на головну

                     
                       
                     
                     
                             
 

 

 

Ізяславська

райдержадміністрація

 

               30300, Хмельницька обл.,

             Ізяславський р-н., м.Ізяслав,

                вул.Незалежності, буд. 2

 

тел/факс: (03852) 4-20-61

e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua

 

Заходи,

які заплановано

провести в

Ізяславському районі

протягом тижня

 

 

    

 

07 грудня 2018 р. о 13.00 год.

в приміщенні Ізяславського

районного будинку культури

відбудеться ЗВІТ голови Ізяславської райдержадміністрації Бориса Яцкова

 

 О 14.00 год. 07.12.2018 р.

хода миру та злагоди від приміщення Ізяславського районного

будинку культури вулицями

Шевченка та Грушевського до Площі Героїв Майдану, де відбудеться міжконфесійний молебень

за полонених моряків

Військово-Морських Сил

Збройних Сил України та

 всіх захисників України

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Погода в Ізяславі

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 РОКІВ

 

 

Указ Президента України від 22.01.2016 №17  "Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років"

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 р. № 777-р "Про затвердження плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року"

Розпорядження голови обласної державної адміністрації від 22 грудня 2016 року № 619/2016-р «Про план обласних заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року»

Розпорядження голови районної державної адміністрації від 23 грудня 2016 року № 1085/2016-р «Про план районних заходів з відзначення в Ізяславському районі 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року»

САЙТ “Українська революція: 100 років боротьби”

ПОСТАТІ РЕВОЛЮЦІЇ

 

 

                 

 

 

 

 

 

 

1 грудня 1918 р. у Фастові укладено передвступний договір про злуку ЗУНР і УНР

 

1 грудня 1918 року, у м.Фастові укладено двосторонній «Передвступний» договір між Директорією Української Народної Республіки і Державним секретаріатом Західноукраїнської Народної Республіки про намір об’єднати обидві держави “у найкоротшім часі” в одну велику державу.

Під тиском широких народних мас, що прагнули об’єднання з “Великою Україною”, в умовах розв’язаної поляками інтервенції Українська національна рада ЗУНР, її найвища законодавча влада, доручила своєму урядові – Державному секретаріату ЗУНР – вжити необхідних заходів для возз’єднання всіх українських земель в єдиній державі, що й відбулося у перший день зими 1918 року.

13 листопада 1918 р. – постали і Директорія, і нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). В цей час становище ЗУНР почало погіршуватися. Під тиском поляків УНРада (законодавчий орган) і Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім – до Станіслава. Незважаючи на складне становище обох нових національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Провідна роля у цій історичній справі належала діячам Наддністрянської України. Розуміючи, що воз’єднання могло реалізовуватися тільки на ґрунтовних правових засадах, Державний Секретаріат ЗУНР виробив проект попереднього договору і направив до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д.Левицького і Л.Цегельського). Після докладного обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р. підписали Передвступний договір, в якому говорилося: “Західноукраїнська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народню Республіку… Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю…” Від імені Директорії цей договір підписали В.Винниченко, О.Андрієвський, Ф.Швець, С.Петлюра, а від імені уряду ЗУНР – Л.Цегельський і Д.Левицький. При цьому належить зауважити, що ЗУНР зберігала за собою права “територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Тоді, – як акцентував В.Винниченко, – також установлені будуть условини злуки обох Держав”.

01.12.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

13-14.11.1918 – була створена Директорія УНР

 

Унаслідок гетьманського перевороту Павла Скоропадського 29 квітня 1918 р. українські політичні партії соціалістичного спрямування перейшли в опозицію. Крайні ліві сили Української партії соціалістів-революціонерів (лівої) відразу взяли курс на збройне повалення гетьманського режиму, тоді як більшість українських соціалістичних партій віддали перевагу легальним демократичним методам боротьби. Для координації дій опозиції на початку серпня 1918 р. був утворений Український Національний Союз, до якого увійшли чотири партії – Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС). Спочатку Союз обрав тактику легальних дій проти гетьманської адміністрації (критика режиму, вимога утворення коаліційного уряду тощо). Водночас голова УНС В.Винниченко та член президії М.Шаповал із вересня 1918 р. розпочали таємну підготовку збройного повстання проти діючої влади, до чого залучили низку політичних (А.Макаренко, В.Мазуренко) та військових діячів (командування Січових стрільців). 30 жовтня 1918 р. був утворений повстанський Оперативний штаб на чолі з генерал-хорунжим О.Осецьким.

Поразка країн Четвертного Союзу у Першій світовій війні значно погіршила міжнародне і внутрішнє становище Української Держави, призвела до кризи влади та політичної ізоляції гетьмана П.Скоропадського. За таких умов помірковані опозиційні партії сподівалися усунути від влади П.Скоропадського на Національному конгресі, що мав бути скликаний 17 листопада 1918 р. Заборона проведення конгресу призвела до остаточного розриву УНС з гетьманським режимом.

На засіданні президії Українського Національного Союзу в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. була створена Директорія УНР – колегіальний верховний орган для керівництва збройним повстанням проти режиму гетьмана Павла Скоропадського для відновлення республіканських порядків під прапором УНР. До складу Директорії увійшли п’ятеро осіб, представників трьох політичних партій: УСДРП – Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра та Андрій Макаренко, від УПСР – Федір Швець, від УПСС – Опанас Андрієвський. 14 листопада 1918 р. гетьман П.Скоропадський оголосив про формування нового кабінету, що складався з російських монархістів. Було проголошено грамоту про федерацію з небільшовицькою Росією, відповідно до якої Україна об’єднувалася з майбутньою монархічною Росією. 15 листопада 1918 р. у зверненні до українського народу Директорія закликала повстати проти гетьманського режиму, оголосивши його уряд нелегітимним. Аналогічну відозву цього дня видав С.Петлюра, який виїхав до Білої Церкви в розташування полку Січових стрільців (3 тис. вояків), де він оголосив себе Головним Отаманом армії УНР.

Повстання розпочалося 16 листопада 1918 р. одночасним виступом військових частин у Білій Церкві, Бердичеві та Харкові. Заручившись угодою про взаємний нейтралітет із Великою солдатською радою німецьких військ, Директорія спробувала захопити Київ раптовим ударом. 18 листопада 1918 р. у бою під Мотовилівкою стрілецькі частини під командування сотника О.Думина завдали поразки військовим силам гетьмана Скоропадського. І хоча захопити Київ не вдалося, ця перемога, здобута в перші дні повстання, пришвидшила розгортання масового збройного виступу по всій Україні. Невдовзі чисельність повстанців зросла до 40 тис. осіб. На бік Директорії УНР перейшли дивізії восьми корпусів, що формувались за наказом гетьмана в період існування Української Держави.  За різними даними, повстанська республіканська армія на середину грудня 1918 р. налічувала від 100 до 300 тис. вояків. Але більшість її становили селянські загони місцевого формування. Чисельність відносно регулярного армійського контингенту не перевищувала 50 тис. вояків. Після кількатижневої облоги 14 грудня 1918 р. війська Директорії переможно увійшли до Києва. Гетьман П.Скоропадський зрікся влади на користь Директорії. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила відновлення УНР.  

14.11.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

АРТ-ПЛАКАТИ «ВІЙСЬКОВА ЕЛІТА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РОКІВ»

 

Арт-плакати «Військова еліта Української революції 1917-1921 років» - це 12 постерів із зображенням легендарних старшин, які стояли біля витоків української армії.

Ідею арт-плакатів Український інститут національної пам'яті втілив спільно з освітньою платформою «Експертний Корпус».

До серії увійшли: Євген Коновалець, Петро Болбочан, Олександр Удовиченко, Дмитро Вітовський, Петро Франко, Всеволод Петрів, Михайло Омелянович-Павленко, Олекса Алмазів, Михайло Білинський, Василь Тютюнник, Марко Безручко та Христина Сушко.

Арт-плакати «Військова еліта Української революції 1917-1921 років» стали продовженням серії проектів Українського інституту національної пам'яті, присвячених темі війська та військовим традиціям – раніше була презентована виставка та плакати «Воїни. Історія українського війська», що демонструє історію військових формувань на теренах України від часів Русі до сьогодення.

Організатор проекту: Український інститут національної пам’яті.

Художник: Михайло Дяченко.

Історична консультація: Владислав Куценко, Володимир В’ятрович, Ярослав Файзулін, Сергій Рябенко.

Над серією працювали: Юлія Курилюк, Юлія Капшученко-Шумейко, Анастасія Швайко, Роман Кулик, Аліна Карбан, Тетяна Швидченко, Олена Халімон, Микола Веприк.

Завантажити Арт-плакати «Військова еліта Української революції 1917-1921 років» у якості для перегляду, друку та поширення можна за посиланням.

Ідею арт-плакатів Інститут національної пам’яті втілив спільно з освітньою платформою «Експертний Корпус».

ФОТОКОЛАЖ

08.11.2018 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті http://www.memory.gov.ua/

 

 

До 100-річчя Буковинського народного віча

 

Події на Буковині кінця жовтня і початку листопада 1918 року засвідчили завершення процесу українського національного відродження, підтвердили відновлені традиції княжої доби та намагання, спільно з іншими українськими землями, відновити об’єднану українську державу.
3-о листопада українці відзначатимуть 100-річчя Буковинського віча – подію, знаменну для сучасників перш за все тим, що вперше буковинці проголосили ухвалу: "Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України", чим зініціювали створення буковинської влади підтримкою і силою місцевого українського населення і довели велику національну зрілість буковинських українців. Ще 13 жовтня 1918 року в Чернівцях відбулася українська міжпартійна конференція, на якій присутні домагалися поділу Буковини на українську і румунську частини та виступали проти австрійської окупації:

"...Разом з прочими Українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішити про свою долю. Ми хочемо в мирі і згоді розійтися з теперішнім і повсякчасним нашим сусідом румунським народом. Від Карпатів по Чорне море межують наші народні границі з собою.  Тому вже самою природою ми примушені мирно і згідливо жити й працювати для спільного спокійного розвою в будуччині. ...Бажаючи скорого і тривкого миру, звертаємося до всіх народів із зазивом пособити всіма силами порозумінню між Поляками і Українцями з одного, а Румунами і Українцями з другого боку, щоби усунути і на сході можливість всяких майбутніх політичних заверух і усобиць. Наприкінці прирікаємо всіма силами з посвятою життя і майна боронитися проти всякого насильства і всякого рішення про нас без нас"(газета "Буковина" від 18.10.1918 р.).

18 жовтня на збори до Львова прибули українські посли з Галичини і Буковини, представники політичних партій та чимало визначних діячів. Ці збори вирішили проголосити в колишній австрійській державі Українську Державу на території східної Галичини, північно-західної Буковини та українського Закарпаття і утворити на цих землях представництво цієї держави – Українську Національну Раду.

25 жовтня 1918 року був створений "Український Крайовий Комітет Буковини" – буковинська секція Української Національної Ради. Його очолив Омелян Попович. Комітет негайно розпочав роботу і створив секції-комісії, які згодом могли б перетворитись на міністерства. Діяли: комісія народної оборони, фінансова комісія, міжнародна та адміністративні комісії. Від початку свого існування Комітет вирішив скликати в Чернівцях 3-о листопада всенародне віче з представників усієї Буковини, яке мало б затвердити рішення Української Національної Ради за 18 жовтня і звернувся до населення краю із закликом:

"До українського народу Буковини! Цісарським маніфестом з 16 жовтня давні порядки державні знесені. Краєві границі упали. Повстали народні держави. Повстала і наша українська держава з усіх українських земель Буковини, Галичини і Мадярщини, проголошена "Національною Радою" 19 жовтня у Львові....Буковинський український народе, вставай і Ти до праці над своєю будуччиною!...Мужчини і жінки, хлопці і дівчата! Інтелігенція, духовенство, шляхта, селянство, робітництво! Уряди громадські із своїми начальниками! Всі ви діти нашої землі, станьте своїми грудьми за собою, кучіться до самооборони! Докажіть свою готовність все служити тепер, собі і зійдіться всі з цілого краю, з каждого села в неділю 3 листопада до Чернівців, щоби там вовселюдно об’явити свою волю цілому світові. Там зійдемося на всенародне віче в "Народний дім" о 10 годині рано"* (газета "Буковина" від 01.11.1918 р.).

У неділю 3 листопада прибули до Чернівців понад 10 тисяч учасників віча з усіх осредків Буковини. Зібрання віча відбулося в трьох залах: у Народному Домі, де промовляли Ілля Семака та Мирон Кордуба, в Робітничому Домі і в Музичному Товаристві, де виступали Омелян Попович та Єротей Пігуляк. Віче ухвалило наступне рішення:

1.  Місто Чернівці, відтак політичні повіти Заставна, Кіцмань, Вашківці та Вижниці цілі, а Чернівецький та Серетський повіти за виїмкою громад, вказаних із двох останніх переписів як переважно ромунські; вкінці ті громади Сторожинецького, Радовецького і Кімполунгського повітів, у котрих обі останні переписи виказують українську більшість – творять окрему від ромунської частини краю українську територіальну область.

2.  Признає найвищу владу на тій українській області поки що Українську національну раду, утворену на з’їзді мужів довір’я у Львові дня 19 жовтня с.р. і взиває її, щоби якнайшвидше перевела національно-політичну організацію сеї області і перебрала цілу управу у свої руки.

3.  Взиває всі національні меншості на тій українській області, причім євреїв признає за окрему національність, щоби негайно вислати своїх представників до Укр. нац. ради відносно їхнього числа населення.

4.  Взиває Укр. нац. раду виготовити конституцію для української області бувшої австрійської держави, а то на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосовання всіх дорослих осіб без ріжниці пола, з пропорціональним заступництвом так при законодатних ділах, як і при правительстві для національних меншостей.

Рішуче протестує проти посягання чужих народів на тту суто-українську область, а зокрема проти ухвал ромунського віча з дня 27 жовтня, котре, нехтуючи брутально принцип самоозначення народів, виявило намір загарбати цілу Буковину під панування ромунських боярів і попів – та заявляє, що український нарід чужого не бажає, але своєї рідної землі боронитиме до останнього. За се з покликаннями заступниками ромунського народу і іньших народів все готовий порозумітися для мирної розв’язки всіх справ.

6. Віче взиває буковинську делегацію "Укр. Національної Ради" перебрати негайно правління української часті краю.
Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України" (
газета "Буковина" від 10.11.1918 р.).

Після віча відбулася велика маніфестація учасників головними вулицями Чернівців до збірної точки на площі Елізабетплац (нині –Театральна). Після промови Осипа Безпалка, в якій він висловив волю всіх присутніх про прилучення Буковини до України, співом "Ще не вмерла Україна" і "Не пора" маніфестація мирно завершилася.

Згодом до Чернівців стали надходити звістки про перебрання влади на провінції. Постали українські повітові управи в Заставні, Вашківцях, Вижниці, Кіцмані, де на місце старостів покликано українських комісарів. Так, в документах архівного фонду Секретаріату Міністерства Внутрішніх Справ Буковини віднаходимо повідомлення префектури Кіцманського повіту від 22 листопада 1918 року з описом та оцінкою подій жовтня-листопада цього ж року:

"...В перші дні місяця жовтня (так в документі) 1918 р. створився в Кіцмані місцевий Комітет Української Ради. Повітове управління керувалося безпосередньо цією виконавчою владою, на допомогу повітовій владі була направлена "комісія" у складі трьох осіб. Проте, вона діяла підтримана силою, яку мала у своєму розпорядженні, та не прислухалась до повітового управління і організувала власний апарат управління шляхом проведення призначень від комітету в місцевих територіальних громадах, з тим, щоб їм також підпорядковувались колишні голови громад (старости).
Податкова служба, склад продовольчих товарів та матеріальний склад, призначений для відбудови, знаходився у підпорядкуванні виключно вищевказаного комітету, а повітове управління було повністю позбавлене права розпоряджатися службами..."

На жаль, творення української влади на Буковині не було успішно завершене, у тому числі й через те, що в революційних подіях 1917-1921 років не встояла українська держава, а без Соборної Української Держави не може самостійно існувати Північна Буковина.

02.11.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

Відбулась панельна дискусія серед учнівської молоді, присвячена століттю Національної академії наук України

 

Цьогоріч Національна академія наук України святкує столітній ювілей. Саме 100 років тому, на підставі закону, ухваленого Радою Міністрів Української Держави та затвердженого гетьманом України  П.Скоропадським, було засновано Українську академію наук у м.Києві (УАН). Тоді ж були затверджені статут і штати УАН. Після здобуття Україною Незалежності, розпочався новий етап в історії Академії (з 1994 р. Національної академії наук України), яка, однак, зберігає історичну тяглість і нерозривний зв’язок із заснованою сто років тому найвищою науковою академічною установою України. Створення Української Академії Наук, безумовно, стало винятково важливою події в історії української науки.

Сьогодні, 01 листопада, у рамках відзначення цієї знаменної події в приміщенні Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5 ім.О.П.Онищука, гімназія» було організовано зібрання у форматі панельної дискусії, що забезпечило необхідний фокус обговорення окресленої проблематики.

Такі заходи покликані підкреслити важливість проведення наукової діяльності для держави та суспільства, а також дозволить засвідчить повагу до самовідданої праці багатьох поколінь українських вчених.

Модератором зібрання виступила методист Ізяславського районного будинку творчості дітей та юнацтва, координатор проектів діяльності Малої академії наук на Ізяславщині Наталія Ніколайчук.

У ході зібрання учасники події ознайомилися із історією заснування Національної академії наук України, її першим очільником Володимиром Вернадським та теперішнім очільником - відомим науковцем та дослідником Борисом Євгеновичем Патоном, а також із структурою та основними досягненнями Національної академії наук України, визначними постатями української національної революції 1917-1921 років, тощо.  

Крім того учасники заходу ознайомлювалися із досягненнями школярів Ізяславщини у власних наукових дослідженнях та дивувалися не по-дитячому дорослим науковим результатам школярів.

Семеньова Поліна, учениця Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів ім..О.П.Онищука № 5, гімназія», презентувала для загалу свою роботу під назвою «Алгоритм автоматичної генерації ребусів»; Ткачук Дарина, учениця Ізяславської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів № 4 ім. В.Кобернюка, виступила із роботою «Ліс – наше багатство»; Анжеліка Дзвінчук, учениця Ізяславської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1, - із роботою «Булінг».

Також для присутніх було зачитано уривок есе Катерини Лисенко, учасниці проекту «Агенти змін» з Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №2, ліцей» ім.О.кушнірука, під назвою «Мій власний Еверест: за що я готова боротися». 

Завершився захід жвавим обговоренням від побаченого та почутого.

ФОТОКОЛАЖ

01.11.2018 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

 

 

Українській юстиції 100 років

 

Відзначенням 100-річчя української юстиції підноситься на особливий рівень поняття Законності і Права, стверджується непохитність цінностей демократії, прав і свобод людини і громадянина.

Законність і Право - найголовніші елементи державності. Саме вони є юридичним фундаментом органів державної влади, прокуратури, суду, адвокатури, нотаріату. Смислове значення цього твердження лежить у площині наукового визначення термінологічного поняття "юстиція".

"Юстиція (лат. justitia – справедливість, правосуддя) - система судових та пов’язаних з їх діяльністю установ. Крім судів, до цієї системи включають прокуратуру, органи слідства, нотаріат тощо. Об’єднуючими засадами для них є їх покликання служити торжеству правосуддя, законності й справедливості, забезпеченню прав громадян. Органами управління у цій галузі є міністерства юстиції. У різних країнах вони мають свої особливості щодо структури та повноважень. Спільним для них є організація роботи відповідних установ у забезпеченні правосуддя і правопорядку в країні1".

З часу створення українська юстиція пройшла складний шлях становлення і розвитку, оскільки тісно пов’язана з історією сучасної української державності, виникненням Української Центральної Ради. Біля її витоків стояли такі діячі, як історик і правознавець М. Грушевський, юристи В. Винниченко та С. Єфремов.

Формуючи наприкінці червня 1917 року перший національний уряд - Генеральний Секретаріат, Центральна Рада передбачила й створення Генерального секретарства судових справ (юстиції) на чолі з В. Садовським, але через антиукраїнську політику Тимчасового уряду Росії функціонування його виявилося короткочасним. Генеральне секретарство відновило свою діяльність 30 жовтня 1917 року. За його поданням Центральна Рада прийняла постанову, в якій було записано: "Суд в Україні твориться іменем Української Народної Республіки". Четвертим Універсалом Центральної Ради від 11 січня 1918 року Україна проголошувалася "самостійною, ні від кого не залежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу". Нову назву отримав і уряд - Рада Народних Міністрів, а Генеральне секретарство судових справ перейменовано на Міністерство судових справ, яке очолив С. Шелухін.

У квітні 1918 рок з приходом до влади гетьмана П. Скоропадського Міністерство судових справ здійснювало практично всю правову політику.

15 липня 1918 року Міністерство судових справ було перейменовано на Міністерство юстиції. Його юрисдикції підлягало 3 судові палати, 19 окружних судів і 112 міських та повітових з’їздів мирових суддів2.

Головними завданнями тогочасного Міністерства юстиції були: здійснення управління судовими органами та пенітенціарною системою, удосконалення судочинства в умовах перехідного етапу української державності, кодифікація законодавства, підготовка проектів кримінальних, кримінально-процесуальних та інших нормативних актів. У цей період міністрами були М. Чубинський, О. Романов, А. В’язлов, В. Рейнбот.

У грудні 1918 року влада в Україні перейшла до Директорії. Міністерство юстиції очолювали В. Приходько, Г. Сиротенко, Д. Маркович, А. Лівицький. Саме тоді було закладено основу українізації судової системи. Підтвердженням цього є розроблений Міністерством закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території Української Народної Республіки".

Радянський період української юстиції розпочався 28 листопада 1918 року з утворенням при Тимчасовому Робітничо-Селянському Уряді України Відділу юстиції. 29 січня 1919 року відділ перетворено на Народний комісаріат юстиції на чолі з кваліфікованим юристом О. Хмельницьким. 11 грудня 1919 року в Харкові створено Комітет юстиції при Всеукраїнському революційному комітеті, а 19 січня 1920 року його реорганізовано в Народний комісаріат юстиції України, який очолив політичний діяч Є.Терлецький.

Тривалий час посади Наркома юстиції і Генерального прокурора обіймала одна особа. На цих посадах працювали М. Скрипник, В. Порайко, В. Поляков, М. Михайлик, А. Кисельов-Кеслер.

У 1936 році органи юстиції та прокуратури розділилися. Наркомами юстиції працювали Ф. Радченко (1936-1937 рр.) і М. Бабченко (1938-1947 рр.).

У 1946 році Народний комісаріат юстиції УРСР реорганізовано у Міністерство юстиції УРСР. Міністрами юстиції працювали Д. Панасюк, Ф. Глух, К. Згурська.

У 1963 році Міністерство юстиції було ліквідовано, а його функції покладено на юридичну комісію при Раді Міністрів Української РСР та Верховний суд УРСР, а на місцях – на обласні суди.

У 1970 році діяльність Міністерства юстиції поновлено. Вона регламентувалася відповідним Положенням, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 4 вересня 1972 року, яким передбачалося, що Міністерство юстиції забезпечує організаційне керівництво судами, перевіряє організацію роботи судів, заслуховує з цих питань доповіді голів судів, вивчає і узагальнює практику, розробляє пропозиції з питань організації діяльності судів, здійснює керівництво і контроль за роботою з виконання рішень, формує і здійснює кадрову політику в судових органах, підвідомчих організаціях та установах юстиції тощо. Протягом 1970-1990 років Міністерство юстиції УРСР очолював В. Зайчук.

Підсумовуючи історичний екскурс радянського періоду діяльності Міністерства юстиції, треба акцентувати увагу на тому, що, поряд з іншими республіканськими міністерствами, воно не було самостійним у здійсненні державного управління. Його роль зводилася переважно до функції передавальної ланки у багатоступеневій союзно-республіканській системі державного управління колишнього СРСР.

Проголошення в 1991 році незалежності України, а відтак - розбудова демократичної правової держави, впровадження політичної, економічної та правової реформ обумовили необхідність кардинальних змін у діяльності Міністерства юстиції.

За 100 років українська юстиція пройшла складний шлях у своєму розвитку. І сьогодні незаперечним є внесок органів юстиції в утвердження демократичних засад розвитку суспільства, верховенства права, принципів справедливості та гуманізму, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, становлення повноцінного громадянського суспільства.

16.07.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

В УКРАЇНІ ВІДЗНАЧАЮТЬ 100-РІЧЧЯ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ

 

Морські піхотинці до останнього трималися в Криму під час окупації півострова російськими військами ( 2014 рік), а нині гідно несуть службу на Донбасі та інших важливих напрямках, захищаючи незалежність і територіальну цілісність нашої держави.  

23 травня ми відзначаємо 100-річчя створення української Морської піхоти.     

В цей день у 1918 році розпочалося формування першої регулярної частини даного роду військ – бригади морської піхоти Української Держави.

Моряки-чорноморці активно підхопили хвилю українізації, яка розгорнулася в 1917 році в армії та на флоті колишньої Російської імперії. Першою на Чорноморському флоті українізувалася берегова частина – севастопольський півекіпаж під командуванням підполковника Володимира Савченка-Більського. Офіцери та матроси севастопольського флотського півекіпажу сформували Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного, який відбув з Криму на посилення гарнізону в Києві. Вояки куреня взяли участь у боях з більшовиками на київських вулицях у лютому 1918 року.

У часи Гетьманату процес створення морської піхоти України вийшов на системний рівень. 23 травня 1918 року гетьман Павло Скоропадський видав наказ №70 «Про початок формування бригади Морської піхоти в складі трьох полків для несення служби». Було визначено, що кожен полк складається з трьох куренів (батальйонів), а кожен з куренів мав по 4 піхотні і по одній кулеметній сотні (роті). 15 липня встановлено уніформу морської піхоти. 

 За планами Морського відомства Української Держави, 1-й полк морської піхоти мав дислокуватися в Одесі, 2-й в Миколаєві, 3-й в Херсоні. Передбачалося також створення трьох ескадронів морської кавалерії – в Одесі, Очакові та на Перекопі. Підрозділи морської піхоти призначалися для берегової оборони та проведення десантних операцій. Формуванням бригади займався відділ морської піхоти Головного морського штабу Морського міністерства на чолі з підполковником Гаврилом Никогдою. До кінця правління Павла Скоропадського формування бригади так і не було завершене.

Створення частин морської піхоти тривало за часів Директорії. В лютому 1919 року Армія УНР втратила контроль над чорноморським узбережжям, а також була змушена залишити Київ. Штаб берегових військ перенесли до Вінниці, а згодом керівні структури опинилися на Прикарпатті. Тут на території Західної області УНР почався новий етап історії морської піхоти.

24 березня 1919 року було видано наказ по Морському міністерству УНР про формування полку морської піхоти. До його складу мали поступити мобілізовані військовими апаратами УНР та ЗО ЗУНР громадяни, які раніше проходили службу на російському та австро-угорському флотах. На практиці більшість особового складу полку було набрано з місцевих сплавників лісу (бокорашів). Вони володіли складним ремеслом керування плотами та човнами на гірських карпатських річках і згодом могли стати вправними моряками. За пропозицією одного з організаторів частини, полковника Гната Стефаніва, полк морської піхоти отримав назву Гуцульський. Тривалий час ним командував полковник Петро Сич.

Завершення формування Гуцульського полку морської піхоти у травні 1919 року припало на критичний для збройних сил України час – польські війська відтіснили Галицьку армію до Збруча, більшовики змусили Армію УНР залишити більшу частину Волині. Тільки на початку червня українські армії оговталися від поразок і перейшли у контрнаступ: галичани розпочали славетну Чортківську офензиву, а наддніпрянці вели бойові дії, щоб закріпитися на Поділлі. 1-й Гуцульський полк морської піхоти наступав у складі формування «Запорізька Січ», пізніше реорганізованого в 2-гу окрему пішу дивізію Армії УНР. Морські піхотинці відзначилися у боях з більшовиками за Волочиськ, Фельштин (нині Гвардійське), Ярмолинці, Бар, Жмеринку тощо.

Влітку 1919 року було ухвалене рішення про формування 2-го полку морської піхоти, а на базі двох полків – дивізії морської піхоти під командуванням колишнього морського міністра Михайла Білинського. Тим часом 1-й Гуцульський полк увійшов до складу 12-ї дивізії Київської групи Армії УНР, а пізніше до Київської збірної дивізії.

У серпні 1919 року 1-й Гуцульський полк наступав в напрямку Христинівки (Черкащина). Це був час Офензиви на Київ – Одесу, великого наступу об’єднаних українських армій (галицької та наддніпрянської). Надалі морські піхотинці розділили з іншими частинами Армії УНР всі труднощі боротьби з більшовиками та денікінцями; так само вони стали жертвою епідемії тифу, яка знесилила українське військо і врешті привела його у так званий «Трикутник смерті» в грудні 1919 року.

Морські піхотинці були серед тих героїв Армії УНР, які не склали зброї, а вирушили у Перший Зимовий похід тилами денікінських і червоних окупантів. За п’ять місяців морські піхотинці разом з іншими українськими вояками пройшли з боями не одну тисячу кілометрів, перш ніж з’єдналися з 2-ю стрілецькою дивізією Армії УНР, яка наступала на Поділлі в союзі з Військом польським.

Після завершення Першого Зимового походу Армію УНР було вчергове реорганізовано. 1-й Гуцульський полк не стали відновлювати, а колишні його вояки продовжили нести службу в складі 4-ї Київської стрілецької дивізії. З червня до листопада 1920 року вони воювали на Поділлі та в Галичині. Паралельно у 1920 році в Армії УНР було створено нову військово-морську частину – 1-й флотський півекіпаж (згодом – Військова флотилія). Матросами був укомплектований також бронепотяг «Чорноморець». Як і Військова флотилія, він перебував у розпорядженні командира 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. 21 листопада 1920 року моряки Військової флотилії разом із бронепотягом «Чорноморець» забезпечили відхід українського війська на польський бік річки Збруч в районі Підволочиська, до останнього затримуючи ворогів.

Відважні морпіхи були учасниками і трагічного Другого Зимового походу Армії УНР восени 1921 року.  17 листопада 1921 року учасники рейду зазнали поразки в бою з червоними під Малими Міньками на Житомирщині. Серед загиблих був і один з творців морської піхоти УНР Михайло Білинський.

Долаючи непереборні труднощі в безупинних воєнних операціях, морпіхи Української Народної Республіки засвідчили високі бойові якості, стійкість та вірність Україні. І хоча з 1919 року українським військам довелося воювати далеко від моря, творці і командири флотських частин продовжували плекати військово-морські традиції. Сучасна морська піхота Військово-Морських Сил Збройних Сил України є гідною спадкоємницею героїчних учасників визвольної боротьби часів Української революції 1917–1921 років.

ФОТОКОЛАЖ

23.05.2018 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті http://www.memory.gov.ua/

 

 

 

 

На Ізяславщині відбувся регіональний турнір з інтелектуальної гри «Українська революція 1917-1921 рр.»

 

 

Просвітницькі заходи у рамках відзначення 100-річчя Української революції 1917-1921 рр. крокують Ізяславщиною.  29 квітня виповнилося 100-років  від  прийняття Конституції Української Народної Республіки, 100-річчя від часу підняття жовто-синього прапору над кораблями Чорноморського флоту та 100-річчя проголошення Української держави гетьмана Павла Скоропадського.

З нагоди відзначення цих історичних подій, 02 травня на базі Михнівської сільської ради Ізяславською центральною районною бібліотекою спільно із сектором інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату Ізяславської районної державної адміністрації, за підтримки відділу освіти, молоді та спорту Ізяславської районної державної адміністрації для  старшокласників Михнівської ЗОШ І-ІІІ ст., Мислятинської ЗОШ І-ІІІ ст., Клубівської ЗОШ І-ІІІ ст. було проведено історичну годину «Сторінками історії Української революції 1917-1921 років».

У заході крім учнів взяли участь: заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко, завідувач сектору інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації Віктор Кучерук, завідувач сектору культури райдержадміністрації Марія Кучерук, директор Ізяславської центральної районної бібліотеки Ірина Кальніцька, директор Михнівської ЗОШ І-ІІІ ст. Василь Миронов, викладачі суспільних дисциплін закладів освіти та працівники бібліотечних закладів сіл Михнів, Мислятин та Клубівка.

Розпочалась програма заходу із знайомством з експозицією краєзнавчого музею Михнівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Про експозицію музею, експозиції та матеріали музейного зібрання розповіли шкільні екскурсоводи. Присутні оглядово ознайомились із історією села Михнів від найдавніших часів  і до сьогодення.

У рамках історичної години «Сторінками історії Української революції 1917-1921 років» завідувач сектору інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації Віктор Кучерук зробив короткий  екскурс про прийняття Українською Центральною Радою Конституції Української Народної Республіки та про проголошення Української держави гетьмана Павла Скоропадського.

Завдяки співпраці Ізяславської центральної районної бібліотеки із Українським інститутом національної пам’яті районна книгозбірня отримала   комплект  інтелектуальної історичної розваги – настільну гру «Українська Революція 1917-1921 років», яка присвячена Українській Революції.  Завдання учасників гри  – об'єднати українські землі, подолавши 88 клітинок-ходів та надавши вірну відповідь на найбільшу кількість запитань. Завдання стосуються кожного з шести регіонів – Київщина-Лівобережжя, Волинь, Галичина, Поділля, Південь і Схід на «Оглядовій карті етнічних українських земель».

Працівниками Ізяславської центральної районної бібліотеки, в ході заходу, було запропоновано учням Михнівської, Мислятинської та Клубівської загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступенів перевірити свої знання з історії Української революції та зіграти в інтелектуальну гру «Українська Революція 1917-1921 років».  Ведучою гри  була директор  районної книгозбірні Ірина Кальніцька.

Із великим захопленням та задоволенням три команди почали змагання. Учасники гри зійшлися в історичному протистоянні. Події, факти, дати, імена… Нестандартні відповіді учасників, влучні коментарі, підтримка та допомога команд одне одному – все сприяло тому, щоб гра проходила дуже жваво та весело. «Гра дуже цікава. Вона дійсно розвиває пам'ять, логіку, увагу, і дуже допоможе у навчанні. Усім рекомендую, вона дійсно дуже цікава», – поділився враженнями учасник гри.

Школярі довели, що добре знають історію нашої неньки України. За результатами наполегливої боротьби перше місце посіла команда Клубівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст., другою була команда учнів Мислятинської ЗОШ І-ІІІ ст., третіми – Михнівської ЗОШ І-ІІІ ст. Грамоти переможцям та командам-учасникам гри вручив заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко.

«Ми дуже вдячні, що бібліотекарі районної бібліотеки запросили нас пограти у цю гру, завдяки якій розважаючись, ми удосконалили свої знання про маловідомі факти минулого нашої держави. Ми впевнені, що ця інформація, яку ми отримали під час гри, буде успішно використана при здачі ЗНО», – заявили учасники історичного батлу.

Після проведення історичної години учасники заходу, учні, їх педагоги, працівники книгозбірень, гості відвідали пам’ятку археології державного значення  – давньоруське городище ХІ-ХІІІ століть, яке  розташоване в 2 км західніше села Михнів Ізяславського району - в урочищі Городисько, на лівому березі річки Горинь.

ФОТОКОЛАЖ

02.05.2018 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

100-річчя Української революції

 

 

27.04.2018 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті

 

 

100-річчя Української революції

 

Гетьманський переворот 1918 року

 

Гетьманський переворот 1918 року — переворот у Києві в ніч з 29 на 30 квітня 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський захопив владу в Україні, усунувши Українську Центральну Раду. У ніч з 24 на 25 квітня 1918 року з власної квартири в Києві невідомими особами був викрадений мільйонер, голова Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії Центральної ради Абрам Добрий.

Згодом з'ясувалося, що викраденням керував дехто Осипов — чиновник особливих доручень українського Міністерства внутрішніх справ, особистий секретар начальника політичного департаменту Української народної республіки (УНР) Гаєвського. Банкіра відвезли в автомобілі на вокзал Києва та доставили до вагона, що стояв на запасних коліях під охороною січових стрільців, який був причеплений до звичайного пасажирського поїзда на Харків. Є думка, що Осипов запропонував Доброму звільнення в обмін на 100 тисяч рублів. Викраденого було вирішено розмістити в харківській в'язниці, але директор Холодногірського централу відмовився приймати Доброго без ордера на арешт і відповідних супровідних документів Міністерства внутрішніх справ. Банкіра відвезли в харківський «Гранд-Готель» і замкнули в номері. Там він на вимогу вимагачів підписав чек на 100 тисяч рублів. Німецьке командування вважало Осипова виконавцем, а замовниками злочину оголосило міністра внутрішніх справ Центральної ради Михайла Ткаченка, військового міністра Центральної ради Олександра Жуковського і прем'єр-міністра українського уряду Всеволода Голубовича. Викрадення міністрами Ради людини, через банк якого йшли фінансові операції окупаційних військ з Рейхсбанком, викликало обурення німецького командувача на Україну Германа фон Ейхгорна. 26 квітня він видав указ, згідно з яким усі кримінальні злочини на території Україні вибірково могли підлягати німецькому військово-польового суду при збереженні паралельної роботи української правової системи. Видання такого наказу викликало стурбованість Голубовича, який через два дні після викрадення сказав з трибуни Центральної ради наступне : «Що таке є власне пан Добрий? Він, може, є підданець Німецької держави? Ні, він ні сват, ні кум, він зовсім постороння людина. І от із-за того, що було похищено цю посторонню людину, яка юридично нічим не зв'язана з Німеччиною, яка не дає ніяких поводів до того, щоби зробити такої колосальної ваги приказ, приказ був виданий».

Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулась до Києва. Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і порядку, а головне — виконання договору з Німеччиною про постачання продовольства. УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які фактично здійснювали окупацію України, почало виношувати плани здійснення державного перевороту.

24 квітня 1918 р. генерал-фельдмаршал Ейхгорн зустрівся з генералом П.Скоропадським — командиром 1-го Українського корпусу — восени 1917 р. На цьому побаченні німецька сторона висунула умови, за яких вона готова підтримати переворот П.Скоропадського. Вона вимагала визнання Брестського (Берестейського) миру, розпуску УЦР і відміну довиборів до Установчих зборів, відновлення приватної власності на землю, ліквідації земельних комітетів, оплати перебування німецьких військ в Україні.
         29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський конгрес, на якому було прийнято рішення про передачу влади П.Скоропадському.

У ніч на 30 квітня прихильники П.Скоропадського оволоділи державними установами. Останнім рішенням УЦР було прийняття Конституції. П.Скоропадський видав маніфест — "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалось право приватної власності. Також було видано закон "Про тимчасовий державний устрій України". За цим законом назва УНР була замінена на назву "Українська держава". Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади зосереджувалась у руках Гетьмана П.Скоропадського. П.Скоропадський доручив сформувати уряд полтавському поміщику Федору Лизогубу. Особливістю уряду Гетьмана було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а в своїх діях керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реальними потребами часу. Головним завданням було створення дієздатної державної адміністрації, ліквідація анархії, налагодження державного життя. У проведенні цих заходів П.Скоропадський намагався спиратися на заможні верстви суспільства: поміщиків, промисловців, заможних селян. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. У липні 1918 р. було прийнято закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Він передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Проголошувалось, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, встановлювався 12-годинний робочий день. Для нормального функціонування економіки створювалась стабільна фінансова система (запроваджувалась гривня), налагоджувалась система транспорту і зв'язку. Завдяки жорстоким заходам вдалося зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягнути повний розвал економіки. Така соціально-економічна політика викликала опір у значної частини населення. Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П.Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А.Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста. Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.  

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж - виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично для загальнонаціонального невдоволення. І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В.Винниченко і С.Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки - Директорію - під проводом В.Винниченка та С.Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський залишив Київ.  

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося у надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

Павло Скоропадський (18731945 рр) народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені. Дитинство провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. Отримав належну соціальному статусу освіту – закінчив Петербурзький пажеський корпус. Брав участь у Першій світовій війні, нагороджений орденом Святого Георгія. У 1916 році – командир 34-го армійського корпусу, який дислокувався на території України.

Із початком Української революції активно долучився до українізації армії, став командиром 1-го Українського корпусу. У жовтні 1917 року на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині обраний отаманом. 29 квітня 1918 року став гетьманом Української Держави. Вона здобула визнання майже 30 країн світу. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалися освіта, наука, державний апарат.

14 грудня 1918 року зрікся влади і таємно виїхав до Німеччини. Залишився лідером частини української політичної еміграції – гетьманського руху. Зусиллями Павла Скоропадського у 1925 році створено Український науковий інститут при Берлінському університеті. У роки Другої світової війни допомагав звільненню із німецьких таборів українських військовополонених і лідерів визвольного руху Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька. Помер 26 квітня 1945 року від поранення під час бомбардування у Баварії. Похований в Оберстдорфі.

27.04.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

100-річчя Української революції

 

Конституція Української Народної Республіки  1918 року

 

Конституція Української Народної Республіки  1918 року - основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права й обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Проект Основного закону був підготовлений спеціальною конституційною комісією на чолі з головою Української Центральної Ради  М.Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву «Статут про державний устрій, права і вільності УНР»Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громад, свобід.

У І-му розділі констатується, що УНР є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території.

Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих органів держави покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно з Конституцією, належала Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів (РНМ), судова - Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи — у громадах (сільських і міських), волостях і землях.

У документі не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Вона була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України.

29 квітня 1918 р. відбувся переворот, який проголосив генерала П. Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю «грамотою» гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.

З поваленням Центральної ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України. Правовими основами діяльності Гетьманату Павла Скоропадського стали «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України». Через гетьманський переворот Конституція УНР 1918 року не набрала чинності.

Текст Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) можна переглянути за посиланням http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0002300-18

27.04.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

 

 

До 100-річчя Української революції

 

100 РОКІВ ЗВІЛЬНЕННЮ ДОНБАСУ ВІД БІЛЬШОВИКІВ

 

Сто років тому, у квітні 1918 року, перед українською державою постало аналогічне до сьогоднішнього завдання – звільнити від ворога Донбас. Армія Української Народної Республіки дійшла до східного кордону України, що дозволило встановити там українську адміністрацію, розпочати процес відновлення мирного життя та економічного розвитку промислового регіону.

Впродовж березня-квітня 1918 року Армія УНР спільно із союзними їй німецькими та австро-угорськими військами звільнила від більшовиків територію Східної та Південної України. Ці події стали важливим етапом в історії Української революції 1917-1921 років.

2 березня 1918 року українські війська визволили від більшовиків Київ. До столиці повернулася Центральна Рада та інші органи влади і установи Української Народної Республіки. Тут відбулася і реорганізація збройних сил. Окремий Запорізький загін було розгорнуто в бригаду, а згодом в Запорізьку дивізію під командуванням генерала Олександра Натієва. Незабаром дивізія виїхала на фронт під Яготин, щоб боротися за визволення Лівобережної України. Після низки боїв, наприкінці березня, Запорізька дивізія визволила Полтаву. У цей же час на схід просувалися союзні українцям німецькі та австро-угорські війська.

На початку квітня генерал Натієв поділив свою дивізію на дві частини: одна група на чолі з командиром 2-го Запорізького пішого полку Петром Болбочаном вирушила з Полтави на Харків, а друга на чолі командиром 3-го Гайдамацького полку Володимиром Сікевичем повинна була наступати через Лозову на Донбас. Після запеклих боїв на підступах до міста, 8 квітня війська Болбочана визволили Харків. Тим часом група Сікевича зайняла Лозову.

Дивізію Натієва було вирішено розгорнути у Запорізький корпус, однак це військове формування і надалі залишалося поділеним на дві частини. 10 квітня 1918 року військовий міністр Української Народної Республіки Олександр Жуковський таємно наказав Натієву сформувати Кримську групу, яка мала випередити німецькі війська, зайняти півострів та встановити контроль над Чорноморським флотом.

Завдання групи Сікевича, яка дістала назву Слов’янської, залишалося попереднім: звільнити Східну Україну і встановити контроль над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну (у спогадах учасників подій на позначення Донбасу зустрічаємо поняття «Донецький водозбір» або «Донецька заглибина»). У складі Слов’янської групи перебували 1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й Запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк та деякі інші частини.

15 квітня, після напруженого 12-годинного бою, Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині. Ворожі війська відступили на Донбас. 17 квітня богданівці увійшли до Слов’янська, а наступного дня запорожці визволили Бахмут.

Робітнича делегація Краматорська зустріла вояків Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарувала українським воякам прапор із написом «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!».

 25-27 квітня запорожці та німці вели важкі бої із більшовиками в районі Горлівки та її околиць – станції Микитівки та Ртутного заводу. Ворог контратакував при підтримці потужного гарматного вогню, однак врешті був змушений відступити. Особливу відвагу в боях проявили дорошенківці Загродського, які не дали червоним оточити українські війська.

Далі наступ Слов’янської групи здійснювався за трьома напрямками: на станції Юзівка (нині Донецьк), Попасну і Дебальцево. Дебальцево вояки богданівського полку здобули із боєм 28 квітня, після чого рушили до станції Колпаково (нині селище Ковпакове Антрацитівського району, Луганської області), яка знаходилася на адміністративній межі Катеринославської губернії та Області Війська Донського.

30 квітня вояки-богданівці прибули до Колпакового. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке завершилося на початку травня поваленням радянської влади і встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини із донцями, а тому Сікевичу наказали зупинити просування Слов’янської групи, натомість пропустивши далі на схід німців.

Визволення запорожцями Донбасу завершилося символічним актом: у Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, які знайшли на станції, пофарбували їх у жовту і блакитну фарби, а на кожному з двох боків намалювали тризуб, під яким написали «УНР». До стовпів прибили тримачі для українських прапорів. Священик відслужив  молебень і окропив святою водою прапори. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а присутнє вояцтво вигукнуло: «Слава!». На той час ще не було відомо, або не прийшло усвідомлення того, що тепер це був кордон не УНР, а вже Української Держави гетьмана Скоропадського.

Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича знаходився у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню занепалої вугільної промисловості.

Наприкінці травня Сікевич отримав новий наказ: охорону всього Донецького басейну передати місцевій цивільній, залізничній і німецькій владі, а війська групи перевести на північ сучасної Луганщини, де зайняти демаркаційну лінію з більшовицькою Росією. Невдовзі туди прибули також вояки Кримської групи Болбочана. Запорожці знову об’єдналися і були реорганізовані в Окрему Запорізьку дивізію.

Службу на кордоні дивізія несла до часу антигетьманського повстання в листопаді 1918 року.

19.04.2018 р.

За матеріалами сайту Українського інституту національної пам’яті  http://www.memory.gov.ua

 

 

 

До 100-річчя Української революції

 

100-річчя заснування Українського телеграфного агентства попередника «УКРІНФОРМ»

 

26 березня 1918 року Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки затвердила статут Українського державного телеграфного агентства, першої української інформаційної агенції, що стала історичним попередником сучасного Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».

Із проголошенням Української Народної Республіки Українська Центральна Рада взялася за розбудову власної інформаційної політики, головним завданням якої було поширення інформації про діяльність державних інституцій Української Народної Республіки, популяризація «української справи» за кордоном.

Створення Українського телеграфного агентства розпочалося 21 грудня 1917 року. Генеральному секретарству внутрішніх справ було доручено розробити законопроект про організацію УТА. 16 січня 1918-го вирішили, що агентство матиме державний характер, а вже 22 березня на його організацію було асигновано 60 тис. крб.

Однак ключові події відбулися 26 березня 1918 року. Цього дня Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки  затвердила статут Українського державного телеграфного агентства. «Статут Агентства затвердити остаточно. Щодо штатів і коштів на утримання його, то вони повинні бути внесені в Малу раду разом з бюджетом Ради народних міністрів». Незабаром був затверджений склад дирекції УТА: Микола Салтан – член дирекції, С. Соколовський – голова дирекції, Петро Стебницький – директор-розпорядник.

         Впродовж березня-квітня 1918 року філії УТА були відкриті в Харкові, Полтаві, Чернігові, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, інших містах України та за кордоном.

За Гетьманату Павла Скоропадського, із травня до листопада 1918-го, головою Українського телеграфного агентства був Дмитро Донцов, громадський діяч, філософ, публіцист і літературний критик. Одночасно очолював Державне бюро преси, що координувало діяльність друкованих видань. Розташовувалися УТА та Бюро преси за адресою: Хрещатик, 25 в Києві.

26.03.2018 р.

За матеріалами сайт Українського інституту

національної пам’яті www.memory.gov.ua

 

 

До 100-річчя Української революції

 

100 років від дня створення Окремого корпусу кордонної охорони

 

Цього дня, 100 років тому, був створений Окремий корпус кордонної охорони, попередник Державної прикордонної служби України.

Від самого початку свого становлення керівництво Української Народної Республіки усвідомлювало, що захист державних кордонів є одним із ключових елементів національної безпеки будь-якої країни. З цією метою Рада Народних Міністрів УНР ще на початку березня розглядала питання щодо створення спеціального військового формування, призначеного для охорони державних кордонів.

Виходячи з цього, 20 березня 1918 року  був створений Окремий корпус кордонної охорони. Вже 23 березня члени уряду обговорили його статут і доручили міністру фінансів винести це на розгляд та затвердження Центральною Радою. Планувалося, що ОККО матиме у своєму складі одну учбову бригаду та 9 кордонних бригад. На час воєнних дій корпус поступав у розпорядження військового міністра.

Справу формування прикордонних військ було продовжено і за гетьманату Павла Скоропадського, однак внутрішньополітичні катаклізми та чергова більшовицька інтервенція перервали організацію прикордонної служби.

Внаслідок негативного розвитку подій Української революції на середину 1920 року корпус фактично перестав існувати. Однак, після визволення від більшовиків південно-західних районів Поділля у вересні 1920 питання про відновлення ОККО набуло актуальності. Корпус мав охороняти західний кордон Української Народної Республіки з Польщею по р. Збруч та південний з Румунією по р. Дністер. Подальшу розбудову перервав більшовицький наступ. У польських таборах для інтернованих кадровані підрозділи ОККО проіснували до квітня 1923 року, коли їх було остаточно розпущено.

Окремий корпус кордонної охорони заклав основи національної прикордонної служби.

Після проголошення незалежності Україна почала створювати власне прикордонне відомство. Так, у листопаді 1991 року Верховною Радою був прийнятий Закон України «Про Прикордонні війська України», яким власне створювалась служба з охорони державного кордону. У 2003 році Прикордонні війська були перетворені в Державну прикордонну службу України.

20.03.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

До 100-річчя Української революції

 

1 березня виповнюється 100 років від дня ухвалення закону УНР про гривню

 

Гроші також є важливим атрибутом держави. Їх відсутність у 1917 році стала чи не найпершим серйозним викликом для Української Центральної Ради. Після проголошення УНР Центральна Рада ініціювала випуск національної валюти. 1 січня 1918 року Мала Рада ухвалила закон про випуск власних українських грошей. Першою українською банкнотою стала купюра 100 карбованців, в обіг вона ввійшла 6 січня 1918-го. Дизайн купюри розробив художник-графік Георгій Нарбут. Він прикрасив їх зображенням Тризуба й оздобленнями в стилі українського бароко XVII–XVIII століть. Так завдяки цим грошам Тризуб став загальновідомим знаком. Хоча через розповсюдження фальшивих карбованців їх випуск скоро припинився.

Гривню як грошову одиницю України запровадили 1 березня 1918 року законом Української Народної Республіки «Про грошову одиницю, карбування (биття) монети та друк державних кредитових білетів». Вона поділялася вже на 100 шагів і дорівнювала половині карбованця. Було надруковано знаки номіналом у 2, 10, 100, 500 і 1000, пізніше – 2000 гривень. Цікаво, що в обіг вони надійшли вже в часи Української Держави. Усі паперові платіжні засоби того періоду виготовляли в державній друкарні Берліна.

Формування системи українських грошових знаків завершилося 18 квітня 1918 року із ухваленням Центральною Радою закону “Про надання міністрові фінансів права випуску розмінних марок”. Водночас розпочалася історія перших українських марок. Центральна Рада задумувала їх як поштові мініатюри. Але через нестачу дрібної розмінної монети в липні 1918 року марки стали вживати одночасно і як гроші. Папір для них використовували грубий, щоб не зношувався надто швидко.

1919-го Директорія оголосила про зміцнення золотого вмісту української валюти. Для цього почали збирати все золото та срібло для випуску металічних монет, переплавляти на дрібну монету мідні пам’ятники російським царям. На золотих гривнях планували зобразити бюст Тараса Шевченка, а на срібних – будинок Української Центральної Ради. Але монети з золотом так і не випустили через більшовицький наступ. Усього в 1917–1921 роках було випущено 27 грошових номіналів – у карбованцях, гривнях, шагах (марках – вартістю 10, 20, 30, 40 і 50 шагів). 12 з них друкували за проектами й ескізами Георгія Нарбута, в підготовці інших брали участь митці Микола Бойчук, Василь Кричевський та інші. Гривні мали водяні знаки.

У незалежній Україні гривню офіційно запроваджено у вересні 1996 року. Саме тоді вийшли банкноти номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень і розмінні монети вартістю 1, 2, 10, 25 і 50 копійок. Банкноти мали кілька ступенів захисту (водяний знак, захисну стрічку, рельєфні елементи, суміщений малюнок, кодоване зображення, райдужне коло, антисканерну сітку, мікротекст, знак для людей із поганим зором, видимі захисні волокна, флуоресцентний номер, магнітний номер, прихований номінал).

01.03.2018 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

 

На Ізяславщині проведено районний конкурс дитячої творчості «Символ української держави ТРИЗУБ очима дітей»

 

Сучасна Україна увібрала в себе державницькі традиції Української Народної Республіки, зокрема її державні символи - герб-тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовтий прапор - та атрибути - грошова одиниця – гривня.

25 лютого 2018 року виповнилося 100 років, відколи тризуб став державним гербом Української Народної Республіки. З нагоди  столітнього ювілею, відповідно до Указу Президента України від 22 січня 2016 року №17/2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років», розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 жовтня  2016 року  № 777-р «Про затвердження плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року», розпорядження голови обласної державної адміністрації від 22 грудня 2016 року № 619/2016-р «Про план обласних заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року», Плану районних заходів з відзначення в Ізяславському районі 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року, затвердженого розпорядженням голови районної державної адміністрації  від 23 грудня 2016 року №1085/2016-р, серед учнівської молоді загальноосвітніх  закладів освіти  та вихованців освітніх мистецьких закладів Ізяславщини було проведено районний конкурс дитячої творчості «Символ української держави ТРИЗУБ очима дітей».

У конкурсі взяло участь майже сто дітей. Зокрема участь у конкурсі взяли учні 1-11 класів Клубівської ЗОШ І-ІІІ ст., Михлянської ЗОШ І-ІІІ ст., М’якотівської ЗОШ І-ІІІ ст., Плужненського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст., гімназія» ім.Р.Й.Бортника, Ріпківського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. – дитячий садок», Ізяславської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №2, ліцей» ім.О.Кушнірука, Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. № 5 ім.О.Онищука, гімназія», Ізяславської ЗОШ І-ІІ ст. № 4 ім.В.Кобернюка, Ізяславського НВО «ЗОШ І ст. – дитячий садок № 6», Кунівської ЗОШ І-ІІІ ст., Ліщанської ЗОШ І-ІІІ ст., Мислятинської ЗОШ І-ІІІ ст., Мокрецького НВК «ЗОШ І-ІІ ст. – дитячий садок», Новосільської ЗОШ І-ІІІ ст., Борисівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. – дитячий садок», Христівської ЗОШ І-ІІІ ст., Великорадогощанської ЗОШ І-ІІ ст. та вихованці Ізяславської дитячої школи мистецтв. Подані на конкурс роботи були виконані у різноманітних техніках: малюнок, графіка,  аплікація, вишивка, природній матеріал, паперова пластика та багато інших видів декоративно-ужиткового мистецтва.

ФОТОгалерея робіт конкурсу «Символ української держави ТРИЗУБ очима дітей».

26 лютого у холі Ізяславського районного будинку творчості дітей та юнацтва «Веселка» відбулося урочисте відкриття робіт учасників конкурсу. У заході крім  працівників закладів освіти та культури міста Ізяслав взяв участь заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко.

У ході церемонії відкриття виставки робіт завідувач сектору інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації Віктор Кучерук зробив короткий історичний екскурс в історію  державного символу України ТРИЗУБУ. Він наголосив на тому, що тризуб є давнім символом. Його найдревніше зображення, віднайдене археологами, датується X століттям. Припускають, що це був магічний знак роду, оберіг. Відомо до 40 його тлумачень: тризубець, підсвічник-трикірій, сокіл, якір, житній колос, лук зі стрілою, триєдина жертва в ім’я перемоги життя над смертю. Є також гіпотеза, що це знак триєдинства світу та поєднання символів поширених колись культів сонця і якоря.

У міжвоєнний період тризуб став символом боротьби українців за свободу. Його використовував Уряд УНР на еміграції та різні політичні організації. У тому числі на емблемі Організації українських націоналістів був тризуб із мечем на місці середнього зуба.  Символіка державності позначилася і в Українській повстанській армії: на елементах одягу, передусім головних уборах – мазепинках, петлюрівках, а також ременях. В СРСР тризуб був заборонений. Для комуністичного режиму він лишався ознакою націоналізму. Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України. Конституція України 28 червня 1996 року закріпила цей символ нашої держави. 

Підсумки районного конкурсу дитячої творчості «Символ української держави ТРИЗУБ очима дітей», присвяченого 100-річчю прийняття Тризубу гербом Української Народної Республіки, оголосила методист Ізяславського районного будинку творчості дітей та юнацтва Лариса Хмиз. Вона зазначила, що за підсумками роботи журі переможців конкурсу було визначено у   номінаціях:  «Малюнок», «Різьблення  по дереву», «Робота з природного матеріалу», «Аплікація», «Колаж», «Плакат», «Графіка», «Паперова пластика», «Оригамі», «Вишивка», «Вишивка бісером», «Бісероплетіння», «Розпис по склу» та інше. Переможців конкурсу було нагороджено Дипломами Ізяславської районної державної адміністрації. Ті діти, які не стали переможцями, отримали від райдержадміністрації Сертифікати учасника.

Вітаючи учасників святкового заходу, Володимир Левченко зазначив: «Затвердження керівництвом Української Народної Республіки княжого тризуба як державного герба поєднало українську державу, що постала під час Української революції 1917-1921 років, із середньовічною Київською Руссю. У 1992 році незалежна Україна повернула тризубу статус державного герба. Він є важливим символом, який єднає нинішню державу із її попередницею – Українською Народною Республікою, демонструє тяглість наших державотворчих традицій з часів Київської Русі».

Заступник голови районної державної адміністрації  Володимир Левченко   вручив представникам закладів освіти і культури району дипломи для переможців та сертифікати  учасникам конкурсу.

Після церемонії підведення підсумків конкурсу всі бажаючі оглянули виставку робіт його учасників.

ФОТОЗВІТ

26.02.2018 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації  

 

 

 

До 100-річчя Української революції

 

100 років тому Тризуб було визначено гербом УНР

 

Революційні події 1917 року відродили українську державність і поставили на порядок денний питання державного герба України. Але лише проголошення незалежності Української Народної Республіки спонукало творців української держави перейти до конкретних заходів герботворення. Саме тоді, у листопаді 1917 року за ініціативою Генерального секретаря освіти було створено геральдично-прапорну комісію на чолі з Д.Антоновичем.

Українські геральдисти пропонували  використати історичні символи - «козака із мушкетом»  або Архистратига Михаїла,   запозичити досвід творення символіки Франції — на синьому полі герба розмістити літеру «У» або абревіатуру «УНР», або скопіювати емблему США — на синьому полі герба помістити золоті зірки за кількістю земель України або літер у слові «Україна». Серед різноманітних проектів державного герба, з'явилася ідея великого герба. Зокрема, історик Михайло Грушевський запропонував намалювати золотий плуг на синьому полі як символ творчої мирної праці, а навколо нього державні знаки старої України — тризуб Володимира, святий Юрій з галицько-волинським левом на щиті, козак Війська Запорозького, київська куша та львівський лев. Вінчати гербовий щит мусив голуб із гілкою оливи, як вісник національного замирення і спокою. Ці символи, на думку вченого, підкреслювали культурний характер Української республіки. Проте, робота комісії так і не була завершена.

25 лютого 1918 року у Коростені Українська Центральна Рада прийняла Тризуб за герб УНР. На це рішення вплинуло зокрема те, що тризуб набув популярності в країні, оскільки його було зображено на нововведених у грудні 1917 року карбованцях. 22 березня 1918 було встановлено малюнки великого та малого державних гербів, за проектом В.Кричевського.

Авторитетні знавці геральдики того часу, В. Модзалевський і Г.Нарбут висловили закид авторові - відомому митцеві професорові В.Кричевському, що він, малюючи герб, робив це тільки як художник, «не звертаючи ніякої уваги на вимоги геральдики і навіть цілком незнайомий з нею». Згодом їх підтримали й інші фахівці, які вбачали основні хиби гербів у різному відтворенні на кожному з них «знака Володимира», не геральдичному його оздобленні у вигляді ромбів, а також у невиразності орнаменту. Не був досконалим і сам закон 1918 р., зокрема в його тексті не дано опису гербів, не зазначено їхніх розмірів тощо.  

З 22 січня 1919 року згідно із законом про Злуку Тризуб став використовуватися і як герб Західної області УНР. Залишався він гербом гетьманської держави П.Скоропадського, а також Директорії.

Уперше спроба конституційно оформити Тризуб як державний герб була зроблена у травні 1920 року у проекті Конституції, розробленому Всеукраїнською Національною Радою, а вдруге — спеціальною «Урядовою Комісією по виготовленню Конституції Української Держави» 1 жовтня того ж року.

25.02.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

Президент: Завдяки, в тому числі і подвигу Героїв Крут, постала незалежна Україна

 

Президент Петро Порошенко відзначив, що 100-а річниця бою під Крутами є знаменним днем для кожного українця-патріота, а особливо для людей, які пов’язали своє життя зі Збройними Силами України.

«Бій під Крутами – одна із численних битв в одвічному «хрестовому поході» Росії проти України. Але Крути в просторі та часі буття українського народу посідають надзвичайно важливе місце. Ця назва, як писав Улас Самчук: «врізбилася у наше народне єство, у наш дух і нашу плоть», - зазначив Глава держави під час заходів з нагоди вшанування пам’яті Героїв Крут у Військовому інституту телекомунікацій та інформатизації.

Президент процитував Євгена Маланюка, що реальним початком української визвольної революції стали саме Крути. «І хай наші тоді відступили зі станції, але ж тривалу історичну війну вони виграли. Бо завдяки, в тому числі і подвигу крутян, постала-таки незалежна Україна», - підкреслив Глава держави.

Президент нагадав, що ті учасники бою, хто вижив, продовжили боротьбу за самостійність у лавах Армії УНР. «І жоден з народів Центральної чи Східної Європи, які відродили своє державне життя на руїнах імперій, не вів настільки запеклої і тривалої оборонної війни за незалежність, не виборював свободу такою дорогою ціною, як ми, українці – тоді і тепер», - підкреслив Петро Порошенко. 

Однак, за його словами, в силу історичних обставин складно було берегти спогади про Крути, бо радянська влада як могла намагалася їх стерти. «Томи спогадів та статей вийшли за ці 100 років. Але вони написані в Торонто і Нью-Йорку, Празі та Мюнхені, Парижі та Лондоні. Протягом кількох десятиліть суцільного замовчування на Наддніпрянській Україні історію Крут дбайливо зберігала українська еміграція», - зауважив Глава держави. Він додав, що пам'ять берегли про подвиг крутян також у Львові в період між Першою та Другою світовими, і Києві час від часу знаходилися відчайдухи. У п’ятдесяті роковини загибелі героїв Крут Іван Дзюба разом з кількома товаришами насмілилися покласти вінки на Аскольдову могилу. За словами Президента, писали про Крути і письменники та поети - вони знайшли своє втілення у творчості Павла Тичини,  Олександра Олеся, Богдана-Ігоря Антонича, Василя Стуса, Уласа Самчука та Юрія Покальчука.

«Тепер з нетерпінням очікуємо втілення теми Крут в художніх фільмах та серіалах», - зазначив Президент. Він зауважив, що держава створила всі можливості для відродження українського кінематографу і перші результати вже є.

«Впевнений, що зараз всі щиро радіють тому надзвичайному успіху стрічки «Кіборги». Між блискавичним боєм на Чернігівщині та тривалою обороною Донецького аеропорту – відстань аж у 97 років. Але ці події – однієї ваги та впевнений, що з одного символічного ряду. Ворог - той самий, а кіборги, як і герої Крут, стали взірцево-символічними оборонцями Батьківщини, рівнятися на яких будуть і наступні покоління оборонців Вітчизни», - наголосив Президент.

29.01.2018 р.

За матеріалами офіційного сайту  Президента України http://www.president.gov.ua/

 

 

В Мокрецькому НВК "ЗОШ І-ІІ ступенів - дитячий садок"

 відбувся відеофлеш-моб - читання поезії, присвяченій Дню пам'яті героїв Крут

 

29.01.2018 р.

За матеріалами відділу освіти, молоді та спорту райдержадміністрації

 

 

На базі Ізяславського районного будинку культури проведено кінолекторій  «Герої України. Крути. Перша незалежність»

 

У закладах культури та освіти Ізяславського району у День пам’яті Героїв Крут 29 січня проведено низку заходів з нагоди 100-річчя битви під Крутами.

Так, на базі Ізяславського районного будинку культури педагогами та учнівським активом Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №2, ліцей» імені О.Кушнірука за підтримки колективу Ізяславського районного будинку культури проведено тематичний захід «Герої України. Крути. Перша незалежність».

Ведучі заходу Дарія Троц та Анастасія Яцюк розповіли своїм одноліткам, учням 8-11 класів Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №2, ліцей» імені О.Кушнірука про героїчні події 100-річної давнини, коли цвіт української молоді став на захист свободи і незалежності Української Народної Республіки. Дівчатами було проведено історичну паралель мужності і героїзму учасників битви під Крутами із самопожертвою 300-т спартанців у битві під Фермопілами у період греко-перських воєн і 300-х козаків-запорожців у битві під Берестечком у період Національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

До учасників зібрання звернувся заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко. У своєму виступі він порівняв подвиг «крутянців» із подвигом воїнів-«кіборгів», що стояли на обороні Донецького аеропорту під час російської агресії проти незалежної України.

Всі присутні на заході вшанували хвилиною мовчання пам'ять усіх борців за свободу, незалежність та територіальну цілісність України у різні етапи її історичного розвитку.

 Володимир Левченко разом із учнями та їх педагогами, присутніми на тематичному заході, присвяченому 100-річчю битви під Крутами,  переглянув документальний фільм «Герої України. Крути. Перша незалежність» студії документальних фільмів телеканалу «UA: ПЕРШИЙ».

ФОТОКОЛАЖ

29.01.2018 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

 

Для керівників підрозділів районної державної адміністрації, районних структур центральних органів влади,  ряду установ, підприємств та організацій проведено інформаційний екскурс «Бій під Крутами: відомі на невідомі сторінки»

 

У рамках єдиного Дня інформування 29 січня в Ізяславській районній державній адміністрації для керівників підрозділів районної державної адміністрації, районних структур центральних органів влади,  ряду установ, підприємств та організацій проведено інформаційно-історичний екскурс «Бій під Крутами: відомі на невідомі сторінки».

Із відповідною інформацією перед учасниками зібрання виступи завідувач сектору інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації Віктор Кучерук. Зокрема доповідачем було наголошено, що мало яка інша подія в історії України є настільки ж відомою, як бій під Крутами. Він посідає чільне місце в національній історичній пам’яті, проте в історіографії досі немає цілісного опису крутянських подій. «Сто років тому  українські юнаки-патріоти недалеко від залізничної станції  Крути, а це 130 кілометрів від Києва, віддали своє життя за свободу та незалежність молодої української держави. Кривавий бій тривав 5 годин. Київським студентам таки вдалось зупинити 5-тисячний загін більшовицьких вояків на декілька днів. Цього часу вистачило, аби укласти  Брест-Литовський мир - документу, який фактично визнав існування Української Народної Республіки на міжнародному рівні», - зазначив доповідач.

Вже пізніше тіла закатованих та розстріляних студентів перепоховали у Києві на Аскольдовій могилі. «Недаремно пролилась кров  тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятного духовного закріпачення», – писав Михайло Грушевський про жертовність молодиків під Крутами.

Сто років тому Україна народила перших кіборгів, які, не вагаючись ані хвилини, стали на захист української держави.

Подвиг української молоді під Крутами, добровольців, які стримали наступ більшовиків на Київ, засвідчив, що державність без армії неможлива.

За пропозицією першого заступника голови районної державної адміністрації всі присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять загиблих Героїв Крут та всіх, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України в різні етапи її історії.

29.01.2018 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

29 СІЧНЯ 2018 РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 100 РОКІВ БОЮ ПІД КРУТАМИ

 

Ключовими подіями першого року Української революції 1917–1921 років стало постання Української Центральної Ради та створення нею Української Народної Республіки.

Прихід в жовтні 1917 року до влади в Росії  більшовиків становив загрозу для України. Вони прагнули встановити власний контроль над Україною і розглядали Центральну Раду як серйозного конкурента у боротьбі. 17 грудня Рада народних комісарів висунула ультиматум: дозволити переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і відмовитися від утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили росіян у розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

 

Напередодні бою

Після захоплення Полтави вздовж залізниці на захід наступала так звана 1-а Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-а. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися.

Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Спільно з іншими військовими підрозділами та добровольцями 25–27 січня вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися.

28 січня у Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися. Командував ними Михайло Муравйов. Більшовики почали рухатися в бік Києва. На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). Здебільшого вони були неготовими до військових дій і мали погане озброєння. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 осіб. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти  мир між урядом Української Народної Республіки і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала важливі закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися у місто. 11 лютого 1918 року більшовики проголоcили в Києві Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.

У квітні 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (відповідно до Брестського договору) українці звільнили від більшовиків майже всю Україну. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на кілька днів, коли тривали переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. Важливо було, аби на той момент українська столиця перебувала під контролем Центральної Ради. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Бій під Крутами став успішною оборонною операцією, оскільки зупинив ворога на кілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу. Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин. Незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії, ворогові протистояли молоді добровольці. Згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (відповідно до Брестського договору) звільнили від більшовиків практично всю Україну. Події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива. Сміливість та жертовність учасників бою зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут називають першими кіборгами.

ФОТОКОЛАЖ

29.01.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВЕБ-СТОРІНКИ ТА ІНТЕРАКТИВНОЇ КАРТИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917‒1921 РОКІВ

 

22 січня до 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки Український інститут національної пам'яті презентує веб-сторінку з матеріалами подій Української революції 1917-1921 років та унікальний проект - інтерактивну карту «Місця пам’яті Української революції 1917‒1921 років»

 На веб-сторінці зібрані основні відомості про етапи Революції, видатних діячів, тогочасні фото, документи. А також  проекти Українського інституту національної пам'яті (соціальна реклама, виставки, поштівки, інфографіка, настільна гра, інформаційні матеріали, брошура) та спецпроекти медійних партнерів інституту.

 “Один із найважливіших і найскладніших періодів в історії Українського народу ХХ століття – це доба Української революції 1917–1921 років. Український інститут національної пам'яті розпочав  інформаційну кампанію присвячену 100-річчю Української революції. В рамках кампанії вже відбулися низка заходів (зокрема урочисті засідання парламенту та уряду України), розроблено соціальну рекламу, набір поштівок, інфографіку, настільну гру, фотодокументальні виставки, інформаційні матеріали, брошуру, календар. Сьогодні ми презентуємо веб-сторінку, яка акумулює наші напрацювання в цій темі і буде зручним джерелом інформації для всіх, хто цікавиться цією темою”, - пояснив Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.

 На новому сайті представлено унікальний проект ‒ інтерактивну карту «Місця пам’яті Української революції 1917‒1921 років». Наразі користувачі можуть ознайомитися з інтерактивною картою місць пам’яті у Києві, на яку нанесено близько 400 об’єктів. Серед них ‒ місця перебування органів влади, будинки, в яких проживали чи здійснювали діяльність діячі Української революції, місця боїв, зборів, демонстрацій, інших важливих подій Української революції.

 “Ми презентуємо карту місць пам’яті у Києві. Надалі планується реалізація проекту у всеукраїнських масштабах ‒ із залученням істориків, краєзнавців та інших фахівців на місцях. Створення інтерактивної карти з місцями пам’яті по всій Україні допоможе представити Революцію 1917-1921 років як процес загальнонаціонального масштабу. Карта стане в нагоді дослідникам, педагогам, органам місцевого самоврядування”, ‒ зазначив співробітник Українського інституту національної пам'яті Максим Майоров.

 24.01.2018 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті http://www.memory.gov.ua/

 

IV Універсал Центральної Ради та його історичне значення
 
(до 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки)

 

В кінці грудня 1917 року почався загальний наступ радянських військ проти Української Народної Республіки. Більшовицького удару один за одним зазнали великі промислові центри України: Катеринослав, Олександрівськ, Полтава, Харків, Одеса. Чотирма фронтами російсько-більшовицькі війська наступали на Київ (з півночі, північного сходу, від Чорного моря, від Полісся). Цей наступ був добре завуальований: він ішов під егідою більшовицької «Харківської Республіки», зовні це виглядало так, ніби українці б'ються поміж собою.

Українські селянські маси не були виховані в національному дусі, тим паче попадали під широкий пропагандистський вплив більшовиків про поділ землі, тому були нейтральними, або навіть допомагали російській армії, не розуміючи, що самі готовлять собі нову неволю.

Центральна Рада, як відомо, регулярного війська не мала, бо всяке військо вважала «знаряддям пануючого класу над працюючим народом», тому її військові сили, нашвидкоруч створювані під час більшовицького наступу, хоча чисельно не були набагато меншими від російських, але були розкидані по всій Україні, неорганізовані проти нової червоної гвардії.

Для все більшого кола українських політиків ставало зрозумілим, що перебудувати Росію на федеративних засадах не вдасться, що прагнення до автономії в складі Росії не виправдало себе. Зростало прагнення до повного розриву з російським центром. До цього підштовхували і зовнішні обставини, пов'язані з прийняттям Брестського миру.

Становище української делегації в Бресті, де відбувалися мирні переговори, ускладнювалося тим, що III-й Універсал (листопад 1917 року) проголосив Українську Народну Республіку, але в федерації з Росією. Тепер, у Бресті, Лев Троцький та представники деяких європейських держав посилалися на те, що підписувати її може лише суверенна, незалежна ні від кого держава. Тоді Центральна Рада вирішила прискорити проголошення самостійності України.

Спочатку серед членів Центральної Ради виникла дискусія, чи проголошувати незалежність просто зараз, чи зачекати скликання Українських Установчих Зборів.

Відголоски цієї дискусії зазвучали з газетних шпальт. Сергій Єфремов, заступник Грушевського у Центральній Раді, постійний автор та співредактор "Нової Ради" вважав, що питання державної самостійності не на часі: Україна іще заслабка для цього кроку.

Вдень перед історичним засіданням революційного парламенту "Нова Рада" виходить із статтею Єфремова "Непотрібний туман":

"Серед українських кругів поширилась останнім часом думка про самостійність України, - не так про саму самостійність, як про публічне оповіщення її, про заманіфестування в формі певного акту".

Єфремов у тій статті спочатку взявся роз’яснити позицію своїх опонентів, позаяк на думку багатьох самостійність вже є фактом – чому б не оповістити про цей факт, не закріпити його?! Мовляв, це буде власне ім’я прикладене до речі. Мовляв, оголошення незалежності допоможе внутрішньому укріпленню державної влади, а ще більшу вагу цей акт матиме у міжнародній політиці.

Натомість сам Єфремов мав певні застереження, побоюючись, що "новий акт, якщо його буде видано, тільки ще раз стрясе без жодної потреби повітря, ще раз зіб’є порожню піну на поверху нашого життя, яка хутко розійдеться, не лишивши по собі ніякого твердого сліду".

Він вважав, що питання незалежності – це питання, яке можна вирішити силою і тільки силою: "а сили словами, хоч би й якими гарними чи рішучими, не додаси" – слова завжди залишаються словами.

Але Грушевський знайшов потрібні, сильніші слова.   

Ввечері Грушевський переконав зібрання, що Центральна Рада представляє волю всіх верств українського народу і "всякое промедление смерти подобно" – революційний момент вимагає рішучого вчинку, який створив би ширшу перспективу для подальшої визвольної боротьби.

22 січня 1918 року розпочалося закрите засідання Малої Ради, на якому Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Микита Шаповал разом із Миколою Солтаном внесли три різні проекти Четвертого Універсалу.

Проект Грушевського був найкоротшим.

Український народ – ішлося у цьому проекті – після втрати своєї державності протягом цілих віків виявляв незламну волю до національного визволення, і що тепер настав час нарешті здійснити великий ідеал, яким є цілковита незалежність України та її державна самостійність.

"З огляду на це Центральна Рада, як представництво всіх верств українського народу, оголошує самостійність Української Народної республіки, а урядові доручає перевести організацію держави, яка має бути демократичною республікою," – так згадував зміст проекту Грушевського один із членів революційного парламенту Микола Ковалевський.

Два інші проекти представили Володимир Винниченко та Микита Шаповал разом із Миколою Солтаном.

Обидва ці проекти дуже відрізнялися від запропонованого Грушевським. Окрім акту самостійності вони містили цілу картину перебудови української республіки.

І проект Винниченка, і проект Шаповала-Солтана пропонували способи розв’язання таких питань, як спосіб розв’язання земельної справи та націоналізації певних ділянок промисловості.

Винниченко гаряче боронив свій проект. Результатом став компроміс. Текст, який був запропонований Грушевським, був доповнений окремими положеннями інших двох проектів.

Микола Ковалевский стверджував у своїх спогадах, що запозичені з проектів Винниченка та Шаповала-Солтана соціально-економічні постулати набули у цій редакції лагіднішої форми, ніж у першотворі.

Спочатку дискусії навколо тексту точилися поміж українськими фракціями революційного парламенту: соціалістами-федералістами, одним з найбільш впливових представників яких був Сергій Єфремов, соціалістами-революціонерами (Голубович, Шаповал, Ковалевський, Грушевський) та представниками соціал-демократичної робітничої партії, лідером якої був прем’єр Володимир Винниченко. 

23 січня  до дискусії долучилися решта "неукраїнських" фракцій: представники Бунда, представники польських і російських партій. Саме Бунд і меншовики рішуче виступили проти проголошення самостійності. 

Один із російських соціалістів (Коваленко згадує Рябцова) виступив із заявою, що проголошення державної самостійності України – це удар ножем у спину єдності пролетаріату цілої Росії, а тому це – акт реакції.

Натомість польський соціаліст Корсак без застережень висловився за прийняття Універсалу.  Інші фракції вносили свої правки, і деякі з них увійшли до остаточної версії тексту.    

Засідання розтягнулося на три дні – з вечора 22 січня до пізньої ночі 25. Проте усі ці дні Київ  не надто переймався майбутнім проголошенням незалежності – кияни були захоплені обговоренням іншої, шокуючої історії.  

Більшовики розігнали Установчі Збори і розстріляли демонстрації на захист демократії у Москві та Петрограді.

22 січня 1918 року Мала Рада ЦР прийняла 4-й Універсал, який на другий день в будинку Педагогічного музею на відкритому засіданні проголосив М.Грушевський.  Універсал був офіційно проголошений в останній редакції на засіданні Малої Ради вночі 25 січня 1918 року.  

Універсал проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявив про її прагнення до мирного співіснування з сусідніми народами. Підтвердив повноваження влади УЦР до моменту скликання Українських установчих зборів. Перетворив Генеральний Секретаріат у Раду народних міністрів та доручив їй продовжувати переговори з Центральними державами і укласти мирний договір. Закликав уряд та громадян УНР дати відсіч більшовикам. Оголосив про цілковитий розпуск постійної армії та організації замість неї народної міліції. Призначив перевибори місцевих органів влади. Встановив термін передачі соціалізованої землі - до початку весняних робіт. Зобов'язав Раду народних міністрів  негайно приступити до відновлення промисловості, з переведенням її на виробництво мирної продукції. Оголосив про державний контроль над банками, найважливішими галузями торгівлі, експортом-імпортом та ціноутворенням, з встановленням монополії на найбільш прибуткову продукцію. Підтвердив усі демократичні свободи, оголошені в III Універсалі, підкресливши право всіх націй УНР на національно-персональну автономію. Питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Російської держави залишав на розгляд Українських Установчих Зборів.

Зразу після прийняття IV Універсалу Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано Володимира Винниченка.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

Універсал був офіційно проголошений в останній редакції на засіданні Малої Ради вночі 25 січня 1918 року. Опублікований українською, російською, польською і єврейською мовами в газетах та афішах. Положення IV У не були повністю зреалізовані внаслідок повалення влади Української Центральної Ради і встановлення в Україні режиму гетьмана П.Скоропадського (29 квітня 1918 року). Після антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 року, наслідком якого стало відновлення УНР, Директорія УНР замість Універсалів практикувала оголошення Декларацій. Тексти Універсалів, подані у працях В.Винниченка, Д.Дорошенка, Іс.Мазепи, П.Христюка, К.Костіва та в ряді ін. видань, є вільно відредаговані й не завжди відповідають оригіналу.

22.01.2018 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

 

 

100-річчя дипломатичної служби України

 

Цього року виповнюється 100 років від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу.

Створення і становлення Міністерства закордонних справ України як повноцінної державної структури пов'язане з проголошенням 10 червня 1917 року І Універсалу Української Центральної Ради і створенням Української Народної Республіки.

Процес формування органів законодавчої і виконавчої гілок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому універсалі, в якому йшлося про утворення Генерального Секретаріату - виконавчого органу влади. З першого дня існування Генерального секретаріату в його складі розпочало діяльність Генеральне секретарство з національних справ, що стало прообразом першого зовнішньополітичного відомства України у XX столітті.

22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної III Універсалом Центральної Ради, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали "Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР.

Цим документом визначилися обов'язки Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: "здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування національних непорозумінь в межах УНР".

Важливий імпульс подальшому розвитку української зовнішньополітичної служби надав оприлюднений 12 січня 1918 року IV Універсал Центральної Ради, в якому УНР проголошувалася "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу".

Саме в цей час розпочинається активна робота над створенням мережі дипломатично-консульських установ, діяльність яких регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства міжнародних справ (згодом - Міністерства закордонних справ); формуванням відповідної правової бази дипломатичної діяльності (навесні 1918 року співробітниками українського МЗС було підготовлено проект закону "Про закордонні установи УНР); підготовкою дипломатичних кадрів.

За час діяльності Центральної Ради було розпочато налагодження контактів з державами світу. Зокрема, у грудні 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, приймаючи представників Франції ("Генеральний комісар Франції при уряді України") та Великої Британії ("Представник Великої Британії").

Наприкінці грудня 1917 року українська делегація взяла участь у мирних переговорах у Бресті, де 27 січня 1918 року було підписано перший мирний договір у світовій війні.

22.12.2017 р.

За матеріалами Міністерства закордонних справ України http://mfa.gov.ua/

 

 

100 РОКІВ З ПОЧАТКУ ЗБРОЙНОГО ОПОРУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ

 

17 грудня 2017 року виповнюється 100 років від початку спротиву більшовицькій агресії у першій російсько-українській війні ХХ століття. Уряд УНР змушений був протистояти російській більшовицькій маніпулятивній інформаційній та військовій агресії. Боротьба з російською агресією та пропагандою триває й нині.

 У цей день у 1917 році Українська Центральна Рада телеграфом отримала  від петроградського Раднаркому за авторством Владіміра Лєніна, Іосіфа Сталіна і Лєва Троцкого ультиматум - «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». Цей документ містив ряд маніпулятивних вимог до УНР. Міністри на засіданні уряду – Генерального Секретаріату – українського уряду розглянули ультиматум і розцінили вимоги Раднаркому як грубе втручання у внутрішні справи України й 18 грудня одностайно відкинули їх. У відповідь Раднарком ухвалив вважати Центральну Раду в стані війни з Радянською Росією.

Не отримавши поступок від української влади, більшовики розпочали агресію, щоб захопити всю Україну. Їх фракція у повному складі переїхала до контрольованого радянськими військами Харкова, де 24-25 грудня провела альтернативний Всеукраїнський з’їзд рад, де був обраний маріонетковий уряд - Центральний виконавчий комітет рад і Народний секретаріат. Рішення новообраний орган приймав виключно зі згоди Петрограда. Так Раднарком отримав можливість будь-яку агресію російських більшовиків списувати на внутрішній конфлікт між харківським Народним секретаріатом та київською Центральною Радою, тобто трактувати як громадянську війну в Україні.

26 грудня «червоні» частини, що дислокувались в Харкові, несподівано напали на станцію Лозова, а за два дні, 28 грудня, на місто Чугуїв, з цього розпочалася «гаряча фаза» першої російсько-української війни, яка в історичній літературі отримала назву «рейкова», адже бойові дії переважно відбувалися вздовж залізничних шляхів і за вузлові залізничні станції.  

Впродовж січня 1918 року більшовики, долаючи супротив українських військових і добровольчих частин, поступово зайняли більшість міст на Лівобережній Україні і встановили там свій контроль.

Із середини лютого 1918 року розпочався контрнаступ Збройних Сил УНР разом із союзними німецькими військами. До квітня місяця Україна була повністю звільнена від «червоних» військ.  

 

Історичні паралелі: перша російсько-українська vs сучасна війна на Донбасі

· Перша російсько-українська війна мала всі ознаки «гібридної війни». Петроградський Раднарком офіційно заперечував участь РСФРР у війні, ведучи її від імені харківського Народного секретаріату. На території Росії відбувалося формування збройних загонів, із-за «поребрика» постачалася зброя і військове спорядження. Військові дії проти УНР супроводжувалися потужною «інформаційною війною», метою якої було посіяти зневіру і розчарування в українців, знищити їхню здатність до спротиву.

· Відбудова збройних сил «з нуля». Початок першої російсько-української війни, як, зрештою, і події весни 2014 року несподівано виявив, що Українська Народна Республіка не має в своєму розпорядженні військ, здатних її захистити. Більше того, українські політики не мали чіткого бачення щодо необхідності, шляхів творення і форми власних збройних сил: регулярна армія, народне ополчення або міліційні формування.

· На захист УНР стали добровольці. Як і навесні 2014 року, головний тягар із захисту Батьківщини ліг на плечі бійців-добровольців.

· Більшовицька влада переслідувала все українське. Російські окупаційні війська розгорнули терор проти українців – підставою для розстрілів могла стати українська мова або ж документи, видані українськими органами влади.

· Лідери російських більшовиків розглядали Україну як колонію, яка повинна забезпечувати метрополію хлібом, цукром, вугіллям. Відповідно росіяни намагалися встановити свій контроль над багатими на природні ресурси регіонами, зокрема Донецьким басейном.

15.12.2017 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті http://www.memory.gov.ua/

 

 

100 років з часу створення Генерального Суду Української Народної Республіки

 

Протягом 1917 року судова система України нічим не відрізнялася від інших на території Росії. Але після проголошення ІІІ Універсалу Генеральне секретарство судових справ активно працювало над формуванням нової судової системи з відповідною нормативно-правовою базою.

На своєму засіданні 15 грудня 1917-го Центральна Рада ухвалила закон «Про утворення Генерального суду». Відповідно до першої статті закону: «Генеральний суд складається з трьох департаментів – цивільного, карного і адміністративного і виконує на цілій території України всі функції, належні досі Правительствующому Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами…». Організація і порядок діяльності суду визначалися до прийняття Всеукраїнськими Установчими зборами конституції УНР.

Члени Генерального суду (всього 15) обиралися Центральною Радою за поданням Генерального секретаріату і мали звання генеральних суддів. Конкретну справу склад суддів доручав вести одному з них. У складі Генерального суду діяла прокуратура («прокураторія»), яку очолював старший прокурор.

Перший склад Генерального суду Мала рада затвердила 15 січня 1918-го, були обрані перші 8 суддів. Згодом обрали ще сімох. Старшим прокурором став Дмитро Маркович.

Генеральний суд діяв також і за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. У липні 1918-го він був замінений Державним сенатом, але в лютому 1919-го Директорія відновила діяльність суду під новою назвою – Найвищий суд УНР.

Національний банк України випустив пам'ятну медаль "100 років утворення Генерального Суду Української Народної Республіки". Медаль присвячено 100-річчю подій Української революції 1917-1921 років та створення найвищої судової установи в Україні - Генерального Суду УНР, правонаступником якого є Верховний Суд України.

15.12.2017 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті http://www.memory.gov.ua/

 

 

9 ГРУДНЯ - 100-РІЧЧЯ ПЕРШОГО КУРУЛТАЮ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

 

9 грудня 2017 року виповнюється 100 років з часу відкриття першого Курултаю кримськотатарського народу. Ця подія знаменувала підйом кримськотатарського національного руху періоду Революції 1917-1921 років, засвідчила волю до самовизначення та державницькі прагнення кримських татар.

Так само, як Українська Народна Республіка, у грудні 1917 – січні 1918 року Крим зазнав збройної агресії більшовиків, які поставили собі за мету ліквідацію «буржуазних» урядів народів колишньої Російської імперії. Національне державотворення кримських татар було перервано більшовицькою окупацією.

7 квітня (25 березня за старим стилем) 1917 року у Сімферополі було скликано Всекримський мусульманських з’їзд, в роботі якого взяли участь близько півтори тисячі делегатів. З’їзд обрав Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з молодим муфтієм Номаном Челебіджіханом. Дуже швидко Мусвиконком перетворився на національне представництво кримських татар, з яким рахувалися російський Тимчасовий уряд та Українська Центральна рада.

Курултай розпочав роботу 9 грудня (26 листопада) 1917 року в Ханському палаці у Бахчисараї. Його засідання з перервами тривали 18 днів – до 26 (13) грудня. Було обрано президію, у складі Номана Челебіджіхана, Джафера Сейдамета, Сеїтджеліля Хаттата, Абдул Хакіма Хільмі, Заредина Ефенді, Шефіки Гаспринської та Амета Озенбашли.

В останній день роботи Курултай проголосив Кримську Народну Республіку, ухвалив Конституцію та обрав керівництво Курултаю як національного парламенту. Втілити у життя рішення, ухвалені Курултаєм, не вдалося. Протягом січня 1918 року більшовики захопили Крим і встановили свою владу на півострові. Багато діячів кримськотатарського національного руху, у тому числі Номан Челебіджіхан, стали жертвами більшовицького терору.

Традиція скликання загальнонаціональної асамблеї була відроджена 26 червня 1991 року, коли з ініціативи Організації кримськотатарського національного руху в Сімферополі було відкрито Другий Курултай.

Остання позачергова сесія Курултаю відбулася 29 березня 2014 року в Бахчисараї. Подальша діяльність представницьких органів кримських татар в умовах окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та міста Севастополя виявилася неможливою. 26 квітня російський «верховний суд Криму» визнав Меджліс кримськотатарського народу екстремістською організацією та заборонив його діяльність на території РФ.

Довідково

Курултай – традиційна для тюркських народів форма загальних представницьких зборів для вирішення важливих питань, аналог слов’янського віча.

Нині Курултай кримськотатарського народу – це національний з’їзд, вищий повноважний представницький орган кримськотатарського народу, який періодично скликається для вирішення всіх суттєвих питань суспільно-політичної, соціально-економічної, культурної та інших сфер життя кримських татар. Курултай визначає основні напрямки та форми діяльності Меджлісу кримськотатарського народу – вищого повноважного представницько-виконавчого органу кримських татар в період між сесіями Курултаю.

09.12.2017 р.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті http://www.memory.gov.ua/

 

 

Третій Універсал Української Центральної Ради

(100-річчя проголошення Української Народної Республіки)

 

Третій Універсал Центральної Ради — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що проголошував Українську Народну Республіку. Був проголошений 7 листопада (20 листопада за новим стилем) 1917 року в Києві.

Вперше ідею проголошення УНР було висунуто М.Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридично оформити цей факт. 7 листопада М.Грушевський відкрив урочисте засідання Української Центральної Ради і після вступного слова зачитав текст Універсалу.

Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Україна стає Українською Народною Республікою.

До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія. Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважно українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.

На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день. Запроваджувався державний контроль над виробництвом. Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами. Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд. Україна визнає національно-персональну автономію для національних меншин.

На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року.

Погляди на універсал були різними, наприклад, кадети оголосили його капітуляцією перед більшовиками. Населення України не визнало скасування приватної власності. Всі господарства більші за 50 десятин ставали державними, таким чином селяни не отримали нових земель, а поміщики втратили свої господарства. Невдала земельна політика призвела до підтримки українським селянством більшовиків, які по встановленні своєї влади розподіляли землю за кількістю їдців у сім'ї.

Наслідки Третього Універсалу УЦР: було закладено основи демократичного устрою Української держави; неоднозначне ставлення різних політичних сил до проголошених в універсалі заходів; наявність суперечливого становища: з одного боку УНР залишалась складовою частиною Росії, з іншого – УЦР не визнавала Раднарком легітимним урядом Росії.

Новий етап у розбудові Української держави знаменувало прийняття Центральною Радою Третього Універсалу 20 листопада 1917 р. Тут чітко спостерігається перехід від автономістської до самостійницької концепції бачення державного устрою України. Головним положенням Третього Універсалу було проголошення Української Народної Республіки.

20.11.2017 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

100-річчя Української революції

До 130-річчя від дня народження Дмитра Вітовського

 

 

БУДЕ АРМІЯ – БУДЕ ДЕРЖАВНІСТЬ!

 

Першим військовим міністром УНР, який головною метою свого життя бачив творення національної армії, був Дмитро Вітовський. "Буде армія – буде державність!" – говорив він, оголошуючи загальну мобілізацію в українську армію.

2 серпня 1919 р. із Бреслау до Кам’янця-Подільського о 03.30 ранку збирався відлетіти літак "Zeppelin Staaken (R-XIVa)" під маркуванням "R-71/18", на якому мав відлетіти Д.Вітовський та його ад’ютант Ю.Чучман із українськими грішми (3 мільйони крб.). Але аероплан полетів тільки о 10.00 годині ранку, бо "мотор був несправний і його приходилось лагодити". Літак впав у ліс під Ратибором і розбився через несправність у моторі. Д.Вітовський загинув.

Тіло Вітовського перевезли до Берліна. Все було наче пристойно: на металевій домовині червоніла козацька китайка, на ній лежали дві перехрещені шаблі і козацька шапка, біля голови – полковницька булава. Пролунав вірш Олександра Олеся  "Пам’яті Д.Вітовського" (1919 рік):

Схилімо голови…Нова труна,

нова тяжка безмірна втрата…

Розбитий келих без вина;

народ без сина і без брата…

Поховали українця в позиченій гробниці на чужій землі. У 1928 році Крайове Товариство Охорони Воєнних Могил перепоховало його в окремо збудовану гробницю. 1 листопада 2002 року його прах урочисто перепоховали на Личаківському цвинтарі м.Львів серед січових стрільців.

Українські Січові Стрільці – це вицвіт українського відродження, адже під небесно-золоті знамена стали найкращі з кращих: поети Василь Пачовський, Антін Лотоцький, Роман Купчинський, Богдан Лепкий, Олесь Бабій, Юрко Шкрумеляк, Михайло Курах, Богдан Кравців; художник і композитор Левко Лепкий; режисер, поет і композитор, автор пісні "Ой у лузі червона калина" Степан Чарнецький; хімік, поет, пілот, капітан Петро Якович Франко. Словом, як у часи відродження, на десять воїнів припадав один митець. Серед таких митців був Дмитро Вітовський.

Він закінчив гімназію. У 1909 році Вітовський відбув однорічну службу в австрійському війську та завершив її у званні хорунжого. Вступив на правничий факультет Львівського університету, домагався українського навчання для студентів. Як наслідок – судовий процес, виключення з університету, в’язниця. Повернувшись на волю, Дмитро успішно завершив навчання в Краківському університеті. Дев’ятнадцятилітнім опублікував свої перші поезії.

У ті часи з піснею Івана Франка "Гей січ іде…" розвивався молодий січовий рух.

Гей січ іде,

Красен мак цвіте!

Кому прикре наше діло, –

Нам воно святе.

У якого ж українця не спрацює генна пам’ять від цих слів?!

Прагнучи долучитися до святої справи, Дмитро познайомився з Іваном Франком і вступив до УРП – партії, яка мала на меті створення незалежної України. Від самого початку війни двадцятишестирічний Дмитро Вітовський очолив перший курінь січових стрільців. Стрільці склали ту ж присягу, що й австрійські вояки, але, з волі Вітовського, стрілецтво склало ще й присягу на вірність Україні.

За перемогу на горі Маківка Дмитро Вітовський удостоївся медалі "За хоробрість". 27 червня 1915 року стрільці його куреня вступили на вулиці Галича і за наказом командира над княжим містом підняли український національний прапор. За це Вітовський отримав догану від австрійського командування.

Після поранення в ногу сотника перевели на Волинь. Перед від’їздом він пішов до лікарні попрощатися з товаришами розбитої сотні, з Іваном Франком. Від того часу зберігається світлина Івана Яковича і Дмитра Вітовського.

На Волині сотник Вітовський домігся відкриття 11 українських шкіл. Тут Дмитро одружився з Марією, зазнав звичайного людського щастя, через рік знайшлася дочка Надійка.

Та боліло серце січового полковника Дмитра Вітовського… Січові стрільці воювали за Австрію у складі австрійського війська, бо були підданими Австрії. В ім’я чого вони воювали? Він же не вірив, що українську державу можна збудувати при австрійських багнетах. Ні, треба орієнтуватися тільки на власні сили, яких обмаль, адже жоден народ, який орієнтується на чужу силу, не виборов собі незалежності.

У цьому Вітовський пересвідчився, коли січовий легіон перейшов Збруч. Він із найкращою сотнею мав розповідати східноукраїнському населенню про добрі наміри австрійців. Смішно! Австрійці – великі приятелі України! Будуть вони приятелями, поки отримуватимуть українське м’ясо, сало, хліб. Гірко йому було носити австрійський мундир, але не міг покинути легіону, полишити своїх стрільців. Та гіркими думками справі не допоможеш.

Невдовзі Дмитро Вітовський разом із січовими стрільцями став під прапор Центральної Ради: застеріг усіх стрілецьких старшин щодо вживання виключно української мови. Жодного німецького слова! Воював на Катеринославщині, Херсонщині, був ад’ютантом отамана Мирона Тарнавського, якого військова влада змістила за потурання державницьким настроям старшин УСС. У квітні–червні 1918 р. січові стрільці визволяли місто Олександрівськ з "московських кайдан". Саме завдяки їм у Запоріжжі з’явилися перші українські школи і навіть перша українська газета "Січ".

1 листопада 1918 року Дмитро Вітовський очолив Листопадовий чин. Тоді він телефонував до Києва: "Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України".

22 січня 1919 року Вітовський брав участь в проголошенні соборності України біля собору Святої Софії. 12 лютого 1919 року творець української армії Д.Вітовський подав у відставку, а амбітний Є.Петрушевич її прийняв. Весною 1919 року Державний Секретаріат відрядив полковника Вітовського на світову конференцію в Парижі. Голова делегації УНР у Парижі Вітовський вирушив у дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я, де Марічка очікувала сина. Жодного разу Дмитро Вітовський не побачив сина Дмитра, який продовжив справу батька.

08.11.2017 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

 

До 100-річчя Української революції

 

100 років тому в Києві розпочав роботу З'їзд народів Росії

 

З'ЇЗД ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ 1917, З'їзд народів Росії – з'їзд представників народів і областей, які прагнули федеративної перебудови колишньої Російської імперії відбувся 21–28 вересня (8–15 вересня) у Києві з ініціативи Української Центральної Ради. Проходив у приміщенні Педагогічного музею.

Роботі з'їзду передувало прийняття УЦР II Універсалу, який, з одного боку, закріпив статус Генерального секретаріату Української Центральної Ради як крайового органу виконавчої влади, а з другого – містив положення, згідно з якими реалізація національно-персональної автономії України ставилася в залежність від скликання Всеросійських Установчих Зборів. На з'їзд прибули представники татар, євреїв, білорусів, естонців, молдован, донських козаків, Союзу козацьких військ та бурятів – усього 93 особи. Представники російської інтелігенції на з'їзд не приїхали, продемонструвавши цим самим, що російська  інтелігенція, як і Тимчасовий уряд, залишаються на позиціях централізації та русифікації. Замість них прибув представник Тимчасового уряду – зрусифікований кадет українського походження М.Славинський.

Дві третини учасників з'їзду належали до різних соціалістичних партій. Це позначилося на настроях делегатів і роботі з'їзду, а також на винесених ним оцінках політичних подій, які були лише позитивними. Українську націю представляли лише автономісти, самостійників туди не допустили. Михайло Грушевський вважав, що 8 днів роботи з'їзду були справжнім святом єднання поневолених народів колишньої Російської імперії. З'їзд ухвалив низку постанов: про національно-персональну автономію (визнаючи її необхідність), про загальнодержавну та крайові мови, про Установчі збори, про Раду народів у Києві (склад Ради та її компетенція) і про Раду національностей при тимчасовому управлінні. Крім цього, з'їзд прийняв окремі ухвали стосовно польської, білоруської, латишської, литовської народностей, а також козацтва.

 Наприкінці своєї роботи з'їзд обрав Раду народів, яка мала перебувати в Києві й доручив їй очолити роботу зі створення Російської Федерації на теренах колишньої Російської імперії. Головою Ради було обрано М.Грушевського. Одним із перших заходів Ради народів стало видання окремого журналу, присвяченого ідеї федерації і справі практичного втілення її в життя. Головний результат з'їзду полягав у тому, що він окреслив реальні перспективи подальшого розвитку Росії, – на засадах або централістського, або федеративного демократичного устрою. Представники малих народів зрозуміло і недвозначно висловилися на користь останнього варіанту.

21.09.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

 

До 100-річчя прийняття Другого  Універсалу Украї́нської Центра́льної Ра́ди

 

Дру́гий універса́л Украї́нської Центра́льної Ра́ди — державно-правовий акт, що зафіксував домовленості між Українською Центральною радою та Тимчасовим урядом Росії. Проголошений Володимиром Винниченком 16 липня 1917 року в Києві, на урочистому засіданні в Педагогічному музеї як відповідь на телеграму Тимчасового уряду Центральній Раді.
           Згідно з ІІ Універсалом, Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, а УЦР та Генеральний секретаріат — органами державної влади  в Україні. Натомість, УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими Зборами та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність. Центральна рада приймала умови Тимчасового уряду Росії про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України. Вона взяла зобов'язання розробити проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: «Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособности армії».
            II Універсал був неоднозначно сприйнятий українцями. Чимало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Переяславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів Микола Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією Тимчасового уряду) отримали росіяни. Визнаючи право українців на автономію, Тимчасовий уряд, не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, вона запевнила, що налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секретаріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс.
          Другий універсал ЦР не має одностайної оцінки серед сучасників та дослідників. Так, наприклад, М.Грушевський (який на той час був головою УЦР) вважав, що «порозуміння УЦР з російським урядом відкрило нову сторінку в житті України». Сучасний дослідник Я.Грицак зазначає, що «без сумніву, Другий універсал був кроком назад у порівнянні з першим».
14.07.2017 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

До 100-річчя Української революції 1917-1921 років

 

Відбулося засідання обласної науково-редакційної групи з підготовки матеріалів до Всеукраїнського науково-просвітницького, історико-краєзнавчого проекту "Місця пам'яті Української революції 1917-1921 років"

 

 

11 липня  в облдержадміністрації під головування заступника голови облдержадміністрації Валерія Олійника відбулося засідання обласної науково-редакційної групи з підготовки матеріалів до Всеукраїнського науково-просвітницького, історико-краєзнавчого проекту "Місця пам'яті Української революції 1917-1921 років". Участь в засіданні взяли також заступник голови обласної ради Валерій Лесков, керівники структурних підрозділів облдержадміністрації, провідних навчальних закладів області.

Як зазначив Валерій Олійник, справа дослідження подій періоду Української революції є дуже важливою, адже якщо історичну справедливість щодо подій ІІ світової війни та ролі українського народу у ній ми поступово відновлюємо, то відомості про події Української революції, визначні історичні постаті тих часів і досі залишаються маловідомими для широкого загалу, і найгірше - переважно у спотвореному радянською пропагандою вигляді.

Учасники наради обмінялися думками щодо плану заходів, які можуть бути проведені в області в рамках відзначення 100-річчя Української революції. Зокрема, було обговорено питання проведення в області "круглих столів", науково-практичних конференцій, публікації збірок архівних документів, статей та наукових праць вказаної тематики, а також видання книги, у якій були б зібрані матеріали щодо подій на Поділлі, які відбувалися у різні періоди Української революції (під час існування Центральної ради, у часи Гетьманщини та Директорії).

Як повідомив директор Державного архіву Хмельницької області Володимир Байдич, лише розпочавши роботу з архівними документами, працівники знаходять значну кількість документальних згадок про події 1917-1921 років на Хмельниччині. Більше сотні діячів Української революції народились, жили або працювали на території області. Тут відбувалися події, що мали важливе історичне значення для української історії, особливо це стосується Кам'янеччини. Володимир Григорович зазначив, що необхідно залучати до історичних досліджень студентів та науковців, у тому числі шляхом організації конкурсів наукових робіт.

Окрім того, учасники наради обговорили можливість запровадження обласної премії за кращу науково-дослідницьку роботу про події та видатні постаті періоду Української революції, що пов'язані з Поділлям, розробки туристичних маршрутів, встановлення пам'ятних знаків та меморіальних дощок з метою увічнення пам'яті діячів та позначення пам'ятних місць, що пов'язані з Українською революцією, а також забезпечення поширення інформації щодо вказаних історичних фактів для широкого загалу, у тому числі шляхом розміщення її на відповідних сайтах та соціальних мережах.

Окремо обговорено питання забезпечення шляхів фінансування заходів, присвячених 100-річчю Української революції.

За результатами обговорення керівникам відповідних структурних підрозділів облдержадміністрації та наукових і навчальних закладів надано доручення узагальнити пропозиції, обговорені на нараді, та підготувати проект плану заходів.

12 07.2017 р.

За матеріалами сторінки обласної державної адміністрації у мережі Фейсбук https://www.facebook.com/?ref=tn_tnmn

 

 

До 100-річчя Української революції

 

28 ЧЕРВНЯ – 100 РОКІВ ПЕРШОМУ УКРАЇНСЬКОМУ УРЯДОВІ

28 червня 2017 року  - 100 років з дня створення першого українського уряду.
У 1917 році, після ухвалення Першого універсалу, Центральна Рада утворила виконавчий орган – Генеральний Секретаріат. Тодішні урядовці працювали у важких умовах, проте кожного з них надихала мрія про майбутнє України.

28.06.2017 р.

За матеріалами За матеріалами Українського інституту національної пам´яті  http://www.memory.gov.ua/

До 100-річчя Української революції

 

100 років тому Українською Центральною Радою було створено Генера́льний секретаріа́т

 

Комітет Української Центральної Ради 28 червня 1917 року на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції.

Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря. Очолював Генеральний секретаріат Володимир Винниченко. Першими генеральними секретарями були: Володимир Винниченко - генсек внутрішніх справ, Борис Мартос - генсек земельних справ, Симон Петлюра - генсек військових справ, Валентин Садовський - генсек судових справ, Іван Стешенко - генсек освіти, Сергій Єфремов – генсек міжнародний справ, Микола Стасюк – генсек продовольчих справ, Христофор Барановський – генсек фінансів, Павло Христюк – генеральний писар.

В.Винниченко, Б.Мартос, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко були членами Української Соціал-Демократичної Робітничої партії,  С.Єфремов — соціал-федералістом, М.Стасюк — непартійним соціалістом (згодом — соціал-революціонер), Х.Барановський — позапартійним, П.Христюк — соціал-революціонером.

Першим документом, який визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, вперше оприлюднена В.Винниченком на пленарному засіданні Української Центральної Ради.

Хоч основні положення І Універсалу і Декларації Генерального секретаріату передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Вже через кілька днів після створення Генерального секретаріату  до Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі міністрів Керенського, Терещенка та Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені важкі, але інтенсивні переговори. Їх підсумками стали текст нового Універсалу УЦР і Декларація Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи 3 липня були оголошені на засіданні УЦР.

У ході наступних переговорів у Петрограді українська делегація вимагала у Тимчасового уряду затвердження Статуту Генерального секретаріату, який був затверджений УЦР і названий «першою конституцією України».

Переговори завершилися тим, що прем'єр-міністр Росії О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», нормативно-правового акта, обов'язкового до виконання місцевими органами в Україні (замість Статуту Генерального секретаріату). Згідно з «Інструкцією», повноваження Генерального секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Скорочувалась кількість секретарств (яка на той час досягла 14). З компетенції ГС вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до «Інструкції»,Українська Центральна Рада  могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.

Після бурхливих дебатів і погроз Винниченка залишити свою посаду 7 серпня УЦР затвердила «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».

Проте після численних конфліктів Винниченка з представниками УПСР 13 серпня Мала рада прийняла його відставку з посади голови Генерального секретаріату. Формування ГС доручили соціалісту-федералісту Д.Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини.14 серпня  Мала рада затвердила новий склад ГС.

Але вже 18 серпня  Д.Дорошенко зрікся керівництва Генеральним секретаріатом, після чого головувати в ГС знову запропонували В.Винниченку.

Тимчасовий уряд, попри своє негативне ставлення до В.Винниченка, 1 вересня був змушений затвердити склад ГС на чолі з ним.

Протягом жовтня-січня відбулися 63 засідання ГС, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру.

У жовтні 1917 року — Тимчасовий уряд постановив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, притягти його членів до судової відповідальності за сепаратизм та участь у скликанні Всеукраїнських установчих зборів, а також викликати В.Винниченка для пояснення у цій справі.

3 листопада 1917 року — на засіданні ГС обговорювали питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І.Стешенка й О.Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. Несподівану розв'язку цього питання створив більшовицький переворот у Петрограді 7 листопада.

Після 7 листопада 1917 року Генеральний секретаріат розширив свою компетенцію на військові та продовольчі справи, шляхи сполучення, торгівлю та промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів (тобто було відновлено дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі). ГС видав звернення «До війська і громадян України» (всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням»). Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади ГС на всі губернії України, припинення воєнних дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу Київського військового округу тощо.

Генеральний секретаріат діяв до 22 січня 1918 року, коли (після проголошення IV Універсалу УЦР про незалежність Української Народної Республіки  був перейменований на Раду народних міністрів УНР.

27.06.2017 р.

За матеріалами джерел з мережі Інтернет

 

 

До 100-річчя Української революції

 

100 років тому видано Перший Універсал Центральної Ради

 

Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу, який був зачитаний на Другому військовому з'їзді у Києві. У цьому урочистому акті проголошувалося: «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!.. Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям... Ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя». Зазначалося також, що тільки всенародно обрані Українські установчі збори (сейм) мають право ухвалювати в Україні закони.

Вслід за цим на пропозицію Української партії соціалістів-революціонерів було утворено Генеральний секретаріат Центральної Ради — виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив Володимир Винниченко. Він одночасно був затверджений генеральним секретарем внутрішніх справ. Генеральними секретарями стали також С.Єфремов (згодом — О.Шульгин), Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк, а генеральним писарем — П.Христюк. У першому українському уряді п'ять місць займали соціал-демократи, соціалісти-революціонери — два, соціалісти-федералісти — одне. Із дев'яти членів уряду був один безпартійний — кооператор.

Стан справ в Україні, зокрема проголошення Першого Універсалу, занепокоїв російські офіційні кола в Петрограді. 11 липня 1917 р. до Києва прибула делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським. Вона провела переговори з українськими представниками в складі М.Грушевського, В.Винниченка і С.Петлюри. У результаті було досягнуто порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Міністри Тимчасового уряду визнали право України на автономію та погодилися з тим, щоб Центральна Рада і Генеральний секретаріат стали крайовими органами влади в Україні. Центральна Рада у свою чергу визнавала майбутні Всеросійські установчі збори і до їх скликання зобов'язувалася не здійснювати ніяких таємних заходів щодо встановлення автономії України.

Під час переговорів було вирішено проблему представництва в Центральній Раді національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям виділили 30% місць. Передбачалось обрати новий склад Генерального секретаріату, до якого також увійшли б представники національних меншин.

23.06.2017 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

 

До 100-річчя Української революції

 

1 травня виповнюється  100-річчя створення Першого українського полку імені Богдана Хмельницького

 

Пе́рший украї́нський і́мені Богда́на Хмельни́цького по́лк —  перша українська військова частина в російській армії. Сформована 1 травня 1917 року в  Києві на добровільних засадах. Створення полку поклало початок українізації військових частин у російській армії.

24 березня 1917 року військове віче (1000 солдатів і офіцерів) ухвалило організувати Український охочекомонний (добровільний) полк.

На початку квітня (за ст.ст.) на етапно-розподільному пункті в Києві зібралося близько 3 тис. солдатів-українців, які заявили командуванню Київського військового округу  про своє бажання утворити 1-й охочекомонний піший полк ім. гетьмана Б.Хмельницького.

Їхнє рішення зустріло різко негативне ставлення як з боку командування Київського військового округу, так і представників російських партій в київських радах.

28  квітня вимогу солдатів-українців підтримала Українська Центральна Рада. Організацію українського полку відстоювали представники Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. Саме завдяки наполегливій праці Клубу Полуботка і було сформовано цей полк.

1 травня 1917 року на влаштованому клубом святі, в якому брали участь частини київського гарнізону і солдати-українці з розподільного пункту, останні проголосили себе Першим українським козачим ім. гетьмана Б.Хмельницького полком на чолі з обраним ними командиром штабс-капітаном Д.Путником-Гребенюком.

Поки тривали переговори з командуванням Київського військового округу, у казармах на вул. Васильківській розпочалося формування полку — організовано сотні та обрано старшин. Після поїздки делегації українців до командування Південно-Західним фронтом ген. О.Брусилова 4 травня було отримано дозвіл на формування охочекомонного українського полку, але в київському гарнізоні мали залишитися тільки 500 осіб.

Перший Український військовий з'їзд 1917 підтримав формування першої української військової частини, вимагаючи зарахувати до її складу всіх 3200 осіб, що записалися до полку, і призначив командиром полковника Юрія Капкана.

Структура полку відповідала зразкам російських полків того часу: складався з 4 куренів (батальйонів) у складі 4 сотень кожний, кулеметної сотні, відділи піших та кінних розвідників, відділ зв'язку, господарська сотні й медчастини.

Після невдалої спроби Полуботівців проголосити Незалежну Українську державу, Центральна Рада почала з підозрою ставитись до будь-яких військових патріотично налаштованих частин.

8 серпня 1917 року на вимогу командування Київського військового округу  Центральна Рада дала згоду на виведення полку на Південно-Західний фронт.

Під час від'їзду ешелонів богданівців з Києва їх обстріляли, і полк зазнав значних втрат. Порушена Українською Центральною Радою справа з приводу цієї провокації так і не була завершена.

На фронті Богданівський полк знайшов в особі Петра Болобочана дієздатного опікуна. Користуючись своїм досвідом, він зміцнює полк новобранцями, допомагає богданівцям матеріально. Після реорганізації полку, з частини його складу було виділено новий полк, який складався з прибічників Центральної Ради. Він отримав назву 1-го Республіканського піхотного полку, а його командиром було затверджено Петра Болбочана. Богданівці відзначалися бойовим завзяттям у військових операціях.

20 жовтня 1917 року в Києві мав розпочатись Третій всеукраїнський військовий з'їзд. Незадовго перед тим Богданівський полк повернувся з фронту і розташувався під Волочиськом. На з'їзд прибули і делегати-богданівці: інженер Макаренко, Микола Галаган, полковий господар І.Андрущенко та командир полку Юрій Капкан — як член Українського генерального військового комітету.

Делегати з'їзду обрали Командиром «з'їздівського» полку — Юрія Капкана, а полковим ад'ютантом —  Миколу Галагана, який, згодом створював та керував цією частиною.

Пізніше полк брав участь у роззброєнні збунтувалих частин полтавського гарнізону. У січні 1918 вів бої із загонами Червоної Армії. Разом з Гайдамацьким кішем, рештки Богданівського полку на чолі з сотником О.Шаповалом захищали Київ та Центральну Раду від наступу військ М.Муравйова.

На початку 1918 року полк відійшов з військами УНР на Волинь.

З квітня 1918 року знаходиться у складі Запорізького корпусу Армії УНР як 3-й Запорізький ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотний полк.

Після гетьманського перевороту входив до дивізії генерала Олександра Натієва.

За Директорії — у складі Армії УНР, як 4-й запорізький полк Запорізького корпусу.

28.04.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

До 100-річчя Української революції

 

Всеукраїнський національний конгрес

 

Всеукраїнський національний конгрес, перший представницький форум українського руху, який перетворив Українську Центральну Раду з київської на загальноукраїнську організацію.

Відбувся 19–21(6–8) квітня 2017 року у Києві. На конгрес прибуло 1500 учасників, у т. ч. 700 осіб з правом вирішального голосу, 200 – дорадчого, решта – 600 – були запрошеними чи гостями. Основними були такі питання: остаточне визнання Української Центральної Ради всеукраїнським національним органом та поширення її компетенції на всю територію України (до середини квітня рішення УЦР фактично мали силу тільки для Києва).

Скликанню Всеукраїнського національного конгресу передувала значна організаційна робота, в епіцентрі якої стояв М.Грушевський. У виступі на українській маніфестації 1 квітня (19 березня), у статтях в українській періодиці (з 26 березня до 19 квітня ним було опубліковано більше десяти статей) він закликав український народ до єднання на засадах домагання широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської Федеративної Республіки із забезпеченням прав національних меншин.

Вимога автономії України викликала шалену протидію багатьох партій, організацій, починаючи від чорносотенства й закінчуючи загагальноросійськими демократичними організаціями. Проти українських домагань виступили також Київська більшовицька організація, президії виконавчих комітетів Ради об'єднаних громадських організацій, Ради робітничих депутатів, Ради військових депутатів і Коаліційної студентської ради. Наступальну наклепницьку кампанію розгорнули московські і київські часописи: "Русские ведомости", "Русское слово","Киевлянин", "Киевская мысль" та ін. Вони звинувачували українців у намаганні надати Всеукраїнському національному  конгресу статусу Українських Установчих зборів, самочинно проголосити автономію й захопити владу в Україні, розвалити єдиний фронт, українізувати російськомовні школи, очистити Україну від інших національностей під гаслом "Україна для українців" тощо.

З цього приводу М.Грушевський, В.Винниченко та інші члени Української Центральної Ради дали чіткі, гранично зрозумілі роз'яснення, які звели нанівець усі домисли й інсинуації.

Вступним словом 19(06) квітня 1917 року в приміщенні Київського купецького зібрання (нині будинок філармонії) Всеукраїнський національний конгрес відкрив голова Української Центральної Ради М.Грушевський, одноголосно обраний почесним головою з'їзду. Протягом перших двох днів засідань Всеукраїнського національного конгресу заслухав 8 загально-інформаційних рефератів-доповідей: "Державне право і федеративні змагання на Україні" (доповідач Д.Дорошенко); "Федералізм. Домагання демократичної Федеративної Російської Республіки" (О.Шульгін); "Автономія широка і обмежена, національна й територіальна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України і права національних меншостей та їх забезпечення" ( Ф.Матушевський); "Основні підстави організації української автономії" ( М.Ткаченко); "Спосіб і порядок фактичного творення автономії України. Українська автономія і Всеросійські Установчі збори" (Ф.Крижанівський); "Про територію і населення автономії України" (В.Садовський); "Про забезпечення прав національних меншин" (П.Понятенко); "Конкретні українські домагання до Тимчасового уряду" (солдат Колос).

В обговоренні доповідей взяло участь близько 100 делегатів.

Оцінюючи в цілому реферати, проголошені на Всеукраїнському національному конгресі, М.Грушевський писав, що вони мали декларативний характер, проте генеральний напрям – широка національно-територіальна автономія України у складі Російської Федеративної Республіки – простежувався виразно.

Протягом трьох днів Всеукраїнський національний конгрес прийняв 13 резолюцій з питань забезпечення для України широкої національно-територіальної  автономії і захисту прав національних меншин; прерогатив Російських Установчих зборів; необхідності організації Крайової ради з представників "українських країв і міст, народностей і громадських верств"; про представництво на міжнародній мирній конференції від усіх народів, які мають безпосереднє відношення до війни; про підтримку домагань інших народів Росії на національно-територіальну автономію.

Всеукраїнський національний конгрес висловив протест проти претензій на українські землі, заявлених Польською державною радою, та зобов'язав УЦР організувати зі своїх депутатів і представників національних меншин комітети для вироблення проекту автономного статусу України тощо.

Третій день засідань Всеукраїнського національного конгресу – 21(08) квітня був присвячений повністю виборам до УЦР та її виконавчого комітету. У результаті проведеного голосування було обрано голову (М.Грушевського), двох заступників чи товаришів голови (В.Винниченка і С.Єфремова) та 115 членів УЦР (за кілька наступних днів число її членів зросло і становило 125). Виконавчий комітет УЦР налічував 21 члена й одного кандидата в члени Комітету (з липня називався Малою Радою).

19.04.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

 

Відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 рр.

 

У рамках плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 р. в Білівському НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. – д/с.» в березні 2017 року вчителем історії Кравчуком В.М. проведено конференцію на тему: «Здобутки і прорахунки ЦР у державотворчому процесі». Участь у конференції взяли  учні 10-11 класів. Школярі 10 класу представили творчі  доповіді про етапи української революції, Універсали Центральної Ради.

На початку роботи конференції учні переглянули документальні події періоду 1917-1920 рр.: «Уроки Української революції», де були продемонстровані героїчні та трагічні сторінки нашої історії, видатні історичні діячі даного періоду.

У ході обговорення доповідей учнів 10 класу відбулась дискусія щодо уроків та причин поразки революції та втрати Української незалежності. Учні пов’язали події Української революції із сьогоденням.

Протягом січня-березня в навчальному закладі були проведені заходи по відзначенню революції класними керівниками та класоводами  «Створення УЦР», «Бій під Крутами», «Універсали ЦР», основні історичні постаті Української революції.

Протягом березня 2017 року в шкільній бібліотеці демонструється виставка документів, літератури, фотоматеріалів, спрямоване на донесення інформації про події Української революції 1917-1921 р.р.

30.03.2017 р.

За матеріалами Білівської сільської ради

 

 

До 100-річчя початку Української революції

 

У березні 2017 року виповнюється 100-ліття від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу у ХХ столітті.

Сьогодні Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених революцією 1917–1921 років.

Початок революції пов’язаний зі створенням Української Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським 17 березня 1917 року. За короткий час вона перетворилася з представницького органу українського громадського руху на повноцінний парламент Української Народної Республіки.

Саме Центральна Рада розпочала законотворчі процеси в Україні.

«Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду! Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української землі.

...Хай Україна буде вільною!..»

Такими словами розпочався семінар «Чотири Універсали української Центральної Ради. Значення та уроки цих подій» в Ізяславській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 22 березня 2017 року. У роботі семінару взяли участь старшокласники під керівництвом вчителя історії та правознавства Буйницької Любові Іванівни. Учасники семінару обговорили положення Універсалів Центральної Ради, проаналізували історичні умови, в яких відбувався процес державотворення нової України.

Виступаючі відмітили роль тогочасної політичної еліти в такому складному процесі як законотворення. Учні критично оцінили зміст Універсалів та їх наслідки на розвиток Української революції.

Сучасна Українська держава є продовжувачем державно-національних традицій, сформованих під час Української революції 1917-1921 років. В цей період розпочався процес формування Української Народної Республіки,  яка мала усі ознаки держави: власні органи влади, місцевого самоврядування, територію, збройні сили, банківську систему, власну грошову одиницю, законодавство та міжнародне визнання.

24.03.2017 р.

За матеріалами відділу освіти, молоді та спорту райдержадміністрації

 

Інформаційна виставка «100 років боротьби: Українська революція 1917-1921 років»

 

На виконання Указу Президента України від 22 січня 2016 року №17 “Про заходи з відзначення 100-річчя від початку Української революції 1917-1921 років”  та  районного плану заходів з відзначення в Ізяславському районі 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року, затвердженого розпорядженням голови районної державної адміністрації №1085/2016-р від 23 грудня 2016 року, з нагоди відзначення 100-річчя  Української революції в Ізяславській центральній районній бібліотеці відкрито  виставку інформаційних матеріалів «100 років боротьби: Українська революція 1917-1921 років».

Щоб ознайомитись із виставкою, 21 березня до бібліотеки завітали заступник голови районної державної адміністрації  Володимир Левченко та керівник апарату районної державної адміністрації Ольга Манзюк. Директор закладу Ірина Кальніцька розповіла гостям бібліотеки про представлені на виставці інформаційні матеріали та книги, що відображають історію перебігу подій Української революції, про видатні історичні постаті того періоду. Зокрема Ірина Євгенівна зазначила, що частину матеріалів, представлених на виставці, нещодавно було отримано книгозбірнею від Українського інституту національної пам’яті на безоплатній основі.

В.Левченко та О.Манзюк порекомендували розмістити на виставці роздруковані інформаційні матеріали із мережі Інтернет, насамперед із сайту Українського інституту національної пам’яті. Також було рекомендовано доповнити виставку розробками різноманітних тематичних масових заходів, пов’язаних із історією Української революції та про видатних українців. Ці матеріали стануть у пригоді як працівникам бібліотечних закладів району, так і педагогам району та всім, хто цікавиться історією.

22.03.2017 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

 з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

«Українська революція 1917-1921 років та її роль у європейській і світовій історії»

 

З  такою назвою, із нагоди проголошення 2017 року роком Української революції  1917-1921 років, сторіччя  початку революції та сторіччя утворення Української Центральної Ради, у Клубівській ЗОШ  І-ІІІ ст. 17 березня було проведено «круглий» стіл, під час якого школярам було висвітлено про найбільш найважливіші події періоду української революції 1917–1921 років. 

Ведучі-школярі Назарій Білько та Марина Якобчук  цікаво та змістовно розповідали  одноліткам про Українську Центральну Раду, про  Універсали УЦР. Долучалися  до виступів школярки 10 класу Катерина Чаус, Діана Шинкар  та Світлана Корнійчук, які розповіли про Михайла Грушевського – Голову  Центральної Ради Української  Народної Республіки, першої у ХХ столітті незалежної Української держави.

Не менш захоплюючою була  розповідь  Світлани Корнійчук про   Гетьмана України Павла Скоропадського. Олександр  Мородецький, Віктор Хомич, Світлана Корнійчук та Максим Прокопивнюк  продекламували вірші про Україну.

До уваги учасників круглого столу бібліотекарі М.Шарко та Л.Петрук   презентували книжково-ілюстративну виставку-роздум «Україна в огні і бурі революції 1917-1921 років». Із матеріалів, представлених на виставці, юні читачі мали змогу дізнатись про яскраві віхи становлення нашої незалежності доби Української революції 1917-1921 років. Цікаві науково-популярні видання не полишать байдужими тих, хто прагне збагатити свої знання з історії України, стати справжнім її патріотом.

Активна участь учнів у розмові про українські визвольні змагання показали досить глибоке знання історії України цього періоду та їх національно-патріотичний настрій.                                                                                             

І на завершення тематичного заходу прозвучав у виконанні учнів та класних керівників 8-11 класів Гімн України.

20.03.2017 р.

За матеріалами Клубівської сільської ради

 

До 100-річчя початку Української революції

 

Українська демократична революція, яка розпочалася у березні 1917 року, стала переломним моментом вітчизняної історії. Сформована під час революції ідея державної незалежності визначила подальший перебіг історичного процесу в Україні. Ця ідея остаточно втілена Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Сьогодні Україна, захищаючи територіальну єдність і суверенітет від російської агресії, продовжує боротьбу за незалежність, розпочату Українською революцією 100 років тому.

Сучасна Українська держава с продовжувачем державно-національних традицій сформованих під час Української революції 1917-1921 років. Українська Народна Республіка мала усі ознаки держави: власні органи влади, місцевого самоврядування, територію, збройні сили, банківську систему, власну грошову одиницю, законодавство та міжнародне визнання.

Соборність українських земель є результатом багатовікових устремлінь нашого народу мати власну незалежну національну державу, прямим наслідком об'єднавчих державотворчих процесів на українських землях, зокрема XX століття.

Розбудовою Української Народної Республіки, Української Держави, Західноукраїнської Народної Республіки українці довели здатність і спроможність національного державотворення навіть після століть бездержавності.

Українська революція 1917-1921 років, що розпочалась в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію наприкінці лютого 1917 року, стала самодостатнім історичним явищем із самобутніми рисами.

Революція була процесом загальноукраїнським. В усіх регіонах країни розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася українська культура.

Після того, як Українська Центральна Рада своїми III та IV Універсалами проголосила Українську Народну Республіку як самостійну, незалежну, вільну, суверену державу, уперше з часів Гетьманщини віковічна мрія Українського народу про створення власної держави отримала юридичне оформлення.

Об'єднання Західної та Наддніпрянської України, яке відбулося 22 січня 1919 року шляхом проголошення Акта злуки, стало втіленням бажань та прагнень усього Українського народу від Галичини до Донбасу жити у єдиній соборній та суверенній державі.

У грудні 1917 року Радянською Росією було розпочато збройну агресію проти Української Народної Республіки, внаслідок якої на значній частині України було встановлено комуністичний тоталітарний режим, який здійснював політику державного терору.

Втрата Україною незалежності в результаті більшовицької окупації привела до того, що злочинний тоталітарний режим забрав мільйони життів жителів України внаслідок голодоморів, політичного терору, депортацій та війн.

Способи та методи, які застосовувала Радянська Росія в її агресії проти Української Народної Республіки, активно використовувалися та продовжують використовуватися Російською Федерацією у «гібридній» війні проти України, під час анексії Криму та фактичної окупації окремих районів Донецької і Луганської областей.

Сьогодні, як і 100 років тому, Україна змушена збройно захищати власний цивілізаційний вибір і державний суверенітет від російського агресора. У цій війні слід пам’ятати і не допустити тих прорахунків, які призвели до поразки Української революції, головним з яких стали внутрішні незгоди в умовах зовнішньої агресії. Тож національна єдність - обов'язкова умова збереження незалежності та державності.

Окуповані на СЬОГОДНІ українські землі обов’язково будуть повернуті і українська соборність буде відновлена.

Борис Яцков,

голова районної державної адміністрації,

 депутат обласної ради

17.03.2017 р.

 До 100-річчя від початку Української революції

 

Відбулась освітньо-практична конференція «Гортаючи сторінки історії: 100-річчя від початку Української революції  та 100-річчя утворення Української Центральної Ради»

 

У березні 2017 року виповнюється 100-ліття від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу у ХХ столітті.

Сьогодні Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених революцією 1917–1921 років.

Початок революції пов’язаний зі створенням Української Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським 17 березня 1917 року. За короткий час вона перетворилася з представницького органу українського громадського руху на повноцінний парламент Української Народної Республіки.

У ході революції український народ уперше в ХХ сторіччі створив суверенну національну державу з усіма належними ознаками: територія, кордони, символи, органи влади, військо, гроші, мова. Розбудовою Української Народної Республіки, Української Держави та Західно-Української Народної Республіки українці довели свій потенціал національного державотворення. Вперше після століть бездержавності відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель.

З нагоди 100-річчя від початку Української революції  та 100-річчя утворення Української Центральної Ради в селі Христівка Ізяславського району відбулась районна освітньо-практична конференція «Гортаючи сторінки історії: 100-річчя початку Української революції  та 100-річчя утворення Української Центральної Ради». Нею на Ізяславщині  розпочато  цілої низки різноманітних заходів, проведення яких заплановане на період 2017-2021 років в рамках відзначення подій Української революції періоду 1917-1921 років.

У роботі конференції взяли участь: заступник голови Ізяславської районної державної адміністрації Володимир Левченко,  завідувач сектору інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації Віктор Кучерук, завідувач сектору культури райдержадміністрації Марія Кучерук, голова районної організації Національної спілки краєзнавців України, методист районного будинку творчості дітей та юнацтва «Веселка» Лариса Хмиз,  керівництво, працівники закладів освіти та культури Христівської, Білогородської, Тернавської, Теліжинецької сільських рад, учнівська молодь.

Учасників конференції привітали господарі заходу Христівський сільський голова Ольга Канарчук та директор Христівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. Олександр Лисюк.

Із доповіддю «Початок Української революції та утворення Української Центральної Ради» перед учасниками конференції виступив завідувач сектору інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату районної державної адміністрації, член Національної спілки краєзнавців України Віктор Кучерук. Він зокрема зазначив, що Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.

Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.

Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”.

Учасники конференції  Іванна Олійник (учениця Теліжинецької ЗОШ І-ІІ ст.), Надія Тимошенко (учениця Теліжинецької ЗОШ І-ІІ ст.), Ганна Ковальчук  (учениця Тернавського НВК «ЗОШ І-ІІ ст.-дитячий садок»), Ганна Шеметова (учениця Білогородської ЗОШ І-ІІІ ст.), Ангеліна Кулішевська (учениця Білогородської  ЗОШ І-ІІІ ст.), Василь Кравчук (учень Христівської  ЗОШ І-ІІІ ст.), Лариса Грищук (вчитель Христівської ЗОШ І-ІІІ ст.)  розповіли  присутнім про життя та діяльність ряду видатних постатей Української революції: Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Дмитра Антоновича, Дмитра Дорошенка, Сергія Єфремова, Володимира Науменка. Завідувач Христівською сільською бібліотекою Тетяна Грабар зробила бібліографічний огляд літератури та інформаційних матеріалів, присвячених подіям Української революції 1917-1921 років. Також на конференції виступила голова районної організації Національної спілки краєзнавців України, методист районного будинку творчості дітей та юнацтва «Веселка» Лариса Хмиз.

Підсумки конференції підвів заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко. Зокрема він наголосив, що Українська демократична революція, яка розпочалася у березні 1917 року, стала переломним моментом вітчизняної історії. Сформована під час революції ідея державної незалежності визначила подальший перебіг історичного процесу в Україні. Ця ідея остаточно втілена Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Сьогодні Україна, захищаючи територіальну єдність і суверенітет від російської агресії, продовжує боротьбу за незалежність, розпочату Українською революцією 100 років тому.

Сучасна Українська держава є продовжувачем державно-національних традицій, сформованих під час Української революції 1917-1921 років. Українська Народна Республіка мала усі ознаки держави: власні органи влади, місцевого самоврядування, територію, збройні сили, банківську систему, власну грошову одиницю, законодавство та міжнародне визнання.

Соборність українських земель є результатом багатовікових устремлінь нашого народу мати власну незалежну національну державу, прямим наслідком об'єднавчих державотворчих процесів на українських землях, зокрема XX століття.

Також Володимир Борисович вручив доповідачам сертифікати учасників  освітньо-практичної конференції.

Крім того учасники конференції переглянули відеофільм «Українська революція». Організатори заходу подарували кожному навчальному закладу, представники яких взяли у ньому участь, диск із записом кінострічки для використання під час проведення власних відповідних заходів.

По завершенню заходу усі присутні на конференції долучилися до Міжнародної акції «Тризуб це Україна» (“Trident is Ukraine“).

МАТЕРІАЛИ КОНФЕРЕНЦІЇ (ПРЕЗЕНТАЦІЇ)

ФОТОКОЛАЖ

17.03.2017 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

 з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

Про Українську національну революцію розповідають працівники районного музею

 

У 2017 році Україна відзначає 100 років від початку Української революції 1917-1921 років. Події того часу стали початком багаторічної боротьби українського народу за свою незалежність та свободу.

В Ізяславському районному історико-краєзнавчому музеї організована тематична  виставка, яка знайомить відвідувачів з визначними подіями та відомими особистостями тих буремних років.

Працівниками музею для учнів 10-го класу Ізяславського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. № 5 ім.О.Онищука, гімназія» було проведено музейний урок на тему: «З історії державотворення самостійної України (1917-1921 рр.) та розвиток революційних подій на Ізяславщині».

Школярі мали змогу ознайомитись з історичними краєзнавчими матеріалами: архівними документами, фотографіями 1917-1921 років та науково-публіцистичною літературою про події Української революції та її видатних діячів.

17.03.2017 р.

За матеріалами Ізяславського районного історико-краєзнавчого музею

Нове покоління повстанців

 

У 2017 році Україна відзначатиме 100-річчя Українській революції 1917-1921 рр. Прагнення створити незалежну Українську державу закінчилось крахом. Але ідея незалежності, ідея європейського демократичного розвитку залишилась. Організація українських націоналістів (ОУН) ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави. Цей український громадсько-політичний рух під час Другої світової війни переходить в більш радикальну організацію – Українську повстанську армію, яка зі зброєю в руках продовжує боротьбу за незалежність України.

Нове покоління живе з надією на краще майбутнє для своєї рідної землі, до якого належить і наш земляк – відомий поет Герась Соколенко (Шмигельський), який народився 16 березня 1920 р. в селі Михля. Разом зі своїм товаришем, поетом зі Щурівців Миколою Болкуном, він не лише оспівує рідну Україну та її вірних синів, але й вірить в те, що події Другої світової війни дадуть можливість Україні стати незалежною і вільною від радянської московщини.

 

    Люблю я степ просторої Волині,                   Не знаю я, що доля стеле,

    Де пшениці, мов море з срібних пін;             Та хай не смерть і не відчай:

    Де мчать вітри… неспинноплинні                 Вже прокидається мій Велет-

    Під поясами сонячних промінь…                  Мій Український рідний край.

                                        М.Болкун                                                 Г.Соколенко

 

Мрії не здійснюються, адже швидко стає зрозумілим, що незалежність України не входить в плани нацистів. Соколенко і Болкун потрапляють до в’язниці, а потім і в Німеччину на примусові роботи, обидва гинуть під час війни.

Творчість наших земляків була настільки відомою, що і в наш час їх вірші включають до різних поетичних збірників.

Щороку працівники Ізяславського районного історико-краєзнавчого музею в березні проводять різноманітні заходи, на яких знайомлять з біографією та поетичною спадщиною Г.Соколенка та М.Болкуна.

У цьому році такий захід був проведений директором музею Л.Левицькою для працівників Ізяславського архіву.

Проходить час, змінюються покоління, але, нажаль, боротьба за незалежність та справедливість триває.

 

У діброві темнім тиша.

Пахнуть свіжо квіти.

Під березою стрункою

Українця вбито.

                 Г.Соколенко

16.03.2017 р.

За матеріалами Ізяславського історико-краєзнавчого музею

                 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АКТУАЛЬНО

Е-послуги

Відкриті дані

Правова допомога 

Пенсійне забезпечення

Вибори

Міжнародна інтеграціяУкраїни

Запобігання корупції

Відзначення пам'ятних та ювілейних дат

Голодомор

       Актуальні питання   державної служби  

 

 

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

 

Соціальний захист


Медицина

 

Культура

 

Сім'я і діти

 

Освіта

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНА СФЕРА

 

Містобудування та архітектура

Підприємництво

 Енергоефективність

 Регуляторна політика

 Агросектор

 Бюджет

 Державні закупівлі

 Державна реєстрація

Чисте довкілля

 ЦНАП 

 

 

ОРГАНИ ВЛАДИ

 

Районна рада

Міська рада

Сільські ради

ХАЕС

Податкова

Поліція

Районний сектор ГУ ДСУ з надзвичайних ситуацій 

 

 

 

 

Центральні 

 органи влади

 

 

 

 Обласні

 органи влади

 

 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

_______________________________________________________________________________________
© Ізяславська районна державна адміністрація, 2003-2018 роки
   вул. Незалежності, буд.2, м.Ізяслав, 30300,
e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua
 
  Розробка та підтримка: Сектор інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату Ізяславської районної державної адміністрації