітей, котрих було семеро — п'ятеро синів і дві дочки.

Батьки досить відповідально ставилися до організації повноцінного розвитку дітей. Як засвідчить пізніше Євген, головна увага була спрямо­вана на те, щоб у чужій країні діти "не виросли іноземцями без роду, без племені". Особливо ж турбувалися про наймолодшого. Оскар Петрович мріяв, що син піде його слідами.

Цікаві й натхненні розповіді батька рано почали формувати коло інтересів сина. На думку Оскара Петровича, система освіти і вихован­ня в Німеччині суворіша й краще готує до життя, аніж навчання у Франції. Тому обрано було реальну гімназію в Штутгарті. Заняття йшли за інтенсивною програмою, до семи уроків щодня. З математики, фізики, хімії, природничої історії та мов. Але завершив гімназійний курс Євген у Бреславлі, після переведення туди батька. А далі — інже­нерне відділення Дрезденського політехнічного інституту, відомого своєю мостобудівною науковою школою. Чому саме зупинився на цій професії, Євген Оскарович згодом пояснював: "Мені подобаються точ­ні науки не самі собою, а можливістю їх застосування на практиці. Аб­страктні числа і формули — не для мене. Інша річ — побачити ці формули і ряди цифр втіленими в будівельних конструкціях. А мости один із найцікавіших видів таких конструкцій". Товаришам по гімназії він казав: "У Росії, на моїй батьківщині, зараз іде велике будівництво залізниць. Погляньте на карту. Тисячі великих і малих річок! На той час, коли я закінчу інститут, кожний обізнаний мостовик буде у нас конче потрібною людиною".

Інститутський професор Вільгельм Френкель, фахівець світового рів­ня, помітив здібного студента і після випуску у 1894 році запросив Євге­на до себе асистентом на кафедру мостобудування. Одночасно Патон по­чав працювати інженером на реконструкції Дрезденського залізничного вузла і, за його словами, "спроектував близько 62500 пудів залізних кон­струкцій". Його сумління й обізнаність знову помічають, і молодому спе­ціалістові пропонують роботу в Обергаузені на Рейні, найбільшому в Ні­меччині мостобудівному заводі. Заманливо, що й казати. Але, незважаючи на привабливу перспективу, Є. Патона тягло додому, на рідну землю. "Я уважно приглядався до всього, скрізь шукав те корисне, що можна почер­пнути з практики, і постійно думав про одне — переїзд до Петербурга, про російський диплом. Мріяв гаряче, і уявляв далекі безмежні простори Росії, нескінченні, що сягають горизонту, сталеві нитки колій і ажурні красені-мости, які з'єднують береги могутніх і повноводних російських річок", — казав він пізніше. Та без диплому вітчизняного вищого нав­чального закладу влаштуватися за призначенням було неможливо. Тому в липні 1895 року Євген Патон подає прохання у Міністерство шляхів сполучення "про допущення до перевірочного іспиту". Восени, приїхав­ши до Петербурга, він стає студентом престижного Інституту шляхів спо­лучення. Склавши іспити з дванадцяти предметів, — саме такою визначи­ли різницю між німецькою і російською програмами, — він успішно захищає 5 (!) дипломних проектів, у тому числі проект моста, і в травні 1896 року одержує жаданий диплом. Л.Д.Проскуряков, професор інститу­ту, вчений-мостобудівник, за проектами якого пролягли мости через ріки Нарва, Волхов, Ока, Амур, Єнісей та інші, тиснучи руку молодому інже­нерові, сказав: "Ваш дипломний проект мосту, пане Патон, відрізняється серед інших своєю новизною. Я із задоволенням був присутній на його захисті в комісії міністерства".

Двічі дипломований, Патон береться до проектування мостів і мета­левих перекриттів у технічному відділі служби колії Миколаївської (зго­дом — Петербурзько-Московської) залізниці, поєднуючи цю роботу з пе­дагогічною діяльністю.

У травні 1901 року на засіданні ради Петербурзького інституту інже­нерів шляхів сполучення Є.Патон захистив дисертацію з теми "Розраху­нок ферм з жорсткими з'єднаннями".

Він — науковець і практик. Йому є що сказати іншим — колегам, сту­дентам, спеціалістам-практикам. Упродовж 1902—1904 років побачило світ перше видання його фундаментальної праці "Залізничні мости" (у двох томах). Але — прощавай, північна столице! 14 жовтня 1904 р. Євгена Оскаровича одностайно обирають на посаду професора кафедри мостів інженер­ного факультету Київського політехнічного інституту. У 1906 році він уже декан. Так розпочинається київський, найпродуктивніший період його життя. У 1921 — 1931 роках він очолює мостобудівну станцію. В його творчо­му доробку проекти понад 35 клепаних мостів через Сож, Рось, Дніпро, Куру (Мухранський міст у Тбілісі) тощо.

У 1929 р. Є.Патон обраний дійсним членом Академії наук України. Того ж року він організовує Електрозварювальну лабораторію та Елект­розварювальний комітет при Академії наук республіки для проведення науково-дослідницьких робіт з електрозварювання. Під керівництвом уче­ного проводиться серія оригінальних пошукових експериментів щодо міцності й експлуатаційної надійності зварних з'єднань і порівняння їх із клепаними. На довгі роки його метою стає надзавдання — створити ме­ханізоване, а з часом і цілком автоматизоване обладнання, яке б за про­дуктивністю і якістю зварювального шва не поступалося ручному вико­нанню. Розуміючи нерозривний зв'язок суто наукових проблем, інженерних рішень і виробничих можливостей, Євген Оскарович ініціює організацію спеціального науково-дослідного закладу і домагається свого. На базі лабораторії у 1933— 1934 рр. створюється перший у світі Інститут електрозварювання АН УРСР. Директором і науковим керівником Інсти­туту затверджується академік Є.Патон. Разом із тим, дбаючи про кадри, у 1935 році він відкриває кафедру зварювання у КПІ.

В 1939 році вчений із групою учнів і співробітників Інституту створює метод швидкісного авто­матизованого зварювання під флюсом, названий його ім'ям — "метод Патона". В березні 1941 р. за ці розробки йому присуджують Державну пре­мію СРСР.

Усе ладилося й складалося гаразд у житті Євгена Оскаровича. Впро­ваджувалось у виробництво його автоматизоване зварювання під флюсом, до червня 1941 року метод Патона вже освоїли на 18 заводах країни. За­кінчували вищу освіту сини — Володимир (1917 року народження) і Бо­рис (1918-го), аби стати надійними помічниками і продовжувачами його справи. Але в розмірений ритм таких звичайних сподівань і напружених трудових буднів зухвало вдирається війна.

Євген Оскарович разом з інститутом евакуюється на Урал. Уже в січ­ні 1942-го міцні зварювальні шви одягали в броню знаменитий танк Ве­ликої Вітчизняної Т-34. Прямо з конвеєра машини вирушали на фронт боронити рідну землю. Саме "тридцятьчетвірка", виготовлена на Ураль­ському заводі, застигла на постаменті в Києві в ознаменування визволен­ня столиці України. Усі шви її башти і панцерного корпуса зроблені ав­томатизованим зварюванням під флюсом. Він теж громив ворога, метод Патона!

У 1943 році Євгену Оскаровичу присвоєно звання Героя Соціалістич­ної Праці з формулюванням: за видатні досягнення, що прискорили ви­робництво танків і металоконструкцій.

У 1945 році його обирають віце-президентом Академії наук України, а Інституту електрозва­рювання присвоюють (ще за життя його організатора й нез­мінного директора) ім'я Євгена Патона.

Майже у вісімдесятилітньо­му віці вчений запропонував ідею суцільнозварного автошля­хового мосту через Дніпро у Ки­єві. Унікальність цього проекту в розмірах споруди. В натурі це 20 прогонів (по 58 метрів між опорами) і 4 судноплавні прольоти на головному річищі (по 87 метрів). Загальна довжи­на — 1492 м, вага — 10 тисяч тонн. 90 відсотків заводських і монтажних зварювальних швів виконано під флюсом в автоматичному і напівавтома­тичному режимі. Будівництво розгорнулось у грудні 1951 року й було за­вершене в жовтні 1953 р. Проте не судилося вченому за давньою тради­цією першому пройти мостом, який він будував.

Євген Оскарович Патон помер 12 серпня 1953 р., не доживши до зна­менної події менше трьох місяців. Але справа видатного вченого продовжується працею колективу його Інституту, талантом і творчістю учнів і послідовників. Науково-інженерна школа, сформована і виплекана вченим, інтенсивно розвивається далі під керівництвом його сина, президента Академії наук України, академі­ка Бориса Євгеновича Патона.

Мости — це завжди великі і невтомні трудяги, в яких немає ні свят, ні вихідних. Вони працюють цілодобово, за будь-якої погоди і пори року. Багато їх залишив у спадок нащадкам Євген Оскарович Патон. Та є в Києві один міст — Парковий, зведений у далекому 1904 р., дивовижно романтичний, легкий і вишуканий. Хочеться навіть назвати його щонайлагідніше — місток, такий він тендітний, невагомий, хоча абсолютно міц­ний та надійний. Перекинутий через Петровську алею, він начебто пок­ликаний лише поєднувати, а не розлучати, недарма у народі його знають як Міст Закоханих. Чудовий краєвид відкривається з нього! На Труханів острів, Дарницю, на Дніпро, по якому велично пливуть білі кораблі та снують прогулянкові річні трамвайчики. Цей чудовий міст, створений натхненою інженерною думкою, є ще одним незабутнім подарунком Майстра, який умів радіти життю і захоплюватися неминущою красою вічно молодого Києва.

05.03.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

Ювілеї та пам’ятні дати 2020 року

Опір державній політиці колективізації
(до 90-річчя антиколгоспного повстання у населених пунктах Шепетівської округи)

 

В історії кожного народу є і героїчні, і трагічні сторінки. У нашій новітній історії чи не найтрагічнішими є ті, які пов’язані з репресивною політикою радянського тоталітаризму. Внаслідок масових політичних репресій, різноманітних утисків свобод і прав  нічим не виправданих та непоправних втрат зазнав український народ. Ці втрати торкнулись усіх без винятку верств населення, обірвали і скалічили життя мільйонів наших співвітчизників.

Одним з таких чинників став державний терор періоду колективізації. «Високі» темпи колективізації були досягнуті в результаті грубого порушення принципу добровільності вступу в колгоспи, примусового усуспільнення засобів виробництва, «розкуркулення» трудового селянства. Особливо складним і трагічним було становище середняків, яких примушували вступати в колгоспи під загрозою «розкуркулення» та репресій, зокрема на території Шепетівської округи, до якої входили території сучасного Ізяславського району, практикувалися  обшуки дворів із стріляниною. Мали місце факти закриття ринків, заборони продажу селянам-одноосібникам товарів першої необхідності. Заходи із «розкуркулення» супроводжувалися образою почуттів віруючих, закриття церков, перетворенням  їх у склади для зберігання зерна і т.п. Наслідком  усього цього стало піднесення селянського опору на території Ізяславщини у 1929-1931 роках.

Насильництво створило в селах дуже напружену атмосферу, що загрожувала вибухом при першій сприятливій нагоді. У прикордонних з Польщею населених пунктах Плужнянського району селяни  за умовним сигналом збіглися вночі до колгоспів і почали забирати назад своє усуспільнене майно, мотивуючи це тим, що радянський уряд не визнає примусової колективізації, що місцева влада проводила колективізацію незаконно. Цей селянський виступ став відомий під назвою «волинка». Як зазначалось у радянських документах, у подіях значку роль відгравали жінки.

Селянський бунт розпочався 20 лютого у Плужному. На майдані біля церкви зібралось понад 1500 осіб. Селяни вимагали: «Не чіпайте церкви!», «Геть колективізацію!», «Геть радянську владу!». Натовп кинувся розбирати усуспільнене майно. Далі юрба чисельністю більше ніж 400 осіб попрямувала в сторону кордону з Польщею, імітуючи спробу його перетину, але за 4 кілометри  від кордону була зупинена загоном піднятих за тривогою прикордонників. Після переговорів селяни повернулися до Плужного, а далі роз’їхалися по домівках, агітуючи дорогою інших селян до спільних виступів.  На наступний день  повстання охопило 22 села Плужненського району. Ще через день заворушення охопили 13 райони Шепетівської округи. У багатьох селах були розігнані сільські ради, розгромлено склади із посівним зерном, розібрано усуспільнений інвентар.

Проти селянських виступів було направлено загони міліції, курсантів військових училищ, працівників органів ДПУ. Весь Шепетівський округ був розбитий на 5 оперативних секторів, у центрі яких зосереджувалися військові для проведення операцій з виявлення осіб, які були причетні до побиття партійно-господарського активу, розбирання колгоспного майна, ініціаторів «волинок».  

Антиколгоспний рух в Шепетівській окрузі був наймасштабнішим  в Україні з 20 лютого по 2 квітня 1930 р. У цей період відбулося 251 масове заворушення.

У відповідь на селянські виступи з боку партійно-державних органів застосовувались масові репресії, які мали на меті остаточно зламати хребет селянській непокорі. Найбільш жахливим проявом репресій став запроваджений  у 1932-1933 роках  голодомор як засіб колективного терору.

18.02.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

 

Ювілеї та пам’ятні дати 2020 року

 

Козацькі літописи Самійла Величка

(до 350-ї річниці від дня народження)

 

Самійло Васильович Величко (11 лютого 1670 р., село Жуки -  сучасний Полтавський район Полтавської області   — † після 1728р., там само) — український козацько-старшинський літописець.

У першій чверті 18 століття під Полтавою у селі Жуки з’явився історичний у всіх відношеннях твір. У ньому автор зафіксував деякі події з недалекого для нього минулого. У дослідників немає сумніву – цей твір належить до традиції так званих «козацьких літописів».

Водночас, практично ніхто не сумнівається – хто підсумовував цю традицію, адже у ньому поряд із викладом численних фактів постійно звучить гірке для української історії запитання «Чому?».

Це Самійло Васильович Величко, який дає відповіді і водночас залишає право на остаточні пояснення своїм нащадкам.

Жорстоке знищення гетьманської столиці Батурина військами Меншикова, наслідки Руїни, тобто зруйновані міста та села Правобережної України, де кістки людей лежали десятиліттями непохованими. Все це на власні очі бачив Самійло Величко, що і спонукало його на написання літопису. Він охоплює період від часів повстання Богдана Хмельницького до початку 18 століття.

Доля не подарувала Самійлові Величку особистого щастя та матеріальних благ. А ось щодо можливостей історичних досліджень - була щедрою. Вірогідно, майбутній літописець був випускником Києво-Могилянської академії, знався на історії, літературі та володів п’ятьма мовами. Тривалий час служив канцеляристом у генерального писаря Василя Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генеральної Військової Канцелярії.

Мав доступ до джерел давніх часів, а також до найсекретніших державних документів своєї доби – доби Івана Мазепи. Можливо, служба у гетьмана і призвела потім до арешту – у 1708 році. Царський уряд протримав його у в’язниці майже десять років. Швидше за все, звільненню сприяли клопотання реабілітованого на той час роду Кочубеїв. У їх володіннях, у Диканьці та у Жуках і був написаний літопис.

Його шанували і в часи російської імперії і за радянських часів, адже мав, як зараз кажуть, проросійський погляд на історію України.

Сучасні дослідники не такі однозначні.

Тарас Чухліб, доктор історичних наук: «Чому він трошки там недолюблював Івана Брюховецького чи Івана Мазепу. Я для себе зробив такий висновок, бо Величко писав в умовах, коли творилася Російська імперія, коли заборонялося якщо не все, то частина українського, і Самійло Величко писав для своїх наступників, щоб колись прочитали нашу справедливу історію, але трохи завуальовуючи і трохи даючи такі негативні оцінки нашим гетьманам, але для того, щоб вони залишилися в нашій історії. Якби він про них писав лише позитивно, то очевидно літопис Величка до нас не дійшов би.»

Мабуть, дослідники ще довго дискутуватимуть про головні світоглядні позиції Самійла Величка. Можливо, істинна посередині.

Він тужив за часами, коли існувала сильна гетьманська влада, водночас літописець жив у часи, коли, принаймні, у козацької старшини формувався погляд на історію України в контексті зародження Російської імперії, вважає доктор історичних наук Віктор Брехуненко: «Самійло Величко в цей час переживає внутрішню драму, внутрішній конфлікт між оцими двома своїми ідентичностями. І видно чітко по літопису, що українська складова бере гору.»

 Любов'ю до України просякнуті сторінки літопису . Її називає «матка наша», «милая отчизна» . Докоряє , що її керманичі так і не змогли ні зупинити Руїну, ані потім її повністю подолати. Величко дивується, чому на відміну від більшості європейських народів українська історія не була ретельно описана та осмислена, і завзято долає прогалину.

Доктор історичник наук Юрій Мицик: «На Величку можна сказати завершується процес переходу літописання до історіографії в сучасному розумінні. І Величко є останнім літописцем, ну, не останнім, ну, принаймні - першим істориком. Якоюсь мірою він є предтечею Сковороди.»

Літературознавці також із зацікавленістю досліджують літопис Величка, адже написаний він цікавою козацько-канцелярською мовою. До того ж, літописець не шкодував сторінок для суто поетичних творів. Незаперечним є і вплив літопису на українську літературу, особливо на Тараса Шевченка.

Рукописні оригінали історичної пам’ятки збереглися частково. Нині вони у Санкт-Петербурзі. Ведуться переговори з російськими дослідниками про підготовку академічного видання.

Однак в Україні вже здійснено видання унікального твору. На сучасну українську мову його переклав Валерій Шевчук. Сталося це  1991 року. 

Сам автор, який вже сліпим і у злиднях дописував твір свого життя, закликав: «Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то може воно так і є …., але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом».

10.02.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

Ювілеї та пам’ятні дати 2020 року

 

Вікентій Хвойка (до 170-річчя від дня народження)

 

Нікому досі не відомо, чому саме так, а не інакше складається доля людини. Хтось вірить у волю Всевишнього, хтось — у випадковий збіг численних обставин.

Життєвий шлях відомого українського археолога-самоука чеського походження Вікентія (Чеслава) Хвойки (1850—1914) скидався на неймовірне хитросплетіння одного й другого.

Народився Хвойка 8 лютого у шляхетній родині, здобув освіту (комерційне училище) в Чехії. Перебуваючи в Празі, захопився давньою історією та старожитностями, вивчав поширені європейські мови. Все йшло доволі позитивно. Однак раптом доля робить різкий кульбіт і Вікентій у віці 27 років (подейкували, що з особистих мотивів) переїздить до Києва. Нікому не відомий на той час, він спочатку викладав німецьку мову і малювання, а згодом зайнявся агротехнічною справою з вирощування нових сортів проса і хмелю. Результати праці були доволі успішними. Здавалося, Хвойка знайшов своє місце в житті. Аж раптом стався прикрий і водночас визначальний отой-таки «випадок», який докорінно змінив його подальше життя. Що ж сталося? Неподалік Києва вщент вигоріла лабораторія, де молодий науковець проводив свої досліди. У вогні згоріли всі його записи, аналізи, креслення і навіть здобуті медалі. Розпачу не було меж. Та несподівано на згарищі у землі дослідник помітив рештки скляних різнокольорових браслетів. Знову випадок? Через безгрошів’я Вікентій вирішив продати знахідки. Київські знавці старожитностей пояснили, що такі браслети носили жінки часів Київської Русі. Це миттєво роз’ятрило в душі Хвойки його давнє захоплення історією й археологією. Тож 43-річний Вікентій Хвойка вирішує поставити крапку на агрономії і присвятити себе улюбленій археології.

Із 1893-го до 1914 року Хвойка дослідив археологічні пам’ятки майже всіх епох історичного розвитку суспільства на території України. Його розкопки охоплюють території сучасних Київської, Черкаської, Полтавської, Сумської, Житомирської та Хмельницької областей.

Одним із численних археологічних відкриттів Хвойки було виявлення 1893 року в розрізі гори на Кирилівських висотах у Києві на глибині 19 м кісток мамонта, бивнів, наконечників списів, різців для кісток тощо. Професор Київського університету В.Антонович порадив досліднику продовжити пошуки й інших доказів перебування тут давніх людей. І ці пошуки увінчалися успіхом. Було виявлено до 67 кістяків мамонтів, а ще й крем’яні вироби. Усе це було доказом Кирилівської палеолітичної стоянки, яка існувала майже 20 000 років тому.

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що відкриття трипільської культури починалося з Києва, а саме з Кирилівської стоянки.

Оригінальний керамічний посуд із складними візерунками, глиняні статуетки людей і тварин, зброя з каменю і рогу — подібні знахідки археологам досі не траплялися. А 1895 року під час розкопок на Кирилівській вулиці при знятті верхнього шару гори, розташованої в садибі пана Зіваля, робітникам постійно траплялися товсті глиняні черепки. Розглядаючи один з них, Хвойка був здивований складом глини, а ще більше оригінальністю орнаменту на ньому. Різноманітні знахідки траплялися в приміщеннях, схожих на землянки. Спочатку дослідник вважав, що це примітивні житла. На території Фролівської гори до Кирилівського монастиря було відкрито понад 70 таких «землянок» із заглибленнями для вогнищ, до яких вели сходи. Стіни були плетені й мазані глиною. Саме тут було знайдено багато залишків кераміки, розписаної червоною і чорною фарбами. Як з’ясувалося пізніше, така кераміка є характерною для культури Трипілля. А згодом було доведено, що приміщення ці — не житла, а гончарні печі трипільців. Працюючи над своїми знахідками, Хвойка дійшов висновку, що представники такої культури мали жити й нижче по Дніпру. Тож почав натхненно вести пошуки в околицях селищ Трипілля (назва «трипільська культура» походить від назви саме цього села), Халеп’я, Верем’я та інших, сусідніх до них, де виявив залишки стародавніх селищ із численними рештками оригінально розписаного посуду та ще багато всіляких статуеток, стріл, списів тощо. Цим розкопкам Хвойка присвятив кілька років. Дослідження встановило, що знайдені артефакти належать до 4 тисячоліття до н. е. Це було відкриття світового рівня. Робота Хвойки і його помічників була справді подвижницькою, адже археологія — наука доволі витратна. Хвойчине захоплення нею трималося здебільшого на заможних київських меценатах — родинах Ханенків і Терещенків, з якими Вікентій Хвойка мав приязні стосунки. Тож усіляко намагався компенсувати їхні витрати знахідками, котрі потрапляли до приватних колекцій спонсорів.

Усі ці відкриття засвідчили, що археолог-самоук є справді талановитим дослідником, доводили, що ця людина здатна до самоудосконалення і професійного зростання. Справді, Хвойка постійно вчився, читав багато профільної літератури, наполегливо вивчав історію і територію Києва й області, території інших областей.

Згодом він відкрив ще кілька палеолітичних стоянок у Києві на урочищі Протасів Яр, у селі Селище на Черкащині та в інших місцях.

До численних знахідок дослідника належать також могильники двох археологічних культур — зарубинецької (ІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.) та черняхівської (ІІІ—V ст. н. е.). Вони були відкриті на березі Дніпра біля села Зарубинці поблизу Канева та в селі Черняхів під Кагарликом і доводили значні впливи кельтської та провінційно-римської культур у глибині Південно-Східної Європи.

Цікавою знахідкою також є залишки фундаменту мурованого князівського палацу часів Київської Русі на Старокиївській горі неподалік Десятинної церкви. Тут було знайдено цеглу із зображенням тризуба і залишки ювелірних майстерень того часу. А ще пізніше — велику братську могилу жертв монголо-татарської навали 1240 року.

І це ще далеко не повний перелік Хвойчиних знахідок. Доки дозволяло здоров’я, дослідник щорічно в літній період відкривав до десяти нових археологічних пунктів. А за результатами своїх розкопок він написав десять наукових праць. Звісно, в деяких своїх висновках археолог-самоук міг помилятися і таки помилявся. Та хіба цим не грішать імениті професійні науковці? Власне, це природній процес. Дехто навіть вважає, що саме робота над помилками просуває науку вперед.

Приємно, що Вікентій Хвойка, хоч і був за національністю чехом, палко любив Київ, вважав його своєю другою батьківщиною. Він мріяв, щоб усе ним знайдене і напрацьоване залишилося саме тут, у Києві. На щастя, більшість колекцій, ним здобутих, таки зберігається в Національному музеї історії України. До речі, саме йому Хвойка присвятив майже 20 років свого життя.

Помер дослідник 2 листопада 1914 року, похований на Байковому цвинтарі. Кияни вшанували пам’ять вченого-археолога меморіальною дошкою на вул. Борисоглібській, 1, а на Подолі його іменем названо одну з вулиць.

У день 170-річниці від дня народження Вікентія Хвойки ми знову згадуємо видатного дослідника, з вдячністю схиляємо голови перед його пам’яттю. Адже, якби Хвойка відкрив світові одну лише трипільську культуру, археолога вже можна було б назвати справді унікальним. А його праці, колекції, які він зібрав, його неймовірний азарт дослідника надихали і надихатимуть не одне покоління науковців на подальше вивчення нашої давньої, такої багатої і цікавої історії.

07.02.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

Ювілеї та пам’ятні дати 2020 року

 

Юрій Дрогобич:феномен ерудита

(до 570-ї річниці від дня народження)

 

У світі багато говорять про видатних італійців часів Відродження, які залишили свій слід у науці, літературі чи мистецтві. Усім з дитинства знайомі імена Леонардо Да Вінчі, Рафаеля, Мікелеанджело... Але серед видатних людей, які жили у ту епоху, був і наш співвітчизник – Юрій Котермак, якій обрав собі за псевдонім назву рідного міста, – Дрогобич.

Народився Юрій Котермак біля 1450 року, і сім’ї бідного дрогобицького ремісника. Мати його померла, коли хлопчик був ще зовсім малим. Отже, зростав він з батьком та старшою сестрою. Ходив учитися грамоти до дяка церкви Св. Юра. Хутко навчився не тільки читати псалтир і часословець, а й писати. Бажання вчитися та пізнавати було йому завжди притаманне.

У XIV – XV ст. Дрогобич мав тісні стосунки з Італією, особливо з Флоренцією та Генуєю. Італійці були майже незмінними управителями й головними працівниками місцевої солеварні. Юрко із задоволенням слухав розповіді італійців про батьківщину, і в його голові зродилася думка й самому помандрувати до Флоренції, Венеції та Болоньї. Юрій мріяв вчитися в університеті. У ХV ст. вищі школи існували у багатьох країнах Західної Європи. Майже всі вони складалися з чотирьох факультетів: богословського, юридичного, медичного та «артистичного». Тож 1469 року, зробивши найнижчий внесок – один грош, Юрій став студентом філософського факультету Ягелонського університету у Кракові, який був тоді не тільки столицею Польщі, але й центром європейської культури. У 1470 році Юрій здобув ступінь бакалавра, а 1472-го – магістра, що свідчить про його наукові здібності й неабияку наполегливість у подоланні труднощів.

Після присудження магістерського ступеня, Юрій таки вирішив продовжити навчання в Італії, а саме – у Болонському університеті. Далеко за межами Італії були відомі болонські медики, астрономи та філософи. Звідусіль туди приїжджали за освітою, бо там був найславетніший навчальний заклад Європи.

У Болоньї Юрій Котермак здобув ступінь доктора вільних мистецтв, а пізніше й медицини. У списках лекторів болонського університету зазначено, що в 1478 – 1482 навчальних роках він читав так звані ранкові лекції з астрономії. Водночас вивчав і медицину. Тож Юрій
Дрогобич Котермак був водночас студентом медицини та доктором вільних мистецтв, професором.

Астрономія і медицина були тоді тісно пов’язані між собою. Кожен лікар мусив розумітися на астрономії, щоб за розташуванням небесних світил знати найкращий час для операції, кровопускання, найкращої дії ліків. Вважали, що лікар без знання астрономії – це щось на кшталт ока, що втратило здатність бачити. У 1481 – 1482 роках вченого з України обрали ректором «Університету медиків та артистів у Болоньї». До його обов’язків входило стежити за дотриманням університетських статутів, готувати з професорами розклад лекцій, заповнювати вакансії, встановлювати порядок оплати професорів, контролювати їхню роботу, розподіляти лектури й організовувати диспути. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був «головою університету». Крім того, він мав цивільну й кримінальну юрисдикцію над усіма особами, залежними від університету, передусім, над студентами.
У 1482 році Юрій Дрогобич здобув ще й звання доктора медицини. Певний час він жив при дворі князів Д’Есте у Феррарі.

Поряд з навчанням і викладацькою діяльністю наш краянин писав наукові праці. Найвідоміші з них написано латиною, серед них «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1483 року», «Прогностична оцінка поточного 1483 року», «Трактат із шести розділів про затемнення» (1490). Ці твори, а також віршована присвята римському Папі, вміщена у «Прогностичній оцінці поточного 1483 року», сповнені гуманістичних міркувань автора про природу, Бога, людину. Юрій Дрогобич торкався проблеми стосунку небесного і земного світів. Вчений вважав, що завдяки доброчесності людина може наблизитися до Бога, який, на його переконання, є ідеалом доброчесності.

Праці Ю. Дрогобича були добре відомими у багатьох тогочасних країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині, Польщі. У них наведено окремі наукові дані з астрономії, географії. Зокрема, вперше подано географічні координати Львова, Дрогобича, Феодосії (Кафи), а також міст Вільно, Москва.

«Прогностична оцінка поточного 1483 року» магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету, стала першою друкованою книгою українського автора. До нашого часу збереглося тільки два примірники цієї книги: один належить Ягелонському університетові у Кракові, другий є власністю Штудгарської бібліотеки. За формою і змістом «прогностик» є астрологічним календарем, який, на підставі взаємного розташування світил і оцінки різних небесних явищ, передбачає земні події. В ті часи, а також пізніше, у ХVI - XVII ст. до астрології ставилися, як до справжньої науки, вважаючи, що розташування зірок, планет впливає на долю людини. Юрій Котермак визначив з точністю до кількох годин час двох місячних затемнень – увечері 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року. Він подає перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця упродовж року. Чимало висновків автор зробив на підставі спостережень за тогочасним політичним життям. Так, у 1486–1487 роках Юрій Дрогобич вирішив повернутися на батьківщину. Радість зустрічі з рідним краєм була затьмарена сумними новинами: упродовж останніх років жорстокі татарські набіги спустошили Переяславщину, південну Київщину, Брацлавщину. Серце його обливалося кров’ю, коли слухав розповіді про спалені міста і села. Щоб порвати пута ненависної неволі, треба було боротися з духовним рабством, поширювати серед народу освіту. Тому Юрій вирішив: він поїде до Кракова, щоб допомагати землякам здобувати знання у найближчій до України вищій школі. Діяльність Ю. Дрогобича – це свідчення культурних та наукових зв’язків тогочасної України з країнами Заходу і Сходу.

05.02.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

 

 

Ювілеї та пам’ятні дати 2020 року

Всеволод Нестайко: топ-10 фактів про сонячного казкаря з Бердичева

(до 90-річчя від дня народження)

 

Біографічні матеріали про Всеволода Нестайка читаєш із комом у горлі, а його твори – із усмішками й навіть регочучи. «Усміхатися частіше треба – тоді помолодшаєш», – натрапляю на такий рецепт казкаря, коли гортаю «Тореадорів з Васюківки». На початку 90-х років XX століття загальний тираж книжок Всеволода Нестайка сягнув позначки – три мільйони примірників! Трилогія «Тореадори з Васюківки» видавалася 32 рази, у тому числі й за кордоном, перу письменника належать понад 30 книг, а твори перекладено 20 мовами.

 

Факт № 1

Почати ТОП-10 варто з того, що народився Всеволод Нестайко в Бердичеві 30 січня 1930 року. Майбутній письменник був сином січового стрільця Зиновія Нестайка, розстріляного енкаведистами (ворог народу!) в 1933 році. Батько знав п’ять мов. Дід і прадід письменника були греко-католицькими священиками, яких добре знали в Галичині.

 

Факт № 2

У матеріалах про життя й творчість Всеволода Нестайка часто згадується одна сімейна легенда. Мати-філолог Марія Довганюк народила Всеволода в перерві між читанням Ремарка. Акушер, старий єврей, сказав: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!» Казкар жартував із цього приводу: «Так що я, можна сказати, народився між рядками».

 

Факт № 3

«Ми мешкали у будинку мадам Шурман, такої собі бердичівської господарки салонів. У мадам була онука Фріма, мого віку, котра мені дуже подобалась. Тому я, побачивши на порозі Фріму, голосно кричав: «Відкрийте двері, моя жінка йде!»

 

Факт № 4

Ішов страшний 1933 рік, і сім’я Всеволода, рятуючись від голоду, переїздить із Бердичева до Києва, де жила рідна сестра матері. Квартира Нестайків знаходилася в приміщенні тієї школи, де вчителювала Марія Іванівна, мати Всеволода. «З одного боку – це було весело – жити в школі, а з іншого… Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: «Завтра прийди з батьками!» Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд», – згадує письменник.

 

Факт № 5

Зі спогадів самого Нестайка: «У дитинстві я був худенький і маленький – чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як я, шпінгалета, я прив’язував до одної ноги важку праску, до другої – цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить. А коли я став по-справжньому дорослий, мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один – стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше. Не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні».

 

Факт № 6

Відома казкова трилогія під загальною назвою «В Країні Сонячних Зайчиків» складалася впродовж чотирьох десятиліть. Продовжувати писати цей твір спонукали казкаря зустрічі з читачами. На одній із таких зустрічей одна з дівчаток сказала, що ображена на письменника. Адже в його творах головні герої, окрім Космо-Натки, – хлопці. Школярка й попросила написати про пригоди дівчинки в якійсь казковій країні. Після цієї історії Всеволод Нестайко створив казкову повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала дівчинка Ганнуся, або просто Нуся.

 

Факт № 7

Казковий серіал «Дивовижні пригоди в лісовій школі» Нестайко писав більше 20 років, а радіопередача «Радіобайка Всеволода Нестайка», що її вів сам автор, регулярно виходила з 1999 по 2009 роки. Упродовж 30 років Нестайко пропрацював редактором у видавництві «Веселка». Був вимогливим передусім до себе. Якщо раптом проскакувала помилка, приходив із київським тортом, схилявся перед редактором і казав: більше ніколи. «Я все життя писав від руки! І рукописи не сильно покреслені – якось легко писалося. У мене було дві машинки. Я потім усе передруковував».

 

Факт № 8

Цьогоріч учителі зі шкіл таких європейських країн, як Болгарія, Польща, Португалія, Іспанія, Чехія, Греція та Литва створили мапу найпопулярніших дитячих книжок усієї Європи. Так-от, найпопулярніша, найкраща та найважливіша книга, яка представляє Україну, – «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. У 1979 року Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури включила «Тореадорів з Васюківки» до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена (Special Hans Christian Andersen Honor List) як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей, а фільм про сільських «тореадорів» здобув Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені (1968).

 

Факт № 9

Всеволода Нестайка вважають основоположником українського дитячого детективу. У 1990 році побачила світ його книга «Таємничий голос за спиною» такого літературного жанру.

 

Факт № 10                  

Критики називали Нестайка гумористом і веселуном. Справді, його твори допомагали читачам «накопичувати радість» (це слова письменника). Нестайко, за словами Анатолія Костецького, створив країну сонячного добра. Нестайко казав, що був би щасливим, коли б хоч одна дитина, прочитавши його книжки, перестала відчувати страх і самотність. «Найбільшою нагородою для мене були визнання деяких читачів, що коли вони хворіють, то беруть з полиці «Тореадорів…» і перечитують.

Заради цього варто жити на світі.

Можна було би сказати на початку: «ТОП-10 фактів про Всеволода Нестайка – усе, що вам потрібно знати про цього письменника». Однак, про казкаря з Країни Сонячних і Місячних Зайчиків варто знати і ТОП-100, і ТОП-150 фактів, настільки він дивовижний автор! Cподіваємося, що наші ТОП-10 спонукатимуть читачів шукати ще сотню фактів про письменника й усміхатися, перечитуючи його казки в будь-якому віці.

30.01.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

Ювілеї та пам’ятні дати 2020 року

 

Петро Петрович ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ

(1790 — 1865)

 

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. в м.Городище на Черкащині в сім'ї священика. Вчився в Київській академії (1801 — 1803), але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817 р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. В 1821 р. Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію на тему: "О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней", згодом стає професором історії та географії, з 1841 р. — ректором університету.

Літературні інтереси П.П.Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало "Налой" (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г.Квіткою-Основ'яненком, Р.Гонорським, Є.Філомафітським та ін., виступає на сторінках "Украинского вестника" з перекладними й оригінальними творами, написаними у різних жанрах.

У 1818 — 1819 pp. Гулак-Артемовський друкує в "Украинском вестнике" переклади прозових творів, критичних статей польських письменників.

1819 р. — російський переклад з польської мови "каледонской повести" (шотландської) "Бен-Грианан" ("Украинский вестник"); нарис "Синонимы, задумчивость и размышление (подражание польской прозе)".

1817 р. — "Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)", оригінальний вірш українською мовою.

1818 р. — "казка" "Пан та Собака" ("Украинский вестник"), написана на основі фабульної канви чотирирядкової байки І.Красіцького "Pan і Pies" та окремих епізодів іншого його твору — сатири "Pan niewart slugi". Ця "казка" Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру байки на Україні. Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову.

1819 р. — письменник опублікував в "Украинском вестнике" ще дві байки — "казку" "Солопій та Хівря, або Горох при дорозі" і "побрехеньку" "Тюхтій та Чванько".

1820 р. — цикл байок-"приказок": "Дурень і Розумний", "Цікавий і Мовчун", "Лікар і Здоров'я" ("першоджерело" — приповідки І. Красіцького).

У 1827 р. Гулак-Артемовський написав ще три байки — "Батько та Син", "Рибка", "Дві пташки в клітці". Цей, останній, цикл байок Гулака-Артемовського також пов'язаний з творчістю Красіцького.

Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-"казки" через байку-"приказку" (цю традицію продовжив Л.Боровиковський) до власне байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є.Гребінка й особливо Л.Глібов.

27.01.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

 

 

Ювілейні та пам’ятні дати 2020 року

 

Феномен Василя Симоненка: з нагоди 85-річчя з дня його народження

 

Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.

Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.

…Народився поет 8 січня 1935 року у селі Біївці, тепер Лубенського району Полтавської області. Закінчив 1957 року Київський державний університет імені Т. Шевченка. Працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957—1959), «Молодь Черкащини» (1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети».

Феномен Василя Симоненка – а саме так можна визначити загальнонаціональне місце черкаського поета в українській поезії середини минулого століття – залишається феноменом навіть серед яскраво обдарованого грона столичних шістдесятників.

У Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака, адже працював він в обласній пресі, часто бував у трудових колективах області. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства.

Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях – так проявлялося почуття його громадянської відповідальності.

Працюючи в Черкасах, Василь Симоненко часто приїздив до Києва, де завжди був «своїм» серед митців-шістдесятників. Разом з Аллою Горською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Але не пасивним слухачем – він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сільською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити у своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результативних справ. Тим-то з таким ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко і Алла Горська обійшли десятки побілякиївських сіл, опитали сотні людей і з допомогою своїх добровільних помічників з числа тамтешніх жителів виявили урочища, де ревні служителі більшовицького режиму ховали сліди своїх жахливих злочинів.

Відомо, що саме за участю Василя Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському, Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Ці «речові докази», що послужили незаперечним аргументом геноциду, – хіба могли вони не сколихнути ніжну душу поета, спричинитися до справжнього вибуху звинувачень тій системі, яка не тільки вбивала в людині людське, а й планомірно винищувала цвіт українського суспільства?! Василеві почуття, що залишилися за конкретикою написаного ним із товаришами Меморандуму з вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх у національні Меморіали, який вони відправили на адресу Київської міськради, лягали у зболені поетичні рядки.

Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок.

 А ще він писав  вірші – сміливі, гучні, викличні, нефальшиві. Вірші, позбавлені езопівської конспірації, де всі і все названо своїми іменами, над якими не нависав інстинкт самозбереження, бо автор не здатний був плекати «цензора в собі».

Тож трагічна смерть 28-річного поета була закономірністю радянської системи, яка, побавившись трохи у демократію, злякалася вільнодумства молодої генерації і всіляко – аж до фізичного знищення – змушувала її замовчати.

Кожен по-своєму реагував на ту атмосферу дедалі сильніших заморозків опісля такої короткої відлиги. Вільнодумний козацький Василів дух бунтував проти наруги над особистістю, повзучого репресивного свавілля можновладців. Він не втомлювався (і не боявся) звірятися у любові до України – маючи на увазі як страх бути покараним.

Підозріле ставлення владців до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна громадянська позиція та сміливі трибунні вірші, а ще й той факт, що твори поета побачили світ на Заході: у мюнхенській «Сучасності» було опубліковано щоденникові «Окрайці думок» та недруковані в Україні вірші.

Це Василь писав уже через рік після звірячого його побиття, коли остаточно стало зрозумілим, що система відверто демонструє свою силу, вказуючи українській інтелігенції місце «на задвірках», а то й у тюрмах, і недавній юнацький наїв розтанув, як дим.  Влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Василем Симоненком сталася суперечка, причиною якої послужило те, що за кільканадцять хвилин до обідньої перерви вона відмовилася продати йому пачку цигарок. Шум привернув увагу двох міліціонерів, які вимогливо попросили пред’явити документи. Їхня реакція на редакційне Василеве посвідчення була неадекватною: на очах у здивованої публіки вони скрутили поетові руки й потягли до вокзальної кімнати міліції.

Василя забрали звідтіля наступного ранку колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко та поет Микола Негода.

Те побиття стало фатальним. Приречений на повільне мученицьке вмирання (медицина була безсилою погамувати постійні болі в попереку), Василь Симоненко все ж намагався бути у вирі літературно-мистецького життя, спілкуватися з друзями, мужньо сприймати цензорські загати. Адже за поетового життя побачила світ лише одна його збірка – «Тиша і грім» (1962). Решту Василевих збірок його друзям доводилося «пробивати» у друк неймовірними зусиллями вже по його смерті.

Так, фактично вже самостійним життям зажили (хоч і понівечені цензурою, спотворені, порізані живцем) Симоненкові книжки: «Земне тяжіння», збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), далі, аж через п’ятнадцять літ – «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985), книжечки для дітей, творячи в атмосфері українського культурного космосу той феномен Симоненка. Його досі намагаються збагнути навіть самі представники когорти шістдесятників: «… ми відчували щось вище в ньому: він був на висоті лету в невідоме».

08.01.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 Ювілейні дати 2020 року

125 років  від дня народження  композитора Бориса Лятошинського

 

3 січня виповнюється  125 років  від дня народження одного з найвидатніших митців України ХХ століття — композитора Бориса Лятошинського. Водночас виповнюється ще одна дата: 65 років тому був реабілітований знаковий твір Лятошинського — Третя симфонія. Система прирівнювала музику до політичного в’язня. Твори засуджували, авторів звинувачували в «неблагонадійності». Але знаходилися сміливці — видатні музиканти, які рятували новаторські опуси. Саме так сталося з Третьою симфонією.

Неповторний стиль Лятошинського увібрав скарби європейської культури. У його симфонічному світосприйнятті переплавлені насиченість Малера і вагнерівська драматургія (до слова, назва його опери «Золотий обруч» перегукується з назвами «Золото Рейну», «Кільце нібелунга»), імпресіонізм французької музики і слов’янський романтизм, новації нововіденців і лірична філософія народної пісні.

У силу свого могутнього таланту, Лятошинський став головною жертвою «полювання на формалістів». Відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро «найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму». Як правило, жертв цькування оголошували на організованих громадських осудах — пленумах Спілки композиторів Радянського Союзу. Далі через центральні газети накладалося вето на ім’я композитора і його музику. Виносили вироки московські ідеологи, які, по суті, вирішували долю української музики.

У листі до Б.Лятошинського його вчитель Р.Гліер пише, що «жити сучасному композитору, та ще й молодому, в такій провінції, як Київ, означає майже поховати себе». І водночас гірко зауважує про так званий «московський патріотизм», яким пояснюється негативне ставлення Москви до творчості Лятошинського навіть тоді, коли його музику прагнули взяти до репертуару такі диригенти, як Є.Мравинський, Г.Рождественський.

Коли в 1951 році Третя симфонія вперше прозвучала, публіка й музиканти оркестру Київської філармонії, як згадують очевидці, стоячи влаштували автору бурхливі овації. Її інтерпретатором був відомий український диригент Н.Рахлін. Але одразу ж після прем’єри Спілка композиторів Радянської України влаштувала збори з участю колег із Москви М.Коваля та Е.Захарова. На цьому судилищі творчість Лятошинського охрестили антинародною і назвали формалістичним мотлохом, який треба спалити.

Сумний досвід такого побиття Борис Миколайович уже мав. У 37-му році його Друга симфонія, навіть не виконана, дістала різку оцінку московської критики. Автора звинуватили в небажанні «наблизитися до яскравого і хвилюючого радянського життя і перемогти в собі тяжкий тягар формалізму». Подібне повторилось у 48-му році. Аутодафе чекало і на Третю симфонію. Особливо дратував ідеологічну верхівку драматичний зміст твору і його трагічний фінал. До того ж симфонії передував епіграф «Мир переможе війну». Лятошинського звинуватили, що він, мовляв, бореться проти війни «не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст».

Несприйняття на рідній землі, постійні публічні покарання Борис Миколайович сприймав болісно: «мене тут страшенно кусають з усіх боків, що я висловлююсь про те, що існують музичні твори без «внутрішньої ідеології». Все це і багато іншого спричинило появу його розпачливих слів: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю». Ходили навіть чутки, що він спалив рукопис. І все ж Борис Миколайович вирішив захистити свою симфонію. Йому довелося зробити другу редакцію й замінити трагічний фінал на так званий оптимістичний. Проте драматичний зміст музики перекривав бадьорі, переможно-святкові інтонації, які автор вніс на вимогу партійних цензорів. Російський композитор Д.Кабалевський досить точно відзначив, що у фіналі симфонії торжествує радість, проте «це радість змученої людини».

Лятошинський вирішив не показувати другу версію свого твору в неласкавій до нього Радянській Україні. Є припущення, що це був тактичний хід: якщо «старший брат» сприйме, в Києві не наважаться паплюжити. Свій вибір композитор зупинив на Ленінграді. Те, що за виконання взявся один із провідних диригентів Є.Мравинський, у чиєму репертуарі були симфонії Д.Шостаковича, С.Прокоф’єва, А.Онеггера, І.Стравинського, вже викликало підвищений інтерес до твору українського композитора. Як коментував пізніше сам Мравинський, «я обрав її для виконання, і цим усе сказано». По суті, російський диригент реабілітував шедевр української музики. Маестро підкреслював саме драматичне звучання симфонії, посилюючи її скорботність і трагічну тональність. А в переробленому фіналі на першому плані звучала епічна музика, яка нагадувала величну картину стародавнього Києва. Виконання справило велике враження. Автора гаряче вітали з успіхом. Оцінка різко змінилася на протилежну: Третю симфонію оголосили етапною для всієї української музики.

Це сталося рівно півстоліття тому. Симфонія так і залишилася жити у вимушеній редакції. В записах вона теж звучить у такому ж варіанті. 10 років тому диск із симфоніями Лятошинського, виданий у США фірмою «Марко Поло», визнаний кращим записом року. Однак до першої редакції звертались українські диригенти І.Блажков, В.Сіренко.

Музиці Лятошинського інколи закидають певну перенасиченість, що нагадує так званий «російський» стиль, який є, за словами С.Ріхтера, «щось середнє між Бородіним, «Богатирськими воротами» Мусоргського і соковито-масивним Чайковським». По-своєму Лятошинський сканував дійсність, по-своєму відтворював бачення епохи, її звучання. Тому не випадково така драматична музика, залишена ним. Свій коштовний скарб він щедро передавав учням, серед яких І.Шамо, І.Карабиць, В.Сильвестров, Є.Станкович, Л.Дичко, Л.Грабовський, які вивели школу свого Вчителя на світові обрії. Та їхня музика продовжує звучати так само неспокійно і драматично.

03.01.2020 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

 

 

   

 

 

 

 

 

 

 

АКТУАЛЬНО

Цифрова трансформація

Відкриті дані

Правова допомога 

Пенсійне забезпечення

Вибори

Міжнародна інтеграціяУкраїни

Запобігання корупції

Відзначення пам'ятних та ювілейних дат

Голодомор

       Актуальні питання   державної служби  

 

 

 

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

 

Протидія домашньому насильству

 

Соціальний захист

 

Реєстр колективних договорів


Медицина

 

Культура

 

Сім'я і діти

 

 Освіта

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНА СФЕРА

 Містобудування та архітектура

Підприємництво

Транспорт

 Енергоефективність

 Регуляторна політика

 Агросектор

 Бюджет

 Державні закупівлі

 Державна реєстрація

Чисте довкілля

 ЦНАП 

 

 

ОРГАНИ ВЛАДИ

 

Районна рада

Міська рада

Сільські ради

ХАЕС

Податкова

Поліція

Районний сектор ГУ ДСУ з надзвичайних ситуацій 

 

 

 

 

Центральні 

 органи влади

 

 

 

 

 

 Обласні

 органи влади

 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

_______________________________________________________________________________________

© Ізяславська районна державна адміністрація, 2003-2020 роки
   вул. Незалежності, буд.2, м.Ізяслав, 30300,
e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua
 
  Розробка та підтримка: Сектор організаційної та інформаційної діяльності, цифрового розвитку та захисту персональних даних апарату Ізяславської районної державної адміністрації

   Використання будь-яких матеріалів, що опубліковані на цьому сайті, дозволяється при умові зазначення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на офіційний веб-портал Ізяславської райдержадміністрації https://izadm.gov.ua/