на головну

                     
                       
                     
                     
                             
 

 

 

Ізяславська

райдержадміністрація

 

               30300, Хмельницька обл.,

             Ізяславський р-н., м.Ізяслав,

                вул.Незалежності, буд. 2

 

тел/факс: (03852) 4-20-61

e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua

 

Заходи,

які заплановано

провести в

Ізяславському районі

протягом тижня

 

 

    

 

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Погода в Ізяславі

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

ВИДАТНІ ПОСТАТІ

 

Наш подільський край, наша щедра, співуча земля, народила їх під шепіт золотого колосся, під правічний виспів Горині, з води й роси черпали снагу та силу, вростаючи корінням в рідну землю і могутньо розпростираючи крону свого  таланту, що розквітав на славу землі, котра дала їм життя. Славу землі Подільської, славу Ізяславщини множили і множать її уродженці. На вівтар своєї Батьківщини  поклали вони талант і жар своїх душ, палку любов.

Серед таких людей є талановитий художник і поет Едуард Міляр, який жив і вчився в Клембівці. Закінчив художню академію, член спілки художників України. Картини Міляра є в музеях Америки, Болгарії, Сербії, Німеччини, Росії. Едуард Міляр не тільки видатний художник, але й пише вірші. Його збірка “Поезія” вийшла трьома мовами.

В місті Ізяслав проживає Ткачук Микола Іванович – художник і скульптор. Він автор багатьох пам’ятників, а його художні полотна виставлялись в Києві, Львові, Москві, Варшаві, Хмельницькому та інших містах.

В селі Мислятин народився Жолтовський Павло Миколайович, який все своє життя присвятив мистецтву. Була надрукована його наукова монографія “Визвольна боротьба українського народу в пам’ятках мистецтва XVІ-XVІІ ст.” За участь в написанні 6-томної “Історії  українського мистецтва” в 1971 році йому було присуджено Державну премію України. Присвоєно ступінь доктора мистецтвознавства.

Сьогодні своїми творами нас радує Кравчук Василь Іванович, якого знає вся Україна. Народився В. Кравчук  в селі Кіндратка Ізяславського району. Лауреат літературних премій ім. С.Руданського, М.Годованця, С.Олійника, Н.Забіли, премії Я.Гальчевського “За подвижництво  у державотворенні”, член національної спілки письменників України з 1988 р., заслужений працівник культури. Василь Іванович написав ряд книг: ”Берег вічності”, “Третя місячна ніч”, “Дні непокори”, “За власним бажанням”, Останній візит душогуба”. Для дітей вийшли книги “Золотиста нитка в’ється”, ”Квокче квочка в холодочку” та багато інших.

Римарук Ігор Миколайович народився в селі М’якоти. Член спілки письменників, член Виконавчої Ради Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Автор книг ”Висока вода”, “Упродовж снігопаду”, “Нічні голоси” та інші. В 2002 році удостоєний Шевченківської премії за збірку поезій “Діва Обида”.

Своїм співом радує всіх Зінкевич Василь Іванович (народився в селі Васьківці), Народний артист України, Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, кавалер кількох орденів, лауреат премії та відзнаки “Золоте перо”.

Серед українських артистів одне з найперших місць займає Сокирко Володимир Костянтинович, який народився в селі Білогородка. Виступав актором театру ім. І.Франка в Одесі, актором Харківського драматичного театру ім. О.Кобилянської, знімався в кіно.  Був нагороджений орденом Леніна. Його ім’я занесено до Театральної енциклопедії.

Ні одне свято не обходиться в області без актора Царука Олександра Олексійовича (родом із села Ліщана). За його працю йому присвоєне почесне звання Заслуженого артиста України, є членом спілки театральних діячів України. Своїми виступами радує не тільки жителів області та районів, а й столиці.

Каленічин Степан Йосипович – народився в селі Більчин. З 1953 року по 1977 р. працював завідуючим районним відділом культури. За заслуги в розвитку українського народного самодіяльного мистецтва присвоєно звання заслуженого працівника культури УРСР.

 

 

 

 

 

Філософи не вмирають, вони назавжди залишаються нашими співрозмовниками у світі ідей

 

Саме під таким лейтмотивом у приміщенні Музею історії школи, що в Ізяславській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1, пройшов 13 лютого меморіальний захід, присвячений пам’яті Мирослава Володимировича Поповича: лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, ученого-філософа і громадського діяча, академіка Національної академії наук України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора філософських наук, професора, педагога, фахівця у галузі культурології, логіки та методології науки, історії української культури.

1930 – 2018… Ціла епоха. Майже століття. Червоне століття. Кривавий вік. Катастрофи, війни і голодомори – крізь шквал буремних подій він проніс свій штандарт людяності, любові і свободи. Про ці чесноти він говорив мужньо, тоді, коли за це можна було постраждати. Разом із іншими видатними громадськими діячами України він стояв біля витоків ініціативної групи «Першого грудня», яка стала осередком моральних авторитетів нації.

Він є філософом. А філософи не вмирають, вони назавжди залишаються нашими співрозмовниками у світі ідей. Вічна і світла йому пам'ять! 

Про це та інше говорили учасники заходу: директор Ізяславської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 Тетяна Вітрук, завідувач сектору інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації Віктор Кучерук, почесний громадянин Ізяславського району, митець, літератор, ізяславчанин Микола Ткачук.

Екскурсовод Музею історії школи, учениця 8 класу Марія Савчук ознайомила присутніх із життям та творчим шляхом Мирослава Поповича. Мирослав Попович народився 12 квітня 1930 року в Житомирі. Разом із батьками переїхав в м.Ізяслав. Закінчив у 1946 році 7 класів Заславської середньої школи № 1. У 1953 році закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка й упродовж трьох років працював директором середньої школи в селі Золотий Потік на Тернопільщині. У 1956 році Мирослав Попович вступає до аспірантури Інституту філософії академії наук України і відтоді все життя залишається його працівником. Тут він захищає кандидатську дисертацію «Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії» і докторську дисертацію «Філософський аналіз мови науки». З 1969 року Мирослав Володимирович - завідувач відділу логіки і методології науки, а з 2001 - директор Інституту філософії ім.Григорія Сковороди Національної академії наук України. У 1992 році Мирослав Попович обраний членом-кореспондентом, у 2003 - академіком Національної академії наук України.

Автор понад ста наукових праць. Великий суспільний резонанс залишила праця Мирослава Поповича «Нариси історії української культури». У 2001 році вона була удостоєна Національної премії України ім.Тараса Шевченка.  

Мирослав Володимирович був головним редактором наукового журналу «Філософська думка», членом редколегії часописів «Вища школа», «Людина і Політика», Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія», серія «Філософія».

Нагороджений: орденом «За заслуги» III ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого  V ступеня, французьким орденом Почесного легіону.

Також учасники заходу переглянули документальний фільм «Шляхи Мирослава Поповича», знятого режисером Олександром Фроловим за власним сценарієм до 80-річчя Мирослава Поповича на кіностудії «Контакт» при підтримці Благодійного фонду «Розвиток України» та Фонду розвитку українського кінематографу «Форпост-Медіа ХХІ століття». Частину матеріалу фільму було відзнято безпосередньо у місті Ізяслав.

Присутні на зібранні також ознайомились із окремими книгами із великого творчого спадку Мирослава Поповича, що зберігаються у шкільній бібліотеці.

На знак пошани до видатного випускника закладу всі присутні вшанували його пам'ять хвилиною мовчання.

ФОТОКОЛАЖ

13.02.2018 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

 з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

 

 

 

 

На 88 році життя помер академік, директор Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України Мирослав Попович.

1930 – 2018… Ціла епоха. Майже століття. Червоне століття. Кривавий вік. Катастрофи, війни і голодомори – крізь шквал буремних подій він проніс свій штандарт людяності, любові і свободи. Про ці чесноти він говорив мужньо, тоді, коли за це можна було постраждати. Разом із іншими видатними громадськими діячами України він стояв біля витоків ініціативної групи «Першого грудня», яка стала осередком моральних авторитетів нації.

Він є філософом. А філософи – не вмирають, вони назавжди залишаються нашими співрозмовниками у світі ідей. Вічна і світла йому пам'ять! 

Мирослав Попович - український вчений-філософ, директор Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, заслужений діяч науки і техніки України.  Попович народився 12 квітня 1930 року в Житомирі. Дитячі та юнацькі роки провів в місті Ізяслав, де закінчив Ізяславську середню школу № 1. 1953 року закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. 1956 року Мирослав Попович вступає до аспірантури Інституту філософії АН України і відтоді все життя залишається його працівником. Тут він захищає кандидатську дисертацію “Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії” (1960) і докторську дисертацію “Філософський аналіз мови науки” (1966). 1969 року – завідувач відділу логіки і методології науки, а з 2001 р. – директор Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. У 1992 році Мирослав Попович обраний членом-кореспондентом, у 2003 р. – академіком НАН України. У 2000 році удостоєний звання “Заслужений діяч науки і техніки України”, а 15 жовтня 2009 р. – “Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка”. Мирослав Попович автор публікацій “Григорій Сковорода”. “Мировоззрение древних славян” (1985), “Микола Гоголь” (1989), “Україна і Європа: праві і ліві” (1996), “Нарис історії культури України” (1999), “Червоне століття” (2005). Протягом життя отримав багато нагород включно з Орденом князя Ярослава Мудрого, Орденом «За інтелектуальну відвагу» та Орденом «Почесного легіону». У 2001 році став лауреатом Шевченківської премії.

12.02.2018 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

 

Біографія Арсена Річинського

 

Народився Арсен Річинський 12 червня 1892 року в селі Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії в сім'ї священика Василя Федоровича Річинського і Віри Капітонівни Річинської. Початкову освіту Арсен Річинський здобував у сільській церковнопарафіяльній школі, наступну у Клеванськй духовній школі та Кременецькій гімназії. Згодом поступив до Волинської духовної семінарії в Житомирі. У 1911 році  невдоволений посадою вчителя церковнопарафіяльної школи села Сіднярки Луцького повіту Арсен Річинський подався здобувати фах лікаря до Варшавського університету.  В 1914 році у зв'язку з початком Першої світової війни переводиться до Київського імператорського університету святого Володимира. У 1915 році скеровується на службу до Ізяславського повітового земства, а відтак дільничним лікарем у Хролин. Звідти евакуйовується до села Василівки Петровського повіту Саратовської області, потім до села Попівки Рильського повіту Курської губернії, далі до села Вечірки Полтавської губернії. У  1917 році повертається до університету, 30 березня складає іспити, проте диплом лікаря отримує лише через півтора роки —  20 вересня 1918 року.

Від  31 травня 1917 року до 9 квітня 1920 року виконує обов'язки лікаря Ізяславської повітової лікарні. В 1917 році обраний на голову Ізяславського повітового земства, наступного стає редактором новоствореного часопису «Нова дорога». Стає одним з найактивніших діячів ізяславської «Просвіти». Організовує вчительський хор, з яким дебютує у ролі диригента. Докладається до створення на базі Острозької жіночої гімназії курсів «українізації»,  де викладає історію України. Там знайомиться з Надією Прокопович і вони взаємно закохуються. Надія Прокопович була вчителькою у передміському до Ізяслава селі Васьківці. Покинувши свою першу дружину Лідію Віленську з Шепетівки, Арсен Річинський перебирається до Васьківців. Тут його застає радянська окупація. Рятується втечею до с.Тростянка  Луцького повіту. У Тростянці Арсен Річинський працює практикуючим лікарем до квітня 1922 року. Згодом скерований дільничним, а потім призначений головним лікарем Володимир Волинської лікарні (до квітня 1925 року).

Займається активною громадською, політичною і культурною діяльністю. Засновує у Володимирі-Волинському тв. Володимир-Волинському повіті «Просвіту» (у 1928-1929 рр. виступає її очільником), «Пласт» (заборонено місцевою адміністрацією у 1929 році), «Союз українок», «Відродження» (заборонено староством у 1935 році).

З 1929 року член «Українського Волинського об'єднання», Організації українських націоналістів.

Редагує часописи загальнокультурного та релігійного спрямування «На варті» (1925–1926), «Рідна церква» (1927), «Наше братство» (1929).

У цей час красномовно виявляється принциповість Арсена Річинського щодо потреби набуття Українською Церквою автокефалії. Він один із натхненників і організаторів Українського церковного з'їзду (5-6 червня 1927 року) у Луцьку. На відміну від глави Польської православної церкви митрополита Діонісія, який під тиском російських громадських організацій визнав проведення з'їзду «у церковному відношенні недоцільним і непотрібним» й заборонив духовенству брати у ньому участь, світська влада дозволила проведення зібрання, що отримало назву «З'їзду православних мирян-українців в церковних справах». У з'їзді взяли участь 565 делегатів з усіх повітів Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя. Прибули зокрема понад 200 гостей, 8 українських послів до Сейму та сенату, волинський віце-воєвода і Луцький міський староста.

Тоді ж Арсена Річинського було обрано на голову «Православно-Церковного Українського Виконавчого Комітету у Річі Посполитій Польській».

У 1928 році Арсена Річинського введено до складу Митрополичої Ради Польської православної церкви. Такий крок був лише дипломатичною грою. На ділі ж вимоги українізації Православної церкви на українських землях ігнорувалися. 4 грудня 1928 року на знак протесту проти такої політики Арсен Річинський склав з себе обов'язки члена Митрополичої Ради.

Переслідувався і тричі піддавався арешту з боку польської влади. В 1925, 1935 році ув'язнений до концентраційного табору у Березі Картузькій і 1939 року. В 1940  році заарештований вже радянською владою. Сім'ю депортовано до північного Казахстану, звідки Річинські змогли повернутися лише в 1946 році. В травні 1942 року заочно засуджений до 10 років заслання до ГУЛАГу.

Після відбуття десятирічного терміну, Річинського разом з новою родиною, відправляють у безстрокове заслання в Кизил-Ординську область Казахської РСР без права повернення в Україну. Там він працює лікарем районної лікарні. На початку 1950--х років створює хор «Дві хмароньки». Водночас не складається життя із новою жінкою і вона кидає його на руках із сином.

У 1952-1953 роках статті Арсена Річинського на медичну тематику друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана». Помер Арсен Річинський 13 квітня1956 року внаслідок крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області.

У 2006 році, за ініціативи Предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія останки Арсена Річинського було ексгумовано та доправлено до України. 14 жовтня 2006 року, на Покрову, ексгумовані останки Арсена Річинського були перевезені до Тернополя й перепоховані на кладовищі біля с.Підгороднє.

ФОТОМАТЕРІАЛИ

За матеріалами мережі Інтернет

 

До 320 річчя від дня народження

 

Паоло Антоніо Доменіко Фонтана

 

Паоло Антоніо Доменіко Фонтана (італ. Paolo Antonio Domenico Fontana, пол. Paweł Antoni Fontana) (28 листопада 1696, Кастелло Італія — †17 березня 1765, Заслав (сучасний Ізяслав) - видатний архітектор італійського походження, поручник артилерії Великого князівства Литовського.

Походив з незаможної сім'ї Джакомо Доменіко Фонтани і Марти Беллотті з оселі Кастелло в долині Вал-ді-Соле, Тренто.

Не відомо, де здобував освіту. 2 березня 1723 р. полишив вітчизну, у пошуках кращої долі подався до  Речі Посполитої. До квітня 1726 р. мешкав у Варшаві, тоді, за сприяння відомого архітектора Джузеппе Фонтана поступив на службу до одного з найвпливовіших магнатів, коронного маршала Павла Карла Сангушко. Цей період життя архітектора був найбільш продуктивним. Він створює типові для своєї творчості і водночас яскраві зразки сакральної архітектури, зокрема, костел Св. Анни в Любартові, костел Св. Людвіка у Володаві, костел і монастир оо. Реформатів у Раві Руській, греко-католицьку катефру у Холмі тощо.

У 1730 році узяв шлюб з першою своєю дружиною Маріанною Суфчинською (пол. Marianna Suffczyńska). Між 1730-40 р. отримав звання поручника артилерії Великого князівства Литовського, щоправда, цілком номінальне.1745 р. повернувся в рідні краї.

З 1746 року знову в Речі Посполитій, повторно укладає контракт на службу при дворі князя Павла Карла Санґушка (у Заславі).

Після смерті дружини побрався вдруге (бл. 1748 р.) з Терезою Ромайроні (італ. Teresa Romaironi). Помічав будівельний застій на Волині; будує костел і монастир оо. Лазаритів у Заславі (Ізяславі), костел оо. Домініканців у Вінниці, костел оо. Єзуїтів у Кременці, парафіяльний костел у Чуднові,   костел оо. Єзуїтів у Житомирі, палац князів Сангушків у Заславі (суч.Ізяслав) (спільно з Якубом Фонтана (італ. Jakub Fontana) тощо.

Після смерті князя Павла Карла Санґушка (1750 р.) в життя архітектора прийшли зміни. Барбара Сангушкова, амбітна вдова, плекала грандіозні плани, але похилий вік, хвороби завадили архітекторові реалізувати їх уповні.

Завжди тужив за батьківщиною, прагнув повернутися; про неодноразові спроби це зробити свідчить кореспонденція, фінансові звітності, пов'язані з придбанням маєтку в Італії.

Близько 1764 р. архітектор остаточно втратив зір.

17 березня 1765 р. помер, був похований у Заславі, могила не збереглася. Родина архітектора переїхала до Львова.

Мав восьмеро дітей, четверо з яких, мабуть, не досягли підліткового віку. Донька Маріанна була одружена із львівським купцем Іоаном Буасероном (або Бойсероном), ще одна — із радником магістрату Франциском Лоншаном. Дружина адміністратора Ставропігії львівської, королівського поштмейстера Антона Дейми також походила з роду Фонтана.

28.11.2016 р.

За матеріалами Інтернет ресурсів

 

АКТУАЛЬНО

 

Відкриті дані

Правова допомога 

Пенсійне забезпечення

Вибори

Міжнародна інтеграціяУкраїни

Запобігання корупції

Відзначення пам'ятних та ювілейних дат

Голодомор

       Актуальні питання державної служби

 

 

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

 

Соціальний захист


Медицина

 

Культура

 

Сім'я і діти

 

Освіта

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНА СФЕРА

 

Містобудування та архітектура

Підприємництво

 Енергоефективність

 Регуляторна політика

 Агросектор

 Бюджет

 Державні закупівлі

 Державна реєстрація

Чисте довкілля

 ЦНАП 

 

 

ОРГАНИ ВЛАДИ

 

Районна рада

Міська рада

Сільські ради

ХАЕС

Податкова

Поліція

Районний сектор ГУ ДСУ з надзвичайних ситуацій 

 

 

 

 

Центральні 

 органи влади

 

 

 

 Обласні

 органи влади

 

 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

_______________________________________________________________________________________
© Ізяславська районна державна адміністрація, 2003-2018 роки
   вул. Незалежності, буд.2, м.Ізяслав, 30300,
e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua
 
  Розробка та підтримка: Сектор інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату Ізяславської районної державної адміністрації