на головну

                     
                       
                     
                     
                             
 

 

 

Ізяславська

райдержадміністрація

 

               30300, Хмельницька обл.,

             Ізяславський р-н., м.Ізяслав,

                вул.Незалежності, буд. 2

 

тел/факс: (03852) 4-20-61

e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua

 

Заходи,

які заплановано

провести в

Ізяславському районі

протягом тижня

 

 

    

 

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Погода в Ізяславі

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВІДЗНАЧЕННЯ ПАМ’ЯТНИХ ДАТ І ЮВІЛЕЇВ

 

 

 
 

архів подій

 
 

 

 

 

 

 

 

«Творець національної педагогіки»

 (до 140-річчя від дня народження Ващенка Григорія Григоровича)

«…Виховуючи підростаюче покоління,

педагог бере найактивнішу участь у

творенні майбутнього свого народу…»
Григорій Ващенко

 

Зі здобуттям українською державою незалежності розвиток педагогічної думки України неможливо уявити без творчого доробку видатного педагога, психолога, фахівця з дидактики та національного виховання Григорія Григоровича Ващенка.

Народився Г.Ващенко 23 квітня 1878 року у с. Богданівка поблизу Прилук, в сім`ї дрібномаєтного дворянина. Здобувати освіту Григорій почав у 10-річному віці в Роменському духовному училищі, а потім – у Полтавській духовній семінарії.

У 1899 році Григорій Ващенко вступає до Московської духовної академії. Процес навчання він вдало поєднує з участю в роботі українського гуртка та написанням літературних творів.

Після закінчення академії Г.Ващенко відмовляється стати священиком, адже присвячує своє життя педагогічній діяльності. З 1903 року він працює у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім – у духовній школі в м.Кутаїсі. Після революції 1905 року Григорій Ващенко знову в Полтаві: викладає історію в комерційній школі. А вже через деякий час він був вимушений виїхати до м.Тихвин через бажання протистояти самодержавству. У 1911 році йому припадає можливість повернутися до України й навчати дітей у середніх школах м.Тульчин та м.Ромни.

По завершенні Лютневої революції в Росії та у роки Українських визвольних змагань Григорій Ващенко стає організатором учительських курсів та шкіл. У 1918 році Григорій Григорович здобуває посаду доцента психології у Полтавському українському університеті, де і викладає протягом року до арешту денікінцями. Після звільнення він учителює у с.Білики на Полтавщині, де йому вдається поставити процес навчання  в національному дусі.
Григорію Григоровичу в 1927 році знову доводиться тікати від партійно-комсомольських органів: він переїздить до Полтави, де стає професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інституту, завідує аспірантурою при кафедрі педагогіки.

У цей час педагог видає підручник з дидактики «Загальні методи навчання» (Харків, 1929), головна ідея якого полягає у класифікації та характеристиці методів навчання, визначенні їх місця у процесі навчальної роботи. Монографія задумана і виконана її автором як дослідження проблеми методів навчання на різних етапах освіти (дошкільне виховання, початкова, неповна і повна середня загальноосвітня та вища професійна школа).
Вже у 1928 році в журналі «Шлях освіти» (1928, №11)  Григорій Ващенко публікує свою статтю «Наслідки математичних тестів Вуді, переведених в школах Полтавської округи». Педагог аналізує рівень технічних навичок в галузі математики, що мають учні сільських та міських шкіл Полтавщини.
У фондах Педагогічного музею можна безпосередньо ознайомитися з текстами цих робіт педагога.

З початку 30-х років починається критика його праць радянською владою, 1933 року Григорія Григоровича позбавляють звання професора. Щоб уникнути арешту, педагогу доводиться виїжджати до Сталінграду, де він стає професором і завідувачем кафедри педагогіки місцевого педінституту. Напередодні війни він повертається до Полтавського педагогічного інституту, відновлює там аспірантську групу.

У 1945 році Г.Ващенко залишає Україну. Його подальша педагогічна діяльність пов’язана з Українським вільним університетом (Мюнхен). Водночас Григорію Григоровичу вдається співпрацювати із спілкою української молоді за кордоном з 1948 року, згодом він стає першим почесним членом цієї організації. У 1946 році здобув посаду професора педагогіки і психології в Богословській академії, а в 1950 році був обраний її ректором. В еміграційний період Григорій Ващенко плідно працює над  низкою монографій: «Виховний ідеал» (1946 р.), «Виховання волі і характеру» (1952-1957 р.), «Основи естетичного виховання» (1956 р.) та багатьох інших. Праці вченого з питань виховання молоді друкувалися в газетах і журналах діаспори: «Голос молоді», «Авангард», «Шлях молоді», «Українська трибуна».

2 травня 1967 року на 90-му році життя Григорій Григорович помер, похований на цвинтарі у Мюнхені.

 23.04.2018 р.

За матеріалами за матеріалами Педагогічного музею

України Національної АПН України http://pmu.in.ua/

 

18 квітня –  День  пам'яток історії та культури

 

На підтримку ініціативи вчених архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам’яток історії та культури Указом Президента України від 23 серпня 1999 року № 1062/99 встановлено в Україні відзначати щорічно 18 квітня День пам’яток історії та культури.

У період із 16 по 20 квітня пропонуємо відвідувачам сайту ряд матеріалів про окремі пам’ятки історії та культури, що пов’язані з Ізяславщиною.

 

З огляду на розміщені раніше матеріали хочеться наголосити, що історія та культура народу - це живий організм, який перебуває у постійному житті та розвитку. На його могутньому стовбурі постійно з’являються та  розвиваються нові паростки. І те, що плекають сьогодні творчі жителі та уродженці Ізяславщини, в майбутньому займе  гідне місце у великому переліку пам’яток  історії та культури рідного краю, Хмельниччини та України.

 

 

Мистецтво живопису уродженки Ізяславського району зігріте сонцем Іспанії

 

Неля Пінчук-Уляніч - художник, письменник та поетеса, лінгвіст, українець за національністю. Сама родом із мальовничого села Плужне. У 1979 році закінчила Рівненський державний гуманітарний інститут (філологія).

З 2002 року проживає в Іспанії.

Вісім років була слухачем інтенсивних курсів, що надаються Школою витончених мистецтв міста Мадрида.

Перебуваючи в Іспанії, познайомилась із творчістю майстрів іспанського живопису, що безсумнівно, вплинули на  її творчість.

У теплій сонячній атмосфері вона експериментує із технікою живопису імпресіоністського характеру, яким характерні  короткі і швидкі штрихи фарби.

Її натхнення показане яскравими фарбами, уникаючи деталей та спрощення форм.

Неля є автором кількох виставок власних робіт, а також брала участь у численних виставках та конкурсах швидкого живопису в Кастилії Ла Манчі, вона є переможцем деяких із них.

Частина її робіт представлена і в її рідному селі Плужне (прикрашають місцевий більярдний зал).

ФОТОКОЛАЖ

20.04.2018 р.

У підготовці матеріалу використано матеріалу сайту https://nelya-pinchuk.pixels.com

 

18 квітня –  День  пам'яток історії та культури

 

На підтримку ініціативи вчених архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам’яток історії та культури Указом Президента України від 23 серпня 1999 року № 1062/99 встановлено в Україні відзначати щорічно 18 квітня День пам’яток історії та культури.

У період із 16 по 20 квітня пропонуємо відвідувачам сайту ряд матеріалів про окремі пам’ятки історії та культури, що пов’язані з Ізяславщиною.

 

Нематеріальна культурна спадщина

В останні часи особливого значення набуває проблема розробки комплексної системи заходів, які б поєднали внутрішній і міжнародний вектор діяльності держави щодо збереження й охорони нематеріальної культурної спадщини. Науковий та методологічний інструментарій дозволить систематизувати та оптимізувати процес створення Переліків нематеріальної культурної спадщини (регіональний/місцевий), Національного реєстру, Міжнародних списків.

У 2008 році Україна приєдналась до Конвенції ЮНЕСКО «Про охорону нематеріальної культурної спадщини» (Закон України від 06.03.2008 № 132 «Про приєднання України до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини») і має виконувати усі зобов’язання, що випливають з її положень.

За ст.2 п.1 Конвенції термін «нематеріальна культурна спадщина» означає ті звичаї, форми показу та вираження, знання та навички, а також пов'язані з ними інструменти, предмети, артефакти й культурні простори, які визнані спільнотами, групами й у деяких випадках окремими особами як частина їхньої культурної спадщини. Ця нематеріальна культурна спадщина, що передається від покоління до покоління, постійно відтворюється спільнотами та групами під впливом їхнього оточення, їхньої взаємодії з природою та їхньої історії і формує у них почуття самобутності й наступності, сприяючи таким чином повазі до культурного різноманіття й творчості людини. Для цілей цієї Конвенції до уваги береться лише та нематеріальна  культурна спадщина, яка є сумісною з існуючими міжнародними договорами з прав людини, з вимогами взаємної поваги між спільнотами, групами та окремими особами, а також сталого розвитку.

За Конвенцією (ст.2 п.2) нематеріальна культурна спадщина проявляється у таких галузях:  усних традиціях та формах вираження, зокрема в мові як носії нематеріальної культурної спадщини;  виконавському мистецтві;  звичаях, обрядах, святкуваннях; знаннях та практиці, що стосуються природи та всесвіту; традиційних ремеслах.

Для виконання основних положень Конвенції та фіксації елементів нематеріальної культурної спадщини наказом Міністерства культури України №1521 від 14.12.2012 року затверджено примірний зразок форми Облікової картки об’єкта (елемента) нематеріальної культурної спадщини України. У 2013 році створена Експертна рада при Міністерстві культури України, до складу якої ввійшли провідні фахівці в галузі нематеріальної культурної спадщини (наказ Міністерства культури України від 03.10.2013 № 932 «Про затвердження Положення про Експертну раду з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України»).

 

 

Протягом 2017 року закладами культури Ізяславського району було проведено значну роботу із виявлення та опису нематеріальної культурної спадщини на Ізяславщині.

 

«Батьківська хата» (с.Ліщана)

 

 У селі Ліщана Ізяславського району, що красується у мальовничих барвах на Шляху (сучасна вулиця Шевченка), ховаючись за мальвами і рожею, видніє біленька хатинка. Вона вирізняється із звичної сучасної сільської картини – невеличка, глиняна, з маленькими віконцями і вже похиленим боком.  Здається, лише недавно тут минало життя багатьох поколінь родини Юрчуків.

Свою історію ця хатина розпочинає із 1919 року, коли на місці згорілої хати батько родини Лук’ян Юрчук, повернувшись із громадянської війни, поклав перші дерев’яні бруси, обтесані сокирою і обмащені глиною.

У хаті чотири кімнати і сіни. Одна кімната – комора,  призначена для зберігання зерна.  Навіть зараз там є стара скриня, мисник, глечики і макітра. Ще одну комірчину використовували для зберігання сала та інших продуктів. В одній із кімнат була  піч, великий і малий полики, на яких спали члени родини. Полики були застелені ряднами із лляного полотна або конопляного із тонкої пряжі. Їх пряла дружина господаря хати – Мотря Федорівна. Ці рядна ще досі зберігаються у теперішньої господині хати – Надії Миколаївни. У стіні є маленьке віконечко, яке використовували, щоб спостерігати за городом, аби кури не псували урожай. У сусідній кімнаті стояв обідній стіл і лави, застелені конопляними ряднами. На стінах до цього часу висять вісім ікон і чотири портрети, прикрашені вишитими рушниками. Рушники вишила понад п’ятдесят років тому Любов Юрчук – одна із дочок господаря будинку. Ці рушники мають візерунки подільського стилю вишивки, які передавали від покоління до покоління. Раніше дах був із соломи, але згодом його перекрили шифером.

На портретах зображено три покоління мешканців «Батьківської хати»: Юрчук Пелагею Лук’янівну (1923 р.н.), Юрчук Любов Лук’янівну (1930 р.н.), Юрчук Надію Миколаївну, теперішню господиню хати (1957 р. н.) і Юрчук Ольгу Іванівну (1997 р.н.).

 Уже протягом ста років у цій хаті світяться маленькі вікна, які передають історію родини Юрчуків, які у свій час переживали і голод,  і війну, але зуміли зберегти батьківську хату, яка відображає історію усього українського сільського самобутнього колориту, не прикрашеного і не зіпсованого сучасністю. Саме у цій маленькій хатині минали дитинство, юність і зрілість чотирьох поколінь родини Юрчуків: починаючи із першого господаря будинку,  Лук’яна Пилиповича Юрчука (1885 р.н.), його дружини Мотрі Федорівни Юрчук (1892 р.н.), їхніх дітей: Семена (1915 р.н.), Хоми (1920 р.н.), Пелагеї (1923 р.н.), Івана (1926 р.н.), Любові (1930 р.н.), і завершуючи онукою Надією (1957 р.н.) та праонукою Ольгою (1997 р.н.). Саме онука, Надія Миколаївна, зберегла до сьогодні речі побуту, зокрема скатертину 1902 року, яку виткала прабабуся Христя Карп’юк  (1864 р. н.) для своєї доньки Мотрі. До сьогодні на розі хатини росте білобока береза, яку посадив ще юнаком син господаря, Іван, який загинув на війні у квітні 1945 року у дев’ятнадцятирічному віці. Надія Миколаївна зберігає похоронний лист, де вказано, що він загинув на території Польщі (с.Тужічка Катовіцкого воєводства). Саме ця береза є свідком усіх подій та прожитих літ родини Юрчуків. На щастя і дотепер батьківська хата зберігає ту неповторну ауру, яка насичена атмосферою поколінь та неповторним колоритом українського села, що має незнищенну історію, надаючи життєві сили наступним поколінням.

ФОТОКОЛАЖ

19.04.2018 р.

За матеріалами Ізяславського районного будинку культури

 

18 квітня –  День  пам'яток історії та культури

 

На підтримку ініціативи вчених архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам’яток історії та культури Указом Президента України від 23 серпня 1999 року № 1062/99 встановлено в Україні відзначати щорічно 18 квітня День пам’яток історії та культури.

У період із 16 по 20 квітня пропонуємо відвідувачам сайту ряд матеріалів про окремі пам’ятки історії та культури, що пов’язані з Ізяславщиною.

 

Ікона «Чудо у Хонах» із села Щурівці

 

У колекції українського іконопису Національного художнього музею України у Києві нині зберігається ікона «Чудо у Хонах». Походить вона з Михайлівської (?) церкви  села Щурівці Ізяславського району.  На думку мистецтвознавців,  написана була ікона в 60-х (1765 ?) роках XVIII століття.

Ікона має розміри 96х62 см,. написана вона на  двох липових дошках товщиною 2,5 см, з’єднаних врізною шпугою.

В основу сюжету Щуровецької ікони покладено легенду  про подію, що трапилася у поселенні Хоні, поблизу малоазійського  міста Ієриполя, де була церква на честь Архістратига Михаїла. Вирішивши її знищити, язичники прокопали рів і спрямували  на церкву води найближчих рік. Паламар церкви  Архип у своїй молитві по допомогу до Архістратига Михаїла, який  ударом посоха об камінь спрямував  потік під скелі, врятувавши храм.

Зазвичай, на іконах із цим сюжетом зображають зловмисників із заступами в руках. А паламаря Архипа  іконописці малювали в одязі  ченця. Та Щуровецька ікона особлива. На думку мистецтвознавців, на її задньому плані зображено не лише будівлю  церкви, яка була у XVIII столітті у Щурівцях, але й селянина, що замовив ікону, а можливо, й доклав чимало зусиль  і коштів  для побудови сільського Божого храму. Принаймні, вона є типовим врізцем реальних волинських храмів того часу. Вчені  схильні вважати, що й  церква була збудована саме у той час. Ікона датована 1765 роком і за стилем написання відноситься до волинської школи. Подібне зображення Архістратига з тієї ж  майстерні є на дияконських воротах (Острозький краєзнавчий музей), які датують кінцем 1730-х – початком 1740-х років.

До музею ікона потрапила у 1926 році  після етнографічної  експедиції відомого етнографа, знавця духовних скарбів українського народу,  організатора музейної справи, хранителя Першого  державного музею Данила  Михайловича Щербаківського (1877-1927), що, можливо, і врятувало її від знищення войовничими атеїстами. Ікона була реставрована протягом 1992-1993 років у майстерні  Національного художнього музею реставратором Іриною  Демидчук-Демчук. На реставрацію ікона потрапила у досить доброму стані, без пошкоджень левкасів і фарбового шару. Тому головним завданням реставраторів було очистити  поверхневі  забруднення, які накопичилися  за два століття, а також закріпити левкаси і фарбу лише у деяких місцях.   

18.04.2018 р.

За матеріалами публікацій газети «Подільські вісті», ілюстративний

матеріал з книги «Український іконопис ХІІ-ХІХ ст. з колекції НХМУ»

 

 18 квітня –  День  пам'яток історії та культури

На підтримку ініціативи вчених архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам’яток історії та культури Указом Президента України від 23 серпня 1999 року № 1062/99 встановлено в Україні відзначати щорічно 18 квітня День пам’яток історії та культури.
              У період із 16 по 20 квітня пропонуємо відвідувачам сайту ряд матеріалів про окремі пам’ятки історії та культури, що розташовані на території Ізяславського району.
 

 Свято-Михайлівська церква та дзвіниця в селі Велика Радогощ
 

Ансамбль розміщений на невеликому підвищенні в центральній частині села Велика Радогощ М’якотівської сільської ради Ізяславського району  і відіграє важливу роль у просторовій організації навколишньої забудови. Він утворений спорудою Михайлівської церкви та дзвіницею, що виходить безпосередньо на головну вулицю села.
       Михайлівська церква не має точної дати зведення, оскільки в літературних джерелах ця дата не зазначається. Проте аналіз композиційних, пропорційних та конструктивних особливостей споруди дає підстави вважати часом її будівництва початок XVIII ст. Первісна композиція споруди залишилася практично незмінною, за винятком незначного ремонту в 1-й половині XIX ст., під час якого стіни всіх трьох зрубів були зміцнені “лисицями”, а на захід від бабинця з’явився невеликий вхідний притвор прямокутної в плані форми.
        Композиційну основу Михайлівської церкви становлять досить невеликі за розмірами, квадратні в плані зруби бабинця, нави та вівтаря, послідовно розташовані по осі захід-схід. Центральний зруб, дещо більший і вищий, вирізняється більшою кількістю віконних прорізів і кращим освітленням. Усі три зруби завершуються однаковими за структурою та пропорціями двоярусними восьмигранними верхами. Характерні присадкуваті пропорції, як і своєрідна асиметрична система освітлення (переважно з південного боку) цих трьох приміщень свідчать про певний архаїзм архітектури церкви.
 

Провідна для українського дерев’яного храму тема домінування нави в просторі інтер’єру послідовно виявлена завдяки дещо більшим її розмірам і кращому освітленню. Важливу роль у цьому відіграє також розташування в наві найголовніших пластичних акцентів та елементів внутрішнього декору споруди – різьблених хорів, іконостаса з царськими вратами, творів монументального мистецтва тощо. Незважаючи на певну суворість і лаконізм архітектури, Михайлівська церква є цінним свідченням процесу формування тридільного триверхого храму в південно-східних районах Волині.
         Дзвіниця, зведена одночасно з церквою, розташована на південний схід від церкви і є класичним зразком волинської дерев’яної дзвіниці з рубленими четвериком 1-го ярусу та відкритою (пізніше пошальованою) аркадою-галереєю 2-го ярусу. Вирізняється тонким моделюванням форм і вишуканими пропорціями.
          Храм пофарбований яскраво-блакитною фарбою і містить елементи жовтого і білого кольорів. 

17.04.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

18 квітня –  День  пам'яток історії та культури

 

 

Давньоруське городище (ХІ-ХІІІ ст.) в селі Михнів

 

Давньоруське городище, пам’ятка археології XI-XIII ст. розташована в 2 км західніше села Михнів Ізяславського району в урочищі Городисько, лівий берег річки Горинь.

Городище мисового типу, має еліпсоподібну форму і складається з двох укріплених майданчиків: дитинця і прилеглого зі сходу посаду. Дитинець має розмір 38×28 м, посад 95×95 м. Територія городища заліснена.

Пам’ятка має складну оборонну систему, яка складається із декількох ліній валів і ровів. Дитинець укріплений навколо 8-метровим валом. Ширина його – 6-8 м. З північно-західної сторони, на відстані 6 м від внутрішнього валу, спланований другий вал, який збудований на стрімкому схилі і направлений на північний схід, обриваючись за 200 м від річки Горині. Довжина його сягає 150 м, висота 2 м, ширина 4-5 м. Ще нижче, за 8 м, наявний третій вал з ровом. Він охоплює не тільки дитинець, а й посад. Кінці його направлені на північ, в напрямі до річки. Цей оборонний рубіж є зовнішнім і останнім в системі оборони.

Зі східної сторони дитинця, до його внутрішнього валу, спланований ще один вал і рів, які підковою охоплюють посад, укріплюючи таким чином і дитинець. Висота валу сягає 3 м. Рів має глибину 2 м, ширину 5 м.

Розвідкові дослідження велися на північній території дитинця, недалеко від внутрішнього валу.

Культурний шар в місці закладеного шурфа досить потужний і насичений. Товщина його сягає 1,2 м від сучасної поверхні. Він складається з прокопченої глиняної маси, перемішаної з вугільно-золяними залишками. В ньому знайдені рештки людських кісток, наконечник бронебійної стріли і фрагментальну кераміку XI-XIII ст.

Городище значиться на археологічній карті Волині початку XX ст., автором якої є В.Б.Антонович.

У травні 1971 р. городище обстежено і розвідково досліджувалось археологом В.І.Якубовським. У 1994 році дослідження городища проводили археологи В.І.Якубовський, І.С.Винокур.

Звіти і матеріали про результати розвідки зберігаються у фондах Хмельницького краєзнавчого музею та в Інституті археології АН УРСР.

Городище виникло у другій половині XI ст. і входило до Погоринської землі. Цей історико-географічний район належав спочатку Київському князівству, з 1152 р.- Галицькому, а з 1199 р.- Галицько-Волинському. Наприкінці XII ст. східна частина Погоринської землі відійшла до Болохівського князівства. В історії цього політичного об’єднання Михнівське городище знаходилось на північно-західному кордоні.

Зруйноване городище у другій половині XIII ст. монголо-татарськими полчищами, очолюваними Бурундаєм. З тих пір життя на ньому не відновлювалося.

Взято під охорону згідно рішення виконавчого комітету Хмельницької обласної Ради депутатів трудящих № 84 від 25.03.1971 р.  Охоронний № 573.

Межі охоронної зони і зони регулювання забудови: згідно розпорядження Виконавчого комітету Хмельницької обласної Ради депутатів трудящих № 143 від 05.05.1974 р. установлено границю охоронної зони в радіусі 50 м від пам’ятника.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2009 року № 928   занесено до державного реєстру нерухомих пам’яток  України.

16.04.2018 р.              

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 Ювілеї та пам’ятні дати 2018 року

 

120 років від дня народження Патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника)

 

Святійший Патріарх Мстислав (в мирі Степан Іванович Скрипник) народився 10 квітня 1898 р. в Полтаві. Батько його був з роду полтавських козаків - Іван Скрипник. Мати - рідна сестра Симона Петлюри, полтавського козацького роду. Родина Скрипників була вельми побожна. Дитячі та юнацькі роки Владика провів у рідному місті Полтаві, де й закінчив Першу класичну гімназію. У школі й дома сформувався його національний світогляд.

Як старшина Армії УНР С.Скрипник потрапив після відступу до Польщі до сумнозвісного табору інтернованих в Каліші. Звільнений із того табору, він виїздить на Волинь, але звідти його польська влада усуває. Тоді він переїздить до Галичини і працює в українських культурно-освітніх установах. 1930 року став депутатом до польського сейму від волинського українського населення аж до 1939 року. Прославився депутат Степан Скрипник своїми виступами в сеймі, відважно обороняючи українські православні церкви. Крім того, Степан Скрипник був постійним членом президії в Товаристві ім.Петра Могили в Луцьку, був засновником і головою товариства "Українська школа" в Рівному, де він постійно перебував. 1940 року Степан Скрипник був заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, на чолі якої був Митрополит Іларіон. А восени 1941 р. обрано С.Скрипника заступником голови Української Церковної Ради на Волині і зв'язковим цієї Ради зі Всеукраїнською Церковною Радою в Києві.

Удівець, він вирішує присвятити решту свого життя рідній Церкві. У квітні 1942 р. приймає дияконство, стає священиком. На початку травня того самого року постригається в ченці, приймаючи ім'я Мстислав. 12-го травня уже архипастирська номінація, а 14 травня - хіротонія на єпископа Переяславського. Хіротонія була довершена в Андріївському Соборі в Києві. Від червня 1942 року починає Владика Мстислав об'їздити Україну - Переяславщину, Кременчуг, Лубни, Хорол, рідну Полтаву, Харків...

У серпні німецька окупаційна влада забороняє Владиці Мстиславу служити й навіть перебувати в Київському генерал-губернаторстві як на лівому, так і на правому березі Дніпра. За непослух отримує наказ виїхати геть. І так безнастанні заборони, переїзди - аж до жовтня, коли Владику німці арештують у Рівному, відвезуть до в'язниці гестапо в Чернігові, а звідти - до такої самої в'язниці в Прилуках, де й перебуває аж до весни 1943 р., звідки його перевозять до Києва; тут, нарешті, звільняють його наприкінці квітня, але забороняють виїздити поза межі Києва і відправляти богослужіння. Далі Владика продовжує виконувати доручення Митрополита Полікарпа - супроводити через Австрію й Німеччину евакуйоване духовенство з родинами та пізніше розміщувати всіх у більш безпечних місцях.

Навесні 1947 р. Собор Єпископів УАПЦ підніс Владику Мстислава до стану Архиєпископа, а восени того ж року він виїхав до Канади, щоб там очолити УАПЦ, оскільки мав ще з весни того року запрошення від консисторії з Вінніпега. Три роки працює Владика - як Архиєпископ Вінніпега і всієї Канади. Згодом він перейшов до Української Православної Церкви США (1950 р.). З ініціативи Владики Мстислава 1950 року у США відбувся Собор Поєднання Української Православної Церкви.

З властивою йому енергією Владика Мстислав швидко ввійшов у життя цієї Церкви, оживив українознавче навчання при парафіях. Завдяки Владиці Мстиславу Церква набула маєток недалеко від Нью-Йорка - в місцевості Бавнд Брук. Тут постав відтоді осередок усього життя УП Церкви США, туди перенесено Консисторію та інші установи. Тоді-таки - в 1950-і роки - тут побудовано за проектом визначного церковного архітектора Юрія Кодака (це син письменника Степана Васильченка) величний храм - Церкву-Пам'ятник, а коло неї відкрито український пантеон - православний цвинтар, на котрому, вже значно розширеному, знайшли собі місце вічного спочинку визначні й заслужені особи нашого церковного й національного життя, причому не тільки з-поміж тих, що упокоїлись у США, а й у Канаді та інших країнах світу. Ростуть і збагачуються тут цінний український музей, бібліотека, видавництво з власною друкарнею, Українська православна духовна семінарія Святої Софії, постійно виходить заходами Владики Мстислава місячний журнал "Українське Православне Слово".

5 червня 1990 р. у м. Києві на І соборі УАП Церкви владику Мстислава обрано Патріархом Київським і всієї України. Святійший завжди дбав і дбає про поєднання українських православних Церков у всьому світі. Незважаючи на свій поважний вік, не припиняє своєї діяльності - не тільки в церковному, а й у світському житті. Візит Святійшого Патріарха Київського і всієї України Мстислава на Україну став великою подією не тільки в релігійному, а й у громадському житті українського суспільства.

Помер Патріарх Мстислав у канадському місті Ґрімсбі 11-го червня 1993 р., а похований на кладовищі у Саут-Баунд-Бруку, США, біля церкви св. ап. Андрія Первозваного, яка є центром життя православних українців у діаспорі.

10.04.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 Ювілеї та пам’ятні дати 2018 року

 

Олесь Гончар – 100 років від дня народження

 

Цього дня світова спільнота вшановує пам'ять видатного українського письменника, громадського діяча, академіка АН України, Героя Соціалістичної Праці, Героя України, першого лауреата премії ім.Тараса Шевченка, голови Спілки письменників України (1959-1971), депутата Верховної Ради СРСР Олеся Терентійовича Гончара.

Життя Олеся Гончара нагадує сюжет роману. Він народився в незалежній Україні 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині – у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в село Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже у наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження.

Закінчивши середню школу, він навчався у технікумі журналістики, працював у газетах, захопився літературною творчістю.

У 1938 році Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. Однак у навчанні довелося зробити кількарічну перерву: 1941 року він іде добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. На війні був старшиною мінометної батареї, був двічі поранений. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті. Після війни 1946 року закінчив Дніпропетровський університет. Tpи перші повоєнні роки працював над трилогією «Прапороносці», яка принесла йому успіх і визнання після публікації в 1946-1948 роках. За цей твір Гончар одержав дві Сталінські премії. Розвиваючи досягнутий успіх, письменник у 50-х роках виступає з оповіданнями, новелами, повістями, романами.

Значущим у творчому житті прозаїка став роман «Людина і зброя» (1960), за який автор одержав Державну премію УРСР ім. Т.Шевченка. У цьому творі на основі особистих вражень Гончар розповів про долю студентського батальйону в часи війни. За наступний роман «Тронка» (1963) прозаїк був удостоєний Ленінської премії СРСР.

Важливою творчою віхою став для Гончара роман «Собор» (1968), у якому письменник порушив проблеми духовності народу, збереження історичної пам’яті, пам’яток минулого. За це автор був підданий несправедливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя.

У 70-80-х роках вийшли нові романи Гончара: «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), з’явилися численні повісті та новели.

Літературно-критичні статті прозаїка було зібрано в книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

 Виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик.

У 1959-1971р. очолював Спілку письменників.

Відроджував українську культуру, мову та націю.

Помер 16 липня 1995 р.

03.04.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 Ювілеї та пам’ятні дати 2018 року

 

145 років Миколі Міхновському

 

МІХНОВСЬКИЙ Микола Іванович (31(19).03.1873–03.05.1924) – громадський і політичний діяч, основоположник й один з ідеологів українського націоналізму. Народився в селі Турівка (нині село Згурівського р-ну Київської області) в сім'ї сільського священика. Під час навчання на юридичному факультеті Київського університету (1890–95) приєднався до «Молодої громади». 1891–93 входив до таємної студентської політичної організації "Братство тарасівців", автор її програми "Кредо молодого українця". Займався адвокатською практикою спочатку в Києві, від 1899 – у Харкові, брав активну участь в українському громадсько-політичному житті. На пропозицію керівництва Революційної української партії написав брошуру "Самостійна Україна", в якій вперше висунув ідею політичної самостійності України.

Наприкінці 1901 року – на початку 1902 року створив Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю головною метою боротьбу за незалежність України. У програмних виданнях партії "Робітнича справа у програмі УНП", "Справа української інтелігенції у програмі УНП", "Десять заповідей УНП" (1903) розробив основні засади та принципи українського націоналізму. Керував таємним напіввійськовим товариством "Оборона України" (1903–1908 рр.), яке здійснило кілька демонстративних терористичних акцій, спрямованих проти антиукраїнської політики царизму в Україні. Засновник часописів "Самостійна Україна" (1905), "Хлібороб" (1905), "Запоріжжя" (1906), "Слобожанщина" (1906), "Сніп" (1912–13).

Під час Першої світової війни – поручик, служив у Київському військовому суді. Разом із однодумцями розробив програму творення українського війська, яку з початком Української революції 1917–1921 рр. активно втілював у життя. Засновник і керівник утвореного 16 березня 1917  р. Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, член Українського генерального військового комітету, один із організаторів 1-го Українського полку ім.Б.Хмельницького. Виступав від УГВК на Всеукраїнському національному конгресі 1917 р., обраний членом Української Центральної Ради. Діяльність Миколи Міхновського, спрямована на утворення української армії, не була підтримана соціалістичною більшістю керівництва УЦР, після Першого Українського військового з'їзду 1917 р. (18–21 (5–10) травня) вийшов зі складу УГВК. За деякими відомостями, був причетний до виступу 2-го Українського полку ім.П.Полуботка, після якого на вимогу лідерів УЦР був відправлений на Румунський фронт.

Восени 1917 р. оселився на Полтавщині, обраний Лубенським мировим суддею, приєднався до Української демократичної хліборобської партії (УДХП), сприяв поширенню її впливу. За Української Держави перебував в опозиції до влади, був одним із лідерів УДХП. Після початку протигетьманського повстання 1918 р. виступав за примирення сторін (гетьмана П.Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки) та утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. Разом із хліборобами-демократами розробляв план усунення Директорії УНР від влади шляхом встановлення військової диктатури. Пізніше мав контакти з отаманом Н.Григор'євим, є відомості, що Міхновському належить авторство відозв, з якими отаман Н.Григор'єв звертався до українського селянства. У 1920 р. перебував у Новоросійську (нині місто Краснодарського краю, РФ), марно намагався емігрувати. Жив на Кубані, учителював, працював у кооперації. 1924 р. повернувся до Києва, був там заарештований Державним політичним управлінням УСРР, після кількох днів допитів опинився на волі. Наступного дня після звільнення скінчив життя самогубством, проте обставини смерті не з'ясовані.

31.03.2018 р.

За матеріалами сайту Інституту історії України http://resource.history.org.ua

 

 Ювілеї та пам’ятні дати 2018 року

 

28 березня - 120-річчя з дня народження Миколи СЦІБОРСЬКОГО

 

1898 року, 28 березня (за іншими даними - 18 березня) – у Житомирі народився Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) – український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни ІІІ і ІV ступенів та Святого Станіслава ІІІ ступеня, а також Георгіївським хрестом ІV ступеня. Був двічі поранений.

У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50-відсотковою втратою працездатності.

Незважаючи на це, у період Української революції 1917-1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За добу Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р.  очолив Легію українських націоналістів.

28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.

У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928  р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.

Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом із членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.

30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і  Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.

28.03.2018 р.

За матеріалами сайту Українського інституту національної пам’яті  http://www.memory.gov.ua

 

До 80-річчя від дня народження Василя Стуса

 

Василь Семенович Стус — український поет, літературознавець, правозахисник

 

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, учителював, працював у газеті. 1963 року  вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції. Належав до   «шістдесятників» — опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму. 

1972 року Василя Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання. 
       Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поезію, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР.

1979 р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його знову заарештовано й засуджено на 15 років позбавлення волі.

Помер під час голодування в карцері 3 вересня 1985 р. 19 листопада 1989 р. відбулось перепоховання праху Василя Стуса в Києві на Байковому цвинтарі.
       Перша поетична збірка «Зимові дерева» ще продовжувала поетичну традицію «шістдесятників»: тут переважала громадянська лірика з її пристрасними роздумами про долю української культури, протестом проти атмосфери гноблення, несвободи, яка панувала в тогочасному суспільстві («Дума Сковороди», «Останній лист Довженка», «Звіром вити, горілку пити»). Позбавлений можливості друкуватися на Батьківщині, видає ряд поетичних збірок за кордоном («Зимові дерева» (Брюссель, 1970), «Свіча в свічаді» (Сучасність, 1977)).

Найвизначнішим досягненням Стуса-поета є збірка «Палімпсести» (1986). Глибинне проникнення у внутрішній світ людини, досконалість мистецької форми характеризують цю книгу віршів, яка стала однією з вершин української поезії XX ст. Стус відомий також і як літературознавець: його перу належать статті про творчість В.Свідзинського, Б.Брехта, Г.Белля, ґрунтовна розвідка про поезію П.Тичини «Феномен доби».

06.01.2018 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

90-річчя від дня народження Галини Яблонської

 

Людина, яка творить український світ

 

Народилась 2 січня 1928 р. в місті Умані Черкаської області. Від народження - Сіденко Галина Юхимівна, усиновлена Яблонським Гілярієм Антоновичем. 

Сценічне життя Галини Яблонської  почалось у шість років – з епізодичної хлопчачої ролі. А за два роки Галинка вже виконувала головну роль  — у спектаклі «Хатина дядечка Тома».

Потім була війна. І потяг,  який мав привезти  Галину та її подругу на примусові роботи до Німеччини. Дівчата кілька разів утікали, їх ловили й нещадно карали, аж нарешті втеча вдалася. Рідна Україна, військовий шпиталь, кров, біль, смерть – і п’ятнадцятирічна тендітна санітарочка, яку чимало поранених згадуватимуть усе життя…

Творчу діяльність розпочала артисткою-ученицею Проскурівського українського музично-драматичного театру у травні 1944 року, 1949-1951 р.р. - навчалась у Дніпропетровському театральному училищі.

Після кількох років роботи в периферійних театрах України, де працювала разом з матір’ю (Могилів-Подільський, Вінниця, Дніпродзержинськ) була переведена Комітетом у справах мистецтв у 1951 році до Київського академічного українського драматичного театру ім.Ів.Франка. І він став її долею.

За цей період, бувши однією з провідних актрис театру, зіграла багато ролей в репертуарі української та зарубіжної класики, у виставах сучасних драматургів. Найбільш значні з них – Галя “Назар Стодоля” Т.Шевченка; Марина в одноіменній п’єсі М.Зарудного, за мотивами Т.Шевченка; Олена “Глитай або ж павук” М.Кропивницького; Катерина “Не судилось”, Маруся “Маруся Богуславка”, Галя “Лиха доля” М.Старицького; Софія “Безталанна”, Маруся “Житейське море”, Василина “Суєта” Ів.Карпенко-Карого; Регіна “Перехресні стежки”, Анеля “Для домашнього вогнища”, Настя “Украдене щастя” Ів.Франка; мадам Консепсіньйон “Камінний господар”, Гелена “Касандра” Л.Українки; Ольга “Тил”, Ольга “Веселка” М.Зарудного; Катря “Фараони”, Доброніга “Камінь Русина” О.Коломійця; Чайка “Банкір”, Вероніка “Сторінка щоденника” О.Корнійчука; тощо. Кожна із цих героїнь захоплювала глядачів неординарністю натури, досконалістю акторського прочитання і втілення. Вони увібрали в себе біль, прагнення і мрії про гармонію і волю. Актриса-патріот своїми ролями, своєю працею відкривала найпотаємніші, найзаповітніші бажання і прагнення кожного українця.

Проте не лише героїні української спадщини прикрашали творчу палітру актриси. Серед образів, що їх створила Яблонська, чимало ролей зі світової класики та зарубіжної драматургії (леді Макдуф “Макбет” В.Шекспіра; Васілуца “Каса маре” Й.Друце.

Співпрацювала із такими видатними діячами українського театру, режисерами, як Г.Юра, А.Бучма, М.Крушельницький, В.Скляренко, С.Данченко.

Крім театру багато працювала як актриса-читець — майстер художнього слова, проводила широку концертну діяльність, маючи самостійні читецькі програми. Протягом багатьох років працювала на радіо і телебаченні, рідше знімалась в кіно. 

Читецькі програми робила за творами таких авторів: Л.Українка, Т.Шевченко, Ів.Франко, О.Кобилянська, Марко Вовчок, П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, П.Усенко, О.Гончар, В.Василевська, Дм.Павличко, Любов Забашта, Наум Тихий, Ліна Костенко, пізніше – В.Стус, Олена Теліга, Є.Маланюк, О.Ольжич і багатьох інших. В Золотому Фонді Республіканського радіо зберігаються записи за участю Г.Яблонської.
Є багаторічним членом Національної спілки театральних діячів України, членом журі багатьох конкурсів, оглядів, Республіканських фестивалів в жанрі театрального мистецтва та художнього читання. 
Активно займалась військово-шефською роботою по культурному обслуговуванню військового контингенту, очолювала Київську міську в/ш комісію. 

Неодноразово нагороджувалась почесними грамотами, медалями, одержувала подяки, іменні нагороди (як від військового командування так і від керівних органів профспілки працівників культури).

1960 р. - одержала почесне звання Заслуженої артистки УРСР.

1970 р. - нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

1982 р. - нагороджена медаллю “1500-ліття Києва”.

1982 р. - одержала почесне звання Народної артистки УРСР.

1985 р. - нагороджена медаллю “Ветеран праці”.

Як ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС занесена до Почесної книги Республіканської профспілки працівників культури.

Галина Гілярівна -  патріотка і активна громадська діячка. Незмінно очолює  Міжнародну лігу «Матері і сестри – молоді України», яка провадить мистецько-просвітницьку роботу.

Як сценарист та режисер-постановник, здійснює постановки творчих вечорів, тематичних концертів, театралізованих дійств („Пам’яті героїв Крут”, „Уклін тобі рідная, мати”, „Покровонько, козацькая мати”, „Йдемо до тебе, батьку наш, Тарасе”, Свято національних меншин „Фольклорама”, „Жіночі голоси, Козацька доба”, „Геній і сучасність” („Живий Шевченко”), „Ольжич – назавжди” до 100-річчя від дня народження О.Ольжича, „Вони пішли у безсмертя” до героїчно-трагічних подій під Крутами та інші).
Основним напрямком діяльності очолюваної організації вважає мистецько-просвітницьку роботу в молодіжному середовищі з метою збагачення свідомості молоді, прищеплення їй любові до своєї Держави, до рідної культури і мови, національних традицій та історії, почуття поваги до загальнолюдських цінностей.

Нагороджена Міським Головою м.Київ почесним знаком „Знак пошани”.

Відзначена дипломом „Посол миру” Міжрелігійної та міжнародної федерації „За мир у всьому світі”.

У 2005 році Указом Президента України нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеню.

У 2006 році Міністерством оборони України нагороджена медаллю „15 років Збройним Силам України”.

Спілкою офіцерів України відзначена медаллю „За заслуги”. У 2007 році одержала свідоцтво „Учасник війни”.

У 2008 році Міністерством у справах сім’ї, молоді і спорту нагороджена нагрудним знаком „За активну громадську діяльність”.
21 листопада 2008 року відзначена Почесним дипломом Інституту творчості „Меценат року” – „За активну благодійну діяльність та вагому підтримку української культури, мистецтва, освіти і спорту”.

17 лютого 2009 року нагороджена Почесною грамотою Міністерства культури і туризму, у 2012 році нагороджена Орденом Святої Великомучениці Варвари та присвоєно звання «Жінка року» в номінації «Жінка-місткиня».

19 грудня 2008 року Указом Президента України нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІ ступеню,  у 2013 році - Орденом Княгині Ольги I ступеня.

02.01.2018 р.

 За матеріалами мережі Інтернет

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 24 грудня – 80-річчя з дня народження В’ячеслава Чорновола

 

В’ячеслав Чорновіл – людина, яка пробудила Україну

 

Людина є лише гостем на цьому світі. Вона приходить і відходить. Залишається тільки пам’ять. Та найважче змиритися з тим, коли не стає тих, які здаються живішими за всіх живих. Таким був В’ячеслав Чорновіл – завжди усміхненим, позитивним, енергійним, щирим, з іскрами в очах. Важко повірити, що вже минуло 18 весен без провідника.

Вже саме походження В’ячеслава Чорновола пророкувало йому непросту долю. Народився на Шевченковій землі, зростав у інтелігентній, вчительській сім’ї, де значне місце надавали історичній пам’яті та національним обов’язкам. Від батька успадкував козацьку кров. Мати походила з славетного роду меценатів Терещинків. Сім’я у радянські часи зазнавала переслідувань від більшовицького режиму, 1937 року було заарештованого рідного дядька, який так і не повернувся з ув’язнення.

Талановитий юнак обрав фах журналіста, де пріоритетом є слово, важливість донести правду до людей (тогочасні реалії зводили це право до грані нереального). Під час навчання у Київському університеті політизується його думка, формуються переконання, загострюється почуття справедливості. Саме під час випускного вечора в університеті В’ячеслав на Володимирській гірці дав клятву, що все життя буде боротися за Україну.

Маючи непересічні здібності, В’ячеслав Чорновіл міг побудувати кар’єру, стати успішним науковцем, але він обрав інший шлях: шлях мученика, борця за волю, демократію України. Фактично він став початком відродження українства у другій половині ХХ століття: започаткував рух шістдесятництва, дисиденства, як нові форми протесту, ініціював створення УГС.

В’ячеслав Чорновіл зосередив зусилля виключно на ідейній боротьби проти радянського режиму. Так виступає з патріотичною промовою на відкритті пам’ятника Т. Шевченку у с. Шешори на Івано-Франківщині, де говорить про національний дух, незалежну Україну, героїв, які поклали своє життя. На прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» протестує разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом проти арештів української інтелігенції.

Активна праця на ниві публіцистики та журналістики: документальне дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору?», випуск збірки «Лихо з розуму», згодом випуск підпільного журналу «Український вісник» завдали глибоких тріщин Імперії зла. За ці перли свободи В’ячеслав Чорновіл заплатив своєю ж волею. Згодом він згадуватиме, що «за працю «Лихо з розуму» удостоєний міжнародної журналістської премії та 3 років ув'язнення в таборах суворого режиму».

Мордовські заслання не зламали борця, а загартували дух, зміцнили характер, утвердили переконання та цілі. КГБісти називали Чорновола «Невгамовним» за організації акцій протестів, голодувань за статус політв’язня (в той час дисидентів затримували за сфабрикованими справами як грабіжників чи ґвалтівників).

"Я у своїй неволі вільніший за вас, і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більш ніж компенсує всякі невигоди й фізичні труднощі".

Слід зазначити, що В’ячеслав Чорновіл не цурався важкої фізичної праці: був робітником на будівництві Київської ГЕС, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, кочегаром на будівельному заводі.

Дружина Чорновола Атена Пашко описує так чоловіка: "Працював він самовіддано і справді багато. Вставав, бувало, о 5 годині ранку, писав, потім – на роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити, сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В'ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи. Він був людинолюбом, яких сьогодні мало".

З приходом «Перебудови» настрої змінюються, стає зрозумілим те, що «тоталітарний чобіт» розвалюється. В цей час діяльність Чорновола досягає апогею. Створення Української Гельсінської спілки ознаменувало кінець монополії Компартії. 7 липня 1988 50-тисячний мітинг у Львові сколихнув всю Україну, став початком демократичних змін. Так почали підніматися люди всієї країни. На кожній демонстрації був присутній В’ячеслав Чорновіл – найавторитетніший український політик, який палко промовляв до кожного громадянина.

Лідер Народного Руху України невтомно працював у Верховній Раді: кров’ю і потом домагався визнання національної символіки,  проголошення Декларації про держаний суверенітет, довгоочікуваного Акту Незалежності України.  

У час Незалежності В’ячеслав Чорновіл продовжує активну боротьбу за демократію, намагається впровадити дієві реформи. Але весь цей час усіяний заколотами та спробами розколів.

«Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св. Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю – це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил.»

Так НРУ втрачає популярності, починається психологічна блокада провідника. Вороги і зрадники показують страх, свою ницість, неспроможність чесно боротися з Чорноволом за трибуною, на виборах. Основною їхньою місією було не допустити В’ячеслава Чорновола до поста президента де-юре, та вони недорахували того, що він був авторитетним президентом де-факто для багатьох. Національного лідера вирішують знищити фізично, як звикли розправлятися з нескореними українцями.

Мільйони українців гідно провела в останню путь свого Героя, якого не стало так несподівано. У 2000 році В’ячеславу  Чорноволу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».

В’ячеслав Чорновіл виконав свою клятву: був вірний Україні до останніх хвилин свого життя. Потрібно пам’ятати цю велику людину, та не забувати про те, що на плечі кожного з нас також покладені національні обов’язки, що існування Української держави неможливе без подальшої боротьби. А найголовніше – бути українцями до останньої клітини нашого тіла та душі та пам’ятати про чин кожного Героя України.

24.12.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

17 грудня - 140 років з дня народження Данила Щербаківського

 

Данило Щербаківський — рятівник національної культурної спадщини

(1877-1927)

 

Є люди, які можуть жертовно служити обраній справі. Вони не рахуються ні з чим, віддаючись їй до кінця. Це святе покликання, доля. Саме таким був Данило Щербаківський - український етнограф, археолог, музейний діяч, дослідник народного мистецтва, організатор пам’яткоохоронної справи.

Народився він 140 років тому, 17 грудня 1877-го, в селі Шпичинці на Київщині (тепер Житомирської обл.) у сім’ї священика. Мати хлопчика померла, коли йому не виповнилося і восьми років. Виховував Данила і його старшого брата Вадима батько. Отець Михайло, людина високоосвічена, патріотично налаштована, приятелював із членами Старої київської громади, брав участь у релігійному і громадському житті. Він запалив у серцях своїх синів невгасиму любов до рідної землі, глибокий інтерес до української історії, літератури, народних звичаїв, обрядів. Данило і Вадим Щербаківські присвятили життя вітчизняній культурі. Вадим із 1922-го жив в еміграції, майже 11 років працював в університетах Праги, Мюнхена. Автор численних наукових публікацій з української історії, мистецтва. Помер у Лондоні 1957 року.

Дивовижно широка сфера діяльності Данила Щербаківського: історія, археологія, етнографія, мистецтвознавство, музейна справа, освіта, педагогіка. У кожній з них він зробив так багато, що це відчутно досі. Хоч, починаючи з середини 30-х, на півстоліття його ім’я було вилучено з контексту вітчизняної культури, та здійснене Данилом Щербаківським не може зникнути безслідно. Ще у юнацькі роки, навчаючись у Київському університеті імені Св.Володимира, він, улюблений учень професора Володимира Антоновича, захопився пошуком і зібранням цінних із погляду історичного та мистецького змісту й форми рідкісних речей, старожитностей.

За своє недовге життя зібрав, класифікував і науково опрацював близько 30 тисяч експонатів. З 1910 р. до кінця життя він очолював історичний та етнографічний відділ Київського художньо-промислового і наукового музею, був членом кількох комісій Української академії наук.

Значною мірою саме на основі його колекцій створено і функціонують Національний музей історії України, Національний художній музей, Музей українського народного декоративного мистецтва. Відділ “Старий Київ” можна вважати предтечею Музею історії Києва. Експонати, які він зібрав, представлено також у Національному музеї Т.Г.Шевченка, інших державних музеях. Колекції стародруків і рукописних книг, гравюр, портретів, виробів декоративного вжиткового мистецтва, археологічних знахідок, предметів старовинного побуту Д. Щербаківський зібрав у численних експедиціях, коли “виходив — пішо і кінно, об’їздив поїздом і пароплавом буквально всю Україну”, — згадував його старший колега Федір Ернст.

Чимало експонатів купував на власні гроші, часто відмовляючи собі в одежі й навіть їжі. Велика заслуга Данила Щербаківського в тому, що він урятував від неминучої загибелі (іноді вихоплюючи з полум’я) сотні унікальних речей, перебуваючи на фронтах Першої світової війни, в роки революції та громадянської війни, під час антирелігійних кампаній. “Сум і жах бере від думки, скільки ще має загинути пам’яток історії в такому багатому на минуле краї, як Україна”, — з болем у серці казав Данило Михайлович. Ученого ще за життя називали найавторитетнішим знавцем українського мистецтва, народного побуту, етнології, фольклору, староукраїнської мови і літератури, музики, театру, співу.

Д.Щербаківський, на жаль, написав і опублікував небагато з того, що так ґрунтовно знав, і що за сприятливих обставин міг би зробити. На заваді ставала постійна завантаженість невідкладною щоденною роботою, виняткова вимогливість до себе (доскіпливо перевіряв кожний факт, потрібний для наукової праці). Його життя рано обірвалося. Він устиг написати лише наукові дослідження “Козак Мамай”, “Оправи книжок у київських золотарів ХVII—ХVIII ст.”, “Символіка в українському мистецтві”, “Український портрет”, “Український килим” тощо.

Плідна творча діяльність Д.Щербаківського багатьом не подобалася. Зазнавши безпідставних звинувачень керівництва музею, співробітників, доносів у ДПУ, зацькований за принциповість, чесність у роботі й поглядах, він у хвилину відчаю вчинив самогубство. Смерть Данила Щербаківського вразила культурну громадськість Києва, України. Спочатку офіційно було висловлено співчуття з приводу трагедії, але згодом влада, “з’ясувавши”, по-своєму зреагувала на смерть ученого. Небіжчика звинуватили в тому, що він протиставив себе колективу, народу, збочив у науці на манівці українського буржуазного націоналізму. Тривалий час його ім’я забороняли навіть згадувати.

Поховано Д.Щербаківського на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, недалеко від входу до головної дзвіниці. Тільки в роки Незалежності України відновлено історичну справедливість щодо пам’яті Данила Михайловича Щербаківського. Тепер намагаються належно оцінити його внесок в українську культуру. Свідчення цього — публікації у наукових виданнях, періодиці. Ім’я Щербаківського знаходимо в енциклопедіях, культурологічних довідниках, воно звучить на наукових конференціях, симпозіумах.

15.12.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

140-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА - АВТОРА ВСЕСВІТНЬОВІДОМОГО "ЩЕДРИКА"

 

1877, 13 грудня - народився Микола Леонтович - композитор, збирач музичного фольклору.

Микола Леонтович навчався на священика, але любов до музики визначила йому іншу професію – вчителя музики. Всю свою педагогічну діяльність він присвячував утворенню хорових колективів серед учнів, збиранню музичного фольклору.

Консервативна система освіти Російської імперії не сприймала національно-демократичного просвітницького руху на українських землях. Пропозиції Миколи Леонтовича щодо внесення змін до шкільних програм приводили до постійної зміни роботи, а згодом і звільнення. Головною причиною невизнання його, як педагога, називали те, що був «вільнодумним порушником спокою». Зокрема, праця з багатонаціональним колективом дітей шахтарів у містечку Гришине на Донеччині підказала необхідність композитору Леонтовичу поповнити навчальний музичний матеріал творами інших народів. Російські, вірменські, чеські, татарські та німецькі пісні в його обробці стали окрасою хорового репертуару. Микола Леонтович виробив власну музичну педагогіку: слухання музики, заучування пісень напам’ять, мелодійні вправи на слух без нот, виконання ритмічних вправ та  співання мелодій по нотах, ритмічні та мелодійні диктанти, розвиток самостійної музичної творчості учнів шляхом складання ними  мелодій та їхніх варіантів з різним ритмом.

Микола Леонтович постійно підвищував свій музично-професійний рівень, у 1904 році у Петербурзькій придворній капелі отримав звання реґента церковних хорів. Окрім того, упродовж 12 років він був учнем Болеслава Яворського – відомого вченого-теоретика, прекрасного знавця поліфонії. Композиторська діяльність Миколи Леонтовича набула довершених форм, тому й зацікавила музичних викладачів, які почали включати його твори до репертуарів різних хорів. Особливої популярності набули обробки «Щедрика», «Над річкою бережком», «Мала мати одну дочку», які тепер є частиною світової хорової класики.

У 1918 році після проголошення Україною незалежності Микола Леонтович у Києві викладав хорове диригування у новоствореному Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка та у Народній консерваторії. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти він опікувався першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Окрім того, читав лекції у школах та гімназіях, уклав педагогічні посібники „Нотна грамота” та „Підручник для навчання в школах народних”, із запалом поринув у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики. Музично-педагогічна спадщина Миколи Леонтовича налічує понад 200 авторських обробок і перекладів народних пісень для хорового співу, одноактну оперу «На русалчин Великдень», яка через передчасну смерть композитора так і не була завершена.

Більшовицькій владі, яка у 20-х роках прагнула укріпити свою владу в Україні, відомий композитор, котрий популяризував українську музику і фольклор, був небезпечний, адже його творчість будила національну свідомість.

Жорстоке вбивство українського композитора відбулося на Різдво на очах його батька-священика. 23 січня 1921 року до Леонтовичів у село Марківці на Поділлі заїхали двоє незнайомців, які напросилися на ночівлю.  Один із них був фурман підводи Федір Грабчак, а другий – людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім’я Афанасія Грищенка. Вночі чекіст Грищенко вистрілом у груди вбив Леонтовича, який помер, стікаючи кров’ю...

Смерть Миколи Дмитровича обурила українське суспільство, адже вбивць ніхто не шукав. Багато науковців діаспори і журналістів перейнялися долею талановитого композитора, які почали досліджувати життя і діяльність Миколи Леонтовича. Радянська влада провела цілу кампанію із приховування слідів свого злочину. Секретар Міністерства внутрішніх справ УРСР Іван Головченко ініціював видання  спогадів родичів Леонтовича, де зумисно фальсифікували факти смерті композитора, а головне поширили офіційну версію вбивства – петлюрівсько-розбійний напад.

Лише наприкінці ХХ століття у часи здобуття Україною незалежності вдалося дізнатися правду з архівних документів. Кандидат музикознавства Валентина Кузик опублікувала рапорт міліції Гайсинського повіту, де засвідчено, що вбивство відомого українського композитора – справа рук агентів системи радянського індивідуального терору, яку застосовували до багатьох видатних діячів української культури.

13.12.2017 р.

За матеріалами сайту Українського інституту національної пам’яті

http://www.memory.gov.ua/news/140-richnii-yuvilei-mikoli-leontovicha-avtora-vsesvitnovidomogo-shchedrika 

 

До 75-річчя створення Української повстанської армії

 

Українська Повстанська Армія. Слід в історії
 

1921 рік – створення Української Повстанської Армії під командуванням Ю.Тютюнника. Юрій Тютюнник зі своїми вояками робить відчайдушну спробу взяти реванш у боротьбі з окупантом, що захопив Україну. Його загони, які дістали назву Українська Повстанська Армія, прорвалися глибоко в радянський тил, намагаючись підняти повстання і таким чином відновити українську державність. Однак рейд виявився невдалим, – багато з його учасників загинули, інші потрапили в полон і були розстріляні. Так уперше в українській історії прозвучала назва УПА.

Відтоді абревіатура УПА залишається в епіцентрі баталій. Спочатку – справжніх, воєнних, коли в боротьбі за Україну зійшлися українці, росіяни, німці, поляки. Тепер – баталій словесних з майже таким самим національним складом учасників та майже такою самою метою, хіба що тепер мова йде не про територіальне, а про інформаційне панування.

Інформаційна війна проти УПА почалася ще в далекі 1940-ві. Вона була важливим доповненням до військових операцій її ворогів. Причому Німеччина в своїх листівках називала повстанську армію “московським утворенням”, а радянська пропаганда на весь світ оголошувала її вояків колаборантами, «запроданцями Гітлера», «українсько-німецькими буржуазними націоналістами».

Перемога СРСР у Другій світовій війні дала йому можливість не тільки зосередити на боротьбі з УПА свої військові сили, але й помножити потуги власної пропаганди, спрямованої проти неї.

Результати цієї роботи в Україні досі даються взнаки. На теренах, де армія діяла довго й активно, народ давно уже визнав повстанців. Натомість на інших теренах України до УПА ставляться насторожено, навіть відверто вороже. Це є яскравим доказом того, що таке ставлення сформувалося не внаслідок спілкування з повстанцями, а лише під впливом цілеспрямованої радянської пропаганди.

 Щодо загальної чисельності учасників визвольного руху, то тут єдиними відомостями, якими володіють історики, є ті, що походять від карально-репресивних структур СРСР. За документами, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, протягом 1944-1952 років заарештовано 134 тис. осіб, розстріляно 153 тис., депортовано з України 203 тис. Отже, даючи кількісну характеристику українського визвольного руху 1940-1950 рр., можна стверджувати, що він охоплював близько півмільйона осіб, які в лавах ОУН та УПА, або своєю матеріальною допомогою спричинилися до його розвитку.

Хто ж були ці люди? Абсолютна більшість із них – це звичайні сільські жителі різного віку, які патріотично несли на собі основний тягар підтримки збройного руху.

Після нетривалого періоду 1943—1944 років, коли існували підстави сподіватися на повне виснаження у війні і СРСР, і Німеччини, керівники визвольного руху тверезо оцінювали власні бойові можливості, а тому не мали на меті досягнути мілітарної перемоги над окупантами. Першорядним завданням для них був захист населення від репресій з боку окупаційних сил.

Як свідчать документальні джерела, другим і, мабуть, таки найважливішим завданням, яке ставив перед собою визвольний рух, була зміна свідомості українців, їхнє моральне та духовне виховання, яке мало підготувати суспільство до національної революції.

Українським повстанцям не вдалося скористатися плодами власної праці: в 1940—1950-х роках події світового масштабу не дали можливості такій революції відбутися. Проте, саме на теренах активної діяльності УПА наприкінці 1980-х років почався масовий національно-демократичний рух, який завершився відновленням незалежності України в 1991 році.

Безперечно, УПА – це своєрідний феномен у світовій історії. Водночас діяльність українських повстанців цілком вписується в рамки загальносвітового явища боротьби народів за свободу та державність, котре стало найпомітнішим історичним фактором другої половини ХХ століття, – завдяки йому політична карта світу протягом кількох десятиліть змінилася більше, ніж за декілька попередніх століть.

І саме в контексті загальносвітової боротьби поневолених націй розглядало свою діяльність керівництво Українського визвольного руху, про що яскраво свідчить його головне гасло: «Свобода народам! Свобода людині!»

З погляду української історії, УПА стала найвищою фазою розвитку українського визвольного руху ХХ століття, логічним продовженням попередніх його етапів: національного відродження початку сторіччя, національної революції 1917–1920-х років, періоду підпільної збройної боротьби УВО та ОУН 1920–1930-х років. Пройшовши ці етапи, визвольний рух розвинувся із невеликої групи інтелектуалів та бійців, що налічувала десятки осіб, у масовий загальнонаціональний рух, у якому були задіяні сотні тисяч людей.

Боротьба УПА стала основою для розвитку наступних етапів визвольного руху – дисидентського 1960-1980-их років, масового національно-демократичного руху кінця 1980-тих - початку 1990-тих і зрештою завершальної події в цьому процесі - Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Цей акт поставив крапку в справі існування колись могутнього Радянського Союзу і остаточно закріпив здобутки національно-демократичних революцій у Центрально-Східній Європі.

ІНФОГРАФІКА ПРО УПА

 14.10.2017 р.

За матеріалами джерел мережі Інтернет

 

30 років без Івана Миколайчука

 

03 серпня, 30 років тому, відійшов у вічність один з найвідоміших українських акторів, кінорежисер, сценарист, знакова постать українського кінематографа ХХ століття -  Іван Миколайчук (1941-1987).

Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, натхненником повернення до власного коріння. Для української нації він – творець безсмертного образу позитивного героя, який протягом тривалого часу пробуджував національний дух.

«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», - так сказав про Івана Миколайчука Сергій Параджанов – людина бездоганного смаку і чуття на справжнє і на фальшиве.

Іван Миколайчук – був харизматичною особистістю, яка в артистичному світі здобула справжнє визнання в широкому світі, і насамперед — на європейському просторі. У період 60-70-х років майже жоден фільм не обходився без його участі. На екрані він зіграв 34 ролі, став автором 9 сценаріїв, в 2 фільмах виступив режисером. Запам’ятовувався актор навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого.

Незважаючи на величезну популярність серед народу, звання народного артиста в радянські часи актор не отримав.

Попри людську любов та жорстку цензуру Миколайчук  одним своїм виглядом на екрані будив у приспаній українській душі якісь прадавні згадки про гідність, волю і незалежність. Він був наділений незвичайною енергетикою, за допомогою якої увійшов у душі глядачів. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському. «Анничка», «Захар Беркут», «Вавилон ХХ», «Спокута чужих гріхів», «Повернення Батерфляй», «Канал», «Украдене щастя», «Камінна душа», які піддавалися жорсткій цензурі.

Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем і у творчості, і в житті.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, “табу” на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Тепер він спокійно спочиває на околиці Байкового, за 40 кроків від могили свого побратима Леоніда Бикова.

На жаль, душа Івана Миколайчука завмерла тихо на вічно в Києві 30 років тому, проте живе вона серед свого народу в Україні. При забороні національних настроїв і визвольних рухів Миколайчук довів, що героїчною людиною може бути борець за українську незалежність.

03.08.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

До 110-ї річниці народження Романа Шухевича

 

Роман Шухевич народився 07 липня 1907 року в місті Краковець, Галичина, де його батько був суддею. По інших даних Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша, 2 (колишня вулиця Войціха), і охрещений 26 липня 1907 року в Успенській церкві, що на вулиці Руській. Навчався у Народній школі в Кам'янці Струмиловій (тепер - Кам'янка Бузька) в 1913-1917 роках.

У десятилітньому віці Роман вступив до Львівської гімназії, в якій у 1925 році здав матуру (іспит зрілості). Саме під час навчання у Львівській гімназії Роман Шухевич активно включається у вир національно-визвольної боротьби в молодіжних націоналістичних та багатьох спортових організаціях. Прилучається до праці в молодіжній сітці УВО.

В 1925 році Роман Шухевич стає повноправним членом УВО (Української Військової Організації).

14 вересня 1926 року Романа Шухевича прийнято до Львівської Політехніки (Львівського Політехнічного Інституту), який з успіхом закінчив у 1931 році. Паралельно із навчанням у Львівській політехніці в 1928-1929 роках закінчив старшинську школу польської армії. Згодом, інкогніто, закінчив спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).

В 1929 році Шухевич вступає до ОУН як один із перших її членів, займаючи там довший час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.

В 1930 році Роман Шухевич одружується з дочкою священика Наталією Березинською (1910 р.н.)

В 1933 році в Романа і Наталії народжується син Юрко. В 1934 році попадає до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.

В 1938-1939 роках приймає активну участь в організації "Карпатської Січі" та в керівництві нею. У той час коли Сталін і Молотов дружньо спілкуються із фашистами, Роман Шухевич керує важкими боями із фашистськими військами, захищаючи Закарпатську Україну.

В 1939-1940 роках - Роман Шухевич Референт Зв'язку з Українськими Землями в СССР.

В 1940-1941 роках - Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН.

В 1940 році організує і очолює Український Легіон.

В 1941 році в Романа і Наталії народжується дочка Марія.

В червні 1941 року Український Легіон є єдиною українською військовою потугою на Українських Землях, котра захищає щойно створений уряд Незалежної України у Львові. Воїни Українського Легіону оволодівають важливими громадськими об'єктами у Львові та створюють умови для діяльності української влади по всій Україні.

Червень 1941 року - Львівське управління НКВД закатувало 5450 львів'ян, в тому числі, Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича. На тілі були сліди страшних тортур, котрих зазнав Юрій Шухевич: виколоті очі, відрізані вуха, поламані пальці, руки, ноги, на спині і грудях вирізаний тризуб. Над тілом свого брата Роман Шухевич поклявся до смерті захищати людей від московського диявола. І цю обіцянку він виконав.

В липні-серпні 1941 року німецькі війська арештовують керівників Українського Легіону та членів Українського Державного Правління. Відновлення України було жорстоко придушене в катівнях Гестапо.

В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдом Тарас Чупринка.

В травні 1943 року рішенням Проводу ОУН Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В серпні 1943 року Третій Великий Збір ОУН затверджує його на тому посту. В липні 1944 року Великий Збір Української Головної Визвольної Ради обрав Романа Шухевича (під псевдо Лозовський) Головою Генерального Секретаріату УГВР.

В 1945 році, коли по виході з тюрми Степан Бандера повернувся на пост провідника ОУН, Роман Шухевич під псевдо Тур обняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.

В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.

5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.

30.06.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

Микола Костомаров (до 200-річчя від дня народження)

 

Микола Іванович Костомаров (4 (16) травня 1817 – 7 (19) квітня 1885) – славний український історик, фольклорист та письменник.

Батько Миколи був багатий поміщик Острозького повіту Воронізької губернії, мати – його кріпачка-українка. Після смерті батька в 1828 р. Микола опинився кріпаком у спадкоємців, які надали йому волю в обмін на відмову від батьківського маєтку.

Вчився Микола у приватних пансіонах у Москві та Воронежі і вже тоді виявляв блискучі здібності. В 1833–1837 роках він навчався у Харківському університеті. В 1839–1840 роках він надрукував у Харкові два збірники своїх поезій, в 1844 році захистив магістерську дисертацію «Про історичне значення російської народної поезії».

В 1845 році він почав викладати в Київському університеті. В Києві він познайомився з кількома молодими українськими патріотами – Пантелеймоном Кулішем, Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Тарасом Шевченком. На зустрічах вони читали вірші, розмовляли про Україну й модне тоді слов’янофільство, обмінювались своїми новими недрукованими творами, серед яких була й написана Костомаровим «Книга буття українського народу».

Ці зустрічі виявились підозрілими й жандарми заарештували всіх учасників зустрічей і відпровадили їх до Петербурга. Там жандарми створили цілу справу про «Україно-слов’янське товариство» (в історіографії прийнята назва «Кирило-Мефодіївське товариство»). 30 травня 1847 р. імператор Микола 1-й затвердив жорстокі вироки його членам. Костомарова було засуджено до одного року ув’язнення у Петропавлівській фортеці і подальшого заслання на примусову службу (це заслання він відбував у Саратові).

Арешт і покарання страшенно скалічили долю Костомарова. По-перше, зламався його шлюб з Аліною Крагельською. По-друге, знищена була його кар’єра професора, а отже, й можливість створити власну наукову школу. По-третє, заборона його ранніх поетичних збірок (це був «доважок» до основного вироку) відвернула Костомарова від продовження белетристичної роботи і спрямувала його зусилля в бік науки, головних історичних студій. Але на засланні Костомаров був відірваний від наукових центрів і дуже обмежений у своїй роботі історика.

Тільки 27 червня 1855 р. новий імператор Олександр 2-й погодився помилувати Костомарова. В 1859-1862 роках він викладав історію в Петербурзькому університеті, але пізніше його не допускали до викладання в жодному університеті.

Костомаров зосередився на роботі в Археографічній комісії, де підготував і надрукував 11 томів «Актов, относящихся к истории южной и западной России» (1863 – 1882, тт. 1 – 9, 12, 13). В цей же час рясним потоком друкуються його історичні монографії, з яких він сам упорядкував зібрання на 21 том.

Ці монографії можна згрупувати у два основних цикли. Перший – це історія козацької України від кінця 16 ст. до часу І.Мазепи та мазепинців. Центральне місце тут займає книга «Богдан Хмельницький». Другий цикл монографій присвячений ролі народу в історії Росії: «Північноруські народоправства», «Бунт Стеньки Разіна», «Смутний час Московської держави» та ін.

В 1875 – 1877 роках Костомаров написав свою докладну, яка є важливим джерелом для його життя і творчості.

Помер Костомаров у Петербурзі, похований на Літераторських мостках на Волковському цвинтарі.

Вся творчість Костомарова як історика, фольклориста й письменника-белетриста проникнута ідеєю народності. Костомаров висунув тезу, що народ може бути предметом історичної науки (не тільки держави і правителі). Тим самим він відкрив можливість для вивчення історії українського народу, для якої в рамках панівного на той час державницького підходу не було місця. На народну творчість Костомаров дивився як на дзеркало, в якому можна побачити відбиття державної діяльності й політичних подій у народних масах.

Белетристична спадщина Костомарова відносно невелика. Його ранні твори проникнуті духом романтизму; в часи Кирило-Мефодіївського товариства він зазнав певного впливу могутньої музи Шевченка. Прозові його твори виникали неначе на маргінезі його історичних студій (так, повість «Син» висвітлює повстання Разіна, «Чернігівка» – часи Руїни в Україні).

Доля Костомарова була типовою для талановитих українців 19 ст. Як і всі вони, Костомаров змушений був працювати в інституціях Російської імперії; всі його наукові і більша частина белетристичних праць написані російською мовою. Але своєю невтомною працею він торував шлях наступним поколінням українських літераторів та вчених.

16.05.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

До 90-річчя від дня народження Володимира Плютинського

 

Володи́мир Анто́нович Плютинський — український політик, один з найвідоміших організаторів сільського господарства в Україні. Народився 4 травня 1927 р. у селі Борисів Ізяславського району. Помер 14 вересня 2009 року на 83-му році життя. Похований на кладовищі в селі Зоря Рівненського району Рівненської області.

У 1964 р. закінчив Дубнівський сільськогосподарський технікум, «Агрономія», у 1978 р. — Львівський сільськогосподарський інститут за спеціальністю  «Економіка і організація сільського господарства».

Почав свій трудовий шлях у 1944 році лісорубом Ізяславського лісгоспзагу.

Учасник партизанського руху під час Другої світової війни.

У липні - листопаді 1944 р. — інструктор Плужненського районного комітету ЛКСМУ Кам'янець-Подільської області. У листопаді 1944 - лютому 1945 р. — секретар Каменського лісопункту Славутського ліспромгоспу Кам'янець-Подільської області. У лютому 1945 - березні 1946 р. — бригадир польової бригади, голова колгоспу «Жовтень» Волочиського району Кам'янець-Подільської області. У березні - жовтні 1946 р. — бригадир польової бригади колгоспу імені Сталіна Плужненського району Кам'янець-Подільської області.

З 1947 року на Рівненщині. У січні 1947 — січні 1951 р. — голова Клеванської промартілі «Коопхім» Клеванського району Рівненської області.

У лютому 1951 - березні 1958 р. — голова укрупненого колгоспу імені Ворошилова Клеванського району Рівненської області. У квітні 1958 року обраний головою колгоспу «Зоря комунізму» Рівненського району, який під його керівництвом перетворився в 1987 році в потужний агропромисловий територіальний комплекс «Зоря» (консервний завод, завод склотари, м'ясокомбінат, тваринницькі комплекси, тепличне господарство, звіроферма, розвинуте рослинництво; соціальна сфера: палац культури, школи, спорткомплекс, дитсадки, побудова понад 800 квартир зі всіма зручностями).

На кошти господарства збудована Рівненська центральна районна лікарня у Клевані, санаторій «Червона калина».

Тепер агрофірма «Зоря» носить ім'я В.А.Плютинського. Він очолював це агропідприємство до кінця свого життя.

Двічі Герой Соціалістичної Праці (1971 та 1986 роки). Заслужений працівник сільського господарства УРСР (1987 р.). Почесний академік Української академії аграрних наук.

Був обраний народним депутатом СРСР, був депутатом УРСР (7-12 скликань), народним депутатом України (3-4 скликань).

04.05.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

В’ячеслав Липинський і його бачення української держави

(до 135-річчя від дня народження)

 

В'ячеслав Липинський народився 18 квітня 1882 року в селі Затурці на Волині у шляхетській родині. На жаль, з усієї родини тільки він один став українським патріотом. Здобув блискучу освіту: спочатку в Київській класичній гімназії, потім у Ягеллонському університеті в Кракові вивчав агрономію, у Женевському університеті — соціологію, знову в Кракові — історію. Живучи у своєму маєтку на Уманщині, вів агітацію за повернення до українства споляченої шляхти. 1909 року видав брошуру "Szlachta na Ukrainie". Працював у Галичині, коли вона була під владою Австро-Угорщини. Був членом НТШ у Львові. Сформувався як самостійник за­довго до 1917 року. Першу світову зустрів у Росії й був мобілізований як офіцер-кавалерист. У 1914 році перебував в армії Самсонова, яка зазнала поразки у Східній Пруссії. Захворів на сухоти, і його відпровадили в тилові частини.

У жовтні 1916 року Липинський потрапляє до Полтави. Тут він зустрів і Лютневу революцію 1917 року, і утворення Центральної Ради, що щиро вітав, але не поділяв соціалістичних ілюзій її діячів. Він хотів створити одне з перших українських національних збройних формувань, але підтримки у Генерального Секретаріату Центральної Ради не дістав. Як пізніше писав, для тодішніх провідників нації він залишався паном, поміщиком, який не виголошує демагогічних промов і не записався до партії есерів, що було характерним для діячів Центральної Ради.

За Гетьманату Липинський був послом України у Відні, залишався ним і за УНР, до червня 1919 р.

Липинський емігрує, живе здебільшого в Австрії. Тяжко хворий на сухоти, він не полишає ні наукової, ні громадської праці. Він залишився в історії засновником державницької школи в українській історіографії, теоретиком українського консерватизму й монархізму.

Спадщина Липинського набуває особливого значення з огляду на проблеми цивілізаційного вибору України на сучасному етапі. Виявилося, що кардинальні зміни в економіці й духовній сфері неможливі без національної ідеї, ідеології й стратегії розвитку суспільства.

Головною школою Липинського була українська історія й українська дійсність. Він із болем констатував, що самопоїдання анархічної провідної верстви погубили Русь Київську й Галицьку, Литовську державу й Козаччину і сучасну йому українську інтелігенцію (додамо — і сучасну нам).

Особливої ваги в сучасних умовах набувають сформульовані Липинським основоположні політичні категорії: національна ідея, територіальний патріотизм, державна незалежність.

П'ятьма підвалинами Української Держави, за Липинським, мають бути: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійна етика.

Ми можемо бути більшою чи меншою мірою консерваторами, більшою чи меншою мірою демократами чи лібералами, але, мабуть, згодимося в одному: без постаті, яка б була арбітром нації, не вдасться впрягти в один гуж конфліктуючі угруповання, кожне з яких, як писав Липинський, вважає, що його позиція єдино правильна, а отже, вони тільки борються за владу і паплюжать один одного.

На думку Липинського, подолати внутрішні органічні слабкості українства та об'єднати українську націю найкраще можна на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності й єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, класової належності, віросповідання, культурного рівня. Почуття любові до рідного краю — української землі-годувальниці як до органічної цілості, вважав Липинський, є необхідною і єдиною можливістю того найріднішого у світі зв'язку людей, що називається нація. Він залишив нам критерій визначення того, хто є українцем, а хто — чужинцем: "Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією".
        Липинський застерігав, що українська держава ніколи не відродиться, якщо консервативні елементи — ці найбільш освічені й генетично найбільш здатні до державної роботи верхні шари громадянства перейдуть у російський або польський табір.

Характеризуючи тогочасний стан, Липинський передбачив сьогодення: "Безнадійна й безвихідна ця наша внутрішня боротьба тому, що якби вдалось навіть сучасне покоління бувших багатих чи багатших... знищити, то куди дінуться ці мільйони, що провідники бідних при тій оказії награбували... Постає, отже, нове покоління багатих, що від старого різнитиметься тільки тим, що не матиме вже ніякої культури, ніякої традиції, крім хіба злодійської... ".

Улітку 1917 року в Лубнах відбувся селянський з’їзд, де хлібороби-власники створили свою партію. З'їзд прийняв проект програми, яку запросили відредагувати В.Липинського. Програма проголошувала самостійність і суверенність українського народу (це коли ще Цент­ральна Рада чіплялася за автономію). Земля мала залишатися за хліборобами і бути переданою у довічну власність, але без права перепродажу та подрібнення наділів. Інша частина земельного фонду — царські, династичні землі і т. ін., — мала бути поділена з правом купівлі й продажу. Держава повинна була зберігати регулюючий вплив в аграрних відносинах, не допускаючи як концентрації землі в одних руках, так і подрібнення земельних наділів.
         Прихильним до Української демократично-хліборобської партії, окрім В.Липинського, був М.Міхновський.

Після падіння Гетьманства він емігрує до Європи.

Хронічна легенева недуга загострилася; навесні 1931 року хворобою було вражене серце. 26 квітня 1931 року Липинського перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року. Похований на католицькому кладовищі у с.Затурцях на Волині. За радянської влади усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою великого сина України В'ячеслава Липинського, були втрамбовані в землю колгоспною технікою. Та у перші роки незалежності місцеві рухівці розчистили кладовище й встановили пам'ятник на символічній могилі В'ячеслава Липинського. Нині відремонтовано родинне обійстя Липинських. 2011 року, напередодні 20-річчя незалежності України, відреставрований та відкритий меморіальний музей В.Липинського.

18.04.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

Сьогодні виповнюється 135 років від дня народження В’ячеслава Липинського – українського історика, громадсько-політичного діяча, філософа, публіциста, теоретика консерватизму

 

В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (1882-1931) - один із найбільш оригінальних українських мислителів. Поет Євген Маланюк називав Липинського «Кантом української думки», а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його «за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…» Втім, Чикаленко тут же додавав: «Але вони обидва… спіткнулися. Один думає збудувати державу мужиками, другий – панами, але ні одна держава не будується на одному класі».

Сьогодні це звучить трохи незвично, але перед Першою світовою війною, та й після неї, в 20-х роках ХХ століття, ідея побудови Української монархії (Українського королівства) була надзвичайно популярною. Втім, чітко висловити й обґрунтувати її зважився В’ячеслав Липинський – етнічний поляк, аристократ, землевласник, що повірив в Україну й назвався українцем. На противагу Миколі Костомарову, Олександрові Лазаревському, Михайлові Драгоманову і тому ж таки Грушевському, які були представниками народництва й свято вірили в народ (селянина, робітника), Липинський щодо цієї теорії мав сумніви й доводив, що Україну від більшовицької Росії, або від інших зазіхань більш сильних сусідів може врятувати тільки монарх. У високу місію і мудрість народу він не вірив. Знав це як історик, фахівець з доби Хмельниччини, знав і з власного досвіду.

Події 1917 року 35-річний офіцер кавалерії Липинський зустрів у Полтаві – він марно намагався сформувати український кавалерійський полк і передати у розпорядження Центральної Ради – соціалісти йому прозоро натякнули, що не потребують його послуг. Натомість він був свідком «української вольниці», коли майже 17 тисяч непідвладних нікому солдатів громили місцеві погреби зі спиртним, п’яні як чіп солдати лежали на вулицях і в канавах, а ті, хто тримався на ногах, займалися погромами і грабежем – обікрали навіть місцевого прокурора і Музей Полтавської битви. До всього по місту їздили броньовики і стріляли по погромниках. Після цього Липинський ще більше утвердився в думці, що «Україна демократична – це фікція!»

На Полтавщині В’ячеслав Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.

Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж 10 років (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися. За гетьманата йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився. Натомість став послом у Відні (1918-1919). Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції.

Помер у санаторії під Віднем від туберкульозу. Йому було лише 49 років. Тіло перевезли на Батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі. У 1960-х роках могилу було вщент зруйновано. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…» (З «Листів до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського).

05.04.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

Микола Лисенко - Гетьман української музики

 (До 175-річчя від дня народження)

 

Видатний піаніст, хоровий диригент, композитор народився 22 березня 1842 року в с.Гриньки (Полтавська область), походив зі старовинного козацького старшинського роду. Дістав блискучу освіту. Закінчив Київський університет — природознавчий факультет. Захистив кандидатську дисертацію з біології (про розмноження нитчастих водоростей).

Йому пророкували блискучу кар’єру вченого, пропонували залишитися викладати, але Лисенко обрав собі інший шлях, пов’язавши своє життя з музикою. Після навчання в Лейпцизькій консерваторії (клас фортепіано) його називали піаністом-віртуозом. Вчився у Римського-Корсакова в Петербурзькій консерваторії. Він — організатор хорів, які пропагують українську музику. Коло інтересів Миколи Віталійовича — величезне. Він створив Товариство любителів музики і співу, працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Один із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів, фундатор музично-драматичної школи. Володів неабияким літературним талантом. Написав фольклорні праці — «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Про торбан і музику пісень Відорта», «Народні музичні інструменти на Україні». І це далеко не повний перелік інтересів і діянь М.Лисенка.

Понад півстоліття Лисенко віддав композиторській діяльності, написавши більше тисячі самобутніх різноманітних за формою, обсягом і значенням творів, але композиторська праця ніколи не приносила йому матеріальних вигод. Утримувати сім’ю він міг тільки за рахунок викладацької діяльності. Чимало часу витрачав на приватні уроки та викладання музики в Інституті шляхетних дівчат. Лише ночами міг займатися своєю улюбленою справою — писати музику.

Часто, коли вимовляється ім’я Миколи Лисенка, перше, що спадає на думку, — його епохальна опера «Тарас Бульба» — вершина української класичної музики. Адже він автор опер: «Енеїда», «Утоплена», «Ноктюрн», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», які нині рідкісні гості на сцені. Парадокс, найпопулярніший твір композитора — опера «Наталка Полтавка», в принципі, не авторський твір у чистому вигляді. До лисенківської версії існувало кілька варіантів цієї народної оперети. Кілька музичних фрагментів склав сам автор п’єси — Іван Котляревський, використовувалися пісні Марусі Чурай (у тому числі й знамениті «Віють вітри»). Микола Віталійович сам говорив: «Я уклав і упорядкував клавір». Він дописав передмову до першого видання, вибрав найбільш популярні українські мелодії, доповнив твір розгорненою увертюрою і створив фортепіанний клавір. Досі не відомо, чи сам Лисенко оркестрував цю оперу.

Сьогодні ми називаємо Миколу Лисенка композитором, але його офіційний статус — педагог. Цим він заробляв не тільки на життя, а й на видання своїх творів. Під час святкування 35-річчя творчої діяльності Миколи Віталійовича громадськістю було зібрано чотири тисячі рублів для придбання дачі чи хутора, оскільки у Лисенка не було ніякої власності після 1861 року. Їхня сім’я розорилася. До речі, Миколу навіть виключали з університету за несплату. Надалі, все життя він був середньо забезпеченою людиною. Основним джерелом прибутків композитора була викладацька діяльність в Інституті шляхетних дівчат і приватні уроки музики. Всі квартири Лисенко знімав. Коли ж з’явилася можливість купити будинок — відмовився, а зібрані гроші використав для відкриття школи.

Багато років композитор мріяв про справжню музично-драматичну школу, про талановитих учнів, яким би міг передати свої знання. Ще в 1868 році він написав із Лейпцига своїм рідним: «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, яка б мала народні рідні основи, бо інакше, вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами». Але втілити в життя свою мрію вдалося тільки в 1904 році. Лисенко орендував невеликий одноповерховий будинок із мезоніном на вул.Великій Підвальній, 15. Укомплектував необхідні інструменти, запросив працювати чудових педагогів. Із перших днів Лисенко вважав, що в його Музично-драматичній школі повинні виховуватися актори та музиканти для української сцени.       

За спогадами Остапа Лисенка, Микола Віталійович вважав себе непрактичною людиною, без адміністративної жилки, але, незважаючи на це, він зумів сформувати навколо себе найкращі педагогічні сили.  Вже в перший рік у лисенківській школі навчалося більше 300 учнів. Вона не мала дотацій та існувала тільки за рахунок плати за навчання. Більшість учнів — люди середнього статку і бідняки. Коли не вистачало коштів на оплату праці педагогів, Лисенко влазив у борги, брав кредити та якось викручувався. З різних кінців України тягнулася талановита молодь, а незабаром багато учнів продовжать лисенківську справу, зроблять свій внесок у розвиток української культури.

У 1911 році, коли композитор, через рабські умови, відмовився відмічати 50-річчя смерті Тараса Шевченка у Києві, на нього ополчилися не тільки Трепов із Новицьким, а й сам Столипін, тобто вся російська влада. За пропозицією гуртка «Кобзар» концерти Лисенко переніс у Москву. Після цього композитора і членів старійшин Українського клубу притягли до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність». Це серйозне обвинувачення було сфабриковане владою, яка вирішила покарати непокірного націоналіста. Адже Микола Віталійович Лисенко був символом і совістю українців. Процес мав бути гучним і показовим, щоб іншим не кортіло. Хвилювання призвели до сумних наслідків...

Композитор помер від інфаркту. Микола Віталійович збирався на заняття до своєї школи. Відчув себе погано. Повернувся, приліг на ліжко, і через 20 хвилин його не стало.  За переказами, останніми словами Миколи Віталійовича було прохання покликати Олександра Кошиця, свого учня і соратника. За спогадами Ольги Петрівни Косач, у композитора був подив на обличчі. Схоже, смерть стала для нього також несподіваною і непрошеною «гостею».

Коли ховали композитора, з ним прийшли попрощатися тисячі людей, які прибули з усіх регіонів України.  У багатьох статтях тих сумних днів Миколу Віталійовича називали «гетьманом української музики», «інтимною силою українського руху, його вогнем і живим зв’язком».

Ім’я М.В.Лисенка присвоєне Національній філармонії України, Львівському вищому музичному інституту, Харківському театру опери та балету, Київській музичній школі-інтернату, струнному квартету, в багатьох містах є вулиці композитора. А найголовніше, його твори не забуті, вони часто виконуються.

22.03.2017 р.

За матеріалами Інтернет-видання

 

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

Видатний син Ізяславщини - академік Леонід Якимович Ковальчук

(до 70-річчя від дня народження)

 

Леонід Якимович Ковальчук (15 березня 1947 року, село Тернавка Ізяславського району – 01 жовтня 2014 року, місто Тернопіль) — доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, заслужений діяч науки і техніки України, український  вчений у галузі хірургії, педагог, громадський діяч, голова Асоціації хірургів Тернопільщини (1998—2014).

Закінчив Бережанське медичне училище у 1967 році, Тернопільський медичний інститут (1973, нині ТДМУ). Працював хірургом дільничної лікарні в с.Устя-Зелене Монастирського району Тернопільської області. Від 1975 р. — лікар-хірург, завідувач хірургічного відділу районної лікарні № 2 у селі Великі Дедеркали Шумського району, від 1978 р. — завідувач хірургічного відділу центральної районної лікарні в місті Знам’янка Кіровогорадської області.

Від 1980 р. — в Тернополі: хірург міської лікарні № 1, асистент, доцент кафедри хірургії медичного інституту (від 1981 р.), головний хірург обласного управління охорони здоров'я (1983—1987), від 1987 р. — завідувач кафедри шпитальної хірургії, від 1994 р. — проректор з лікувальної роботи, у 1997-2014 рр. — ректор Тернопільського державного медичного університету.

Від 2009 р. — голова постійної комісії Тернопільської обласної ради з питань охорони здоров'я, сім'ї, материнства і дитинства.

Помер 1 жовтня 2014 р. після тривалої важкої хвороби.

На посаді ректора Тернопільського державного медичного університету професор Леонід Ковальчук проявляв новаторський підхід в організації діяльності, яка під його керівництвом отримала статус університету й увійшла в число провідних вишів України. Завдяки його зусиллям, крім медичного факультету тут відкрито 3 нові: фармацевтичний, стоматологічний, іноземних студентів; ліцензовано нові спеціальності: «Медико-профілактична справа», «Біологія», «Здоров'я людини»; засновано 6 навчально-наукових інститути: морфології, медико-біологічних проблем, фармакології, гігієни та медичної біохімії імені М.П.Скакуна, моделювання та аналізу патологічних процесів, перший в Україні ННІ медсестринства; факультет післядипломної освіти реорганізовано в Навчально-науковий інститут.

За період каденції Леоніда Якимовича кардинально зміцнена матеріально-технічна база університету. Комп'ютеризовано всі кафедри, бібліотеку з 4 читальними залами і філіалами на всіх клінічних кафедрах та в навчально-наукових інститутах, організовано комп'ютерний центр, 46 комп'ютерних класів з виходом до мережі Інтернет. Створено видавництво «Укрмедкнига» з власним поліграфічним комплексом, що стало базовим для центрально-методичної комісії з ВМО МОЗ України і найбільшим спеціалізованим медичним видавництвом в Україні та єдиним, яке друкувало продукцію лише українською мовою або в перекладі з української. Університет став співзасновником і видавцем 12 всеукраїнських наукових журналів, 10 з яких визнані ДАК України; випускаються обласні газети «Медична академія» та «Університетська лікарня».

Створено та оснащено сучасним діагностичним та лабораторним обладнанням лікувально-діагностичний центр із стоматологічною поліклінікою. Також навчально-оздоровчий комплекс «Червона калина» з конгрес-центром, готелем, комплексом харчування, спортивно-фізкультурною базою та студентським профілакторієм, навчальним центром з підготовки офіцерів запасу кафедри медицини катастроф та військової медицини. Тут започатковані «Літні міжнародні студентські школи», які відвідали студенти зі США, Польщі, Чехії, Словаччини, Австрії, Нідерландів, Росії, Казахстану, Індонезії, інших вищих медичних навчальних закладів України. Також розташовано ботанічний сад лікарських рослин фармацевтичного факультету.

Під керівництвом Леоніда Ковальчука налагоджено співпрацю між ТДМУ та 29 іноземними вищими медичними навчальними закладами країн Європи та Америки, де проходять стажування викладачі та студенти вишу. Вперше серед медичних навчальних закладів запроваджено дистанційне навчання за спеціальностями «Сестринська справа — бакалавр», «Сестринська справа — магістр». За результатами вивчення передового європейського та американського досвіду в університеті запроваджено у навчальний процес ряд інноваційних технологій навчання та нових форм організації навчального процесу, зокрема: методика «єдиного дня»; циклова система; практично орієнтована Z-система навчання; матрикули практичних навичок; віртуальне освітнє середовище «Моооdle»; об'єктивно-структурований клінічний іспит (ОСКІ) та об'єктивно-структурований практичний іспит (ОСПІ), семестровий тестовий іспит.

При університеті відкрито 3 спеціалізовані вчені ради із захисту докторських та кандидатських дисертацій (10 спеціальностей). Щороку на базі конгрес-центру університету проводилося близько 30 всеукраїнських і з міжнародною участю наукових форумів. У листопаді 2009 року на базі модернізованої наукової лабораторії полімеразно-ланцюгової реакції відкрито вірусологічну лабораторію університету для дослідження вірусних матеріалів з метою ідентифікації грипу типу А (Н1N1).

У серпні 2008 року наказом МОЗ України Тернопільський медуніверситет затверджено головною організацією з метрологічного забезпечення вищих медичних навчальних закладів підпорядкування МОЗ України. За рішенням обласної ради і Кабінету Міністрів України на базі обласної клінічної лікарні з 1 січня 2010 року створена університетська лікарня.

У 2010—2012 роках у п'яти селах області відкрито навчально-практичні центри університету для надання медичної допомоги населенню, проходження практики студентами старших курсів медичного факультету та лікарів-інтернів стоматологічного факультету; орієнтація випускників для роботи в сільських медичних закладах.

Автор близько 500 наукових та навчально-методичних праць, у тому числі 8 монографій, 32 винаходів і патентів, 4 атласів оперативних втручань, 6 підручників, 5 навчальних посібників. Зокрема, у 2010 році за його редакцією видано фундаментальний підручник «Хірургія», який відзначено премією Національної академії медичних наук України. Підготував 8 докторів і 30 кандидатів наук. Досліджував хірургічну патологію органів черевної та грудної порожнин, магістральних судин, проблеми остеопорозу.

15.03.2017 р.

В.Кучерук за матеріалами мережі Інтернет

Життя віддане справі

 

15 березня в Тернавському НВК "ЗОШ І-ІІ ст. - дитсадок" відбувся круглий стіл "Життя віддане справі", присвячений 70-річчю від дня народження Ковальчука Леоніда Якимовича, член-кореспондента НАМН України, Заслуженого діяча науки і техніки України, доктора медичних наук, професора, ректора Тернопільського державного медичного університету імені І.Я.Горбачевського, колишнього випускника нашої школи.

Під час проведення круглого столу учні 7-9-го класів не тільки прослухали доповіді Мельник Я. та Ковальчук А. про життєвий і творчий шлях відомого земляка, а й переглянули презентацію про його наукову та громадську діяльність.

При обговоренні старшокласники висловили думку про те, що своїм життям і самовідданою працею Леонід Якимович переконливо довів, що жив, працював і творив задля перспективи, піднесення добробуту нашого народу та процвітання Української держави.

Його життя і багатогранна діяльність будуть прикладом для наслідування, а пам'ять про нього вічно житиме в наших серцях.

15.03.2017 р.

За матеріалами Тернавської сільської ради

 

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

До 130-річчя від дня народження Леся Курбаса

 

«Людина, яка була театром»

 

Кожна епоха народжує митців, які потрапляють на стрижень духовного й культурного життя нації, втілюючи у своїй творчості найістотніші риси народу, їхнє мистецтво мовби вбирає в себе творчу енергію країни, особливо в драматичну добу, в часи виняткової напруги, піднесень, трагічних прозрінь і пророчих осяянь.

Саме таким велетнем був Лесь Курбас – одна з із найяскравіших постатей доби Розстріляного Відродження. До історії українського мистецтва Лесь Курбас увійшов як реформатор і організатор нового театру, як режисер, що своїми експериментами прагнув залучити в практику українського театру останні досягнення західноєвропейської театральної культури. Він зумів зосередити довкола найкращих на той час акторів та режисерів. А його статті, що відіграли неабияку роль у формуванні нової театральної думки, й досі залишаються актуальними: "Молодий театр", "Думки і проекти", "Театральний лист", "Шляхами "Березоля" та ін.

Народився Олександр-Зенон Степанович Курбас 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі).

Навчався в Тернопільській гімназії, потім – у Львівському університеті, де брав активну участь у громадському житті, боротьбі за українізацію університету. На знак протесту проти політики полонізації перевівся до Відня, який був на той час одним із найбільших осередків світової культури. Там навчався на філософському факультеті, слухав лекції зі славістики, захопився театральним експериментаторством, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура.

Повернувшись на Галичину, у 25 років Лесь Курбас почав працювати в гуцульському театрі Гната Хоткевича, через півроку – у “Руській бесіді”, в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки. Грав у фарсах, оперетах, операх, виступав проти рутини старих театрів. Він прагнув показати сучасну західноєвропейську драматургію, а також хотів ставити морально-психологічні та філософські твори Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка.

 У 1915 році в Тернополі Лесь Курбас заснував перший стаціонарний український професійний театр “Тернопільські театральні вечори”.

Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва “Молодий театр” з’явилася вже влітку 1917 року.

Молодий театр − це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів − з них Молодий український театр, в Одесі співорганізатором 1918 був Гаврило Гловацький.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою “Кийдрамте” (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922-1926), а потім і філософського (1926-1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру “ (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем’єра вистави Тараса Шевченко “Гайдамаки” (режисер Л. Курбас). В червні 1924 року Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.

Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з драматургом Миколою Кулішем (1892-1937) і художником Вадимом Меллером (1884-1962).

У Києві “Березіль” мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом − Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі “Шпана”, “Алло на хвилі”, “Чотири Чемберлени”), агітпроп. Було підготовлено серію “Костюмовані історії” (спектаклі “Жакерія”, “Сава Чалий”, “Король бавиться”, “Змова Фієско”).

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави “Маклена Граса”, яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Заарештований у зв’язку зі справою УВО 26 грудня 1933 р. Відправлений етапом до Харкова.  9 квітня 1934 засуджений до 5 років ВТТ. Покарання відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору (Карелія, РФ). Там працював театр на 300 місць для вільнонайманих працівників, і в ньому Лесь поставив кілька п'єс.

У 1936 році його перевели на Соловки. Там він створив театр і поставив “Аристократів” Миколи Погодіна й “Учня диявола” Бернарда Шоу. Наприкінці 1936 був етапований на острів Анзер, де також був театр, розташований в колишній церкві. Курбас поставив у ньому “Маленькі трагедії” Олександра Пушкіна. Улітку 1937 року  особлива трійка Управління НКВД Ленінградської області РРФСР засудила одним списком 1825 осіб Соловецької тюрми особливого призначення до смерті. У списку значилося й прізвище Леся Курбаса. Виконання вироку щодо митця було призначено на 3 листопада. Того дня у Соловецькому таборі особливого призначення в урочищі Сандармох за вироками позасудових органів розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий.

 У 1957 році Леся Курбаса посмертно реабілітовано. 30 років творчість видатного діяча культури була під забороною.

21 грудня 1991 року Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 року “Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР”.

Пам’ять про Леся Курбаса вшанована у назвах вулиць, шкіл, пам’ятних дошках, встановлених не тільки в Україні, а й за її межами.

10 фактів про Леся Курбаса, які варто знати

24.02.2017 р.

За матеріалами Інтернет-видання

 

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

До 100-річчя від дня народження Тетяни Яблонської

 

Майстер сонячної душі

 

Кажуть, що вік художника вимірюється роками його творчості. Феномен української художниці Тетяни Яблонської у тому, що вона за життя стала живописцем на всі часи, оскільки виразила ідеали сорокових, п’ятидесятих, шестидесятих... по суті, усього ХХ століття.

24 лютого минає 100 років від дня народження Тетяни Яблонської, видатної української художниці, дійсного члена Академії мистецтв України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, Героя України.  

Видатна художниця народилася в бурхливу епоху — 24 лютого 1917 року в Смоленську у родині викладачів. Про таких, як вона, говорять: народилася із пензлем у руці. З самого малечку любов до мистецтва Тетяну прививав батько. Він був її першим вчителем. Тетяна завжди мріяла стати художником.

У 1928 році родина Яблонських переїхала в Одесу (Україна), у 1930 році – у Кам’янець-Подільський, потім у Луганськ, де у 1933 році майбутня художниця закінчила сім класів неповної середньої школи і вступила до Київського художнього технікуму. Після його ліквідації, з 1935 по 1941 рік навчалася на факультеті живопису Київського державного художнього інституту, нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (майстерня професора Федора Кричевського), який закінчила за фахом «художник-живописець».

З 1938 року брала участь у виставках. Її вчителем був уславлений український художник і педагог Федір Кричевський.

У 1944-1952 роках – викладач рисунку, живопису та композиції Київського державного художнього інституту. Член Спілки художників України з 1944 року. У 1965–1966 роках – головний спеціаліст сектору інтер’єру Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування (Київ ЗНДІЕП). У 1966–1967 роках – викладач, у 1966–1968 роках – завідувач кафедри композиції, керівник майстерні монументального живопису Київського державного художнього інституту, у 1967–1973 роках – професор. У 1951–1958 роках – депутат Верховної Ради УРСР. У 1956–1962 роках – член правління Спілки художників України, з 1963 року – член правління Спілки художників СРСР.

 Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1953 року), дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1975 року), учасниця міжнародних виставок радянського мистецтва. Дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1997–2005).

Тетяна Яблонська прожила довге творче життя. Художницю не полишало натхнення експериментувати, виражаючи себе в різних художніх стилях. У творчості мисткині знайшли відображення реалізм, імпресіонізм, примітивізм, вона захоплювалася «бойчукістами» — школою, що базувалася на теорії поєднання національного мистецтва та європейських художніх цінностей. За своє життя художниця створила сотні картин: від імпресіоністичних пейзажів до психологічних портретів. Центральною темою творчості Яблонської завжди залишалося повсякденне життя звичайних людей — побутові сцени. Але все, що оточувало художницю, вона бачила особливим, проникливим і добрим поглядом. У її роботах немає нічого штучного та надуманого, всі вони перейняті красою навколишнього світу. Так міг творити лише майстер, який прожив життя, сповнене випробувань, і заново відкриває його в чудових художніх образах і формах.

 Творчість Тетяни Яблонської, здається, пошанована всіма можливими на той час нагородами і преміями. Двічі лауреатка Сталінської премії. Двічі відзначена державною премією СРСР. У 1998 р. — премією ім. Тараса Шевченка. В 1997 році ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року, а в 2000 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв її звання «Жінка року». Це престижне звання присвоюється лише яскравим і самобутнім особистостям, чиї досягнення визнані в міжнародному масштабі, а лідерство у своїй області не підлягає сумніву.

2001 р. отримала звання Героя України. Тоді вже була дуже хвора – у 1999 р.  перенесла інстульт, відняло праву частину тіла. Навчилася малювати лівою рукою, писала здебільшого пастелі, бо пензля тримати не було як. Але працювала натхненно і багато – по два малюнки щодня. Останній малюнок мисткиня створила вранці 17 червня 2005 року. Ввечері її не стало. Поховано художницю у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища.

Яблонську називали обличчям України, адже її вдалося багато сказати про Україну, про її людей — і не лише співвітчизникам, але й усьому світові.

Відомі багатьом її роботи «Над Дніпром», «Юність», «У парку», «Весілля», італійські краєвиди, пейзажі Києва. Автопортрет (1944 р.) фахівці визнали справжнім шедевром портретного мистецтва.

24.02.2017 р.

За матеріалами Інтернет-видання

 Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

 

Патріарх Йосиф Сліпий - духовний борець за українську державність

 

17 лютого 2017 року минає 125 років з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого (1892—1984), Глави Української Греко-Католицької Церкви у 1944-1984 роках. Його справжнє ім'я Роман Коберницький-Дичковський.

Патріарху Йосипу Сліпому не довелось жити і працювати в незалежній самостійній українській державі. Але весь свій трудовий шлях він присвятив боротьбі за неї. І в тому, що вона відбулася, немала його заслуга.

За словами блаженного Папи Івана Павла ІІ, "він простелив свободу сучасній Україні". Адже для Й.Сліпого "Батьківщина — це наш рідний край, наша мова, наша історія, наша віра, всі наші предки, що впродовж століть будували свою державу... Тільки в Батьківщині через законну рідну державу народ вповні заспокоює свої духовні й суспільні потреби та осягає найвищий ступень ладу, безпеки і добробуту".

Боротьбу Патріарха Й.Сліпого за майбутню українську державність можна умовно поділити на три періоди: 1) 20-30-і роки в Західній Україні, до 1945р.; 2) 1945-1963 pp. - у радянських тюрмах і таборах і 3) 1963-1984 pp. - в еміграції.

Кожен із цих періодів, котрі були насичені численними заходами як церковного, так і суспільного характеру, зробив значний внесок в українську справу.

У 20-30-х роках діяльність Й.Сліпого охоплювала наукову, культурно-просвітницьку сфери, виховання молоді в дусі християнської моралі і української національної ідеї. Вступну статтю до статуту Богословського наукового товариства (БНТ) у 1926 р. теолог Й.Сліпий закінчив такими словами: "Науковою культурною працею ми кладемо чи не найсильніші (під цю хвилю) підвалини нашому національному і державному життю". Знаменна думка, що засвідчує про патріотичні аспекти діяльності БНТ. З 1926 року в обов'язки Й.Сліпого входило членство Кураторії Львівського Національного Музею, з 1930-го - він член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), по суті Української Академії Наук.

На посаді першого ректора, відкритої у Львові в 1928 р Богословської Академії, у Й.Сліпого з усією повнотою розкриваються таланти вченого, будівничого Церкви та діяча культури і вихователя. Відчуваючи потребу в борцях за українську державність, він виховує молодь, передає їй набуті знання, життєвий і духовний досвід. Особливо піклується Йосиф Сліпий про поширення рідної української мови. На той час підручники з богослов'я та інших наук були написані здебільшого німецькою, латинською і польською мовами. Тому виникла необхідність покликати до життя літературну українську мову. Ця обставина і привела до координації діяльності українських богословів, результатом якої стало заснування Богословського наукового товариства у Львові і видання журналу "Богослов'я". Редактором його, а згодом і головою товариства обирають отця доктора Йосифа Сліпого. Таке піклування про українську мову було однією з причин того, що на заході України вона збереглася порівняно з іншими регіонами.

17.02.2017 р.

За матеріалами Інтернет-видання

 

  Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

Микола Лівицький - український громадський та політичний діяч.

До 110-ї річниці від дня народження

 

Ліви́цький Мико́ла Андрійович (9 (22) 1907 року, Жмеринка  — 8 грудня 1989 року, Філадельфія (США) — український громадський та політичний діяч, журналіст, Президент УНР в екзилі (1967-1989).

Народився у місті Жмеринка, нині Вінницька область, Україна, тоді Вінницький повіт, Подільська губернія Російська імперія. Син Андрія Лівицького.

Навчався в 1-й Українській школі ім.Шевченка Києва.

1920 року разом з батьком — на той час головою Ради народних міністрів Української Народної Республіки — виїхав за кордон. Середню освіту продовжив здобувати на матуральних курсах у Празі при Українській господарській академії. Закінчив Вищу торговельну школу у Варшаві, економіко-соціальний факультет Женевського університету, отримав ступінь магістра комерційних наук.

Був активістом студентського руху, обирався головою (першим) новоствореної студентської корпорації «Запоріжжя» у Варшаві. Брав участь у з'їздах Центрального союзу українського студентства, був одним із видавців часопису «Студентський голос» (1927—1928, Варшава).

У 1930-х роках у Варшаві та Женеві вивчав економіку та журналістику. У 1923—1939 роках був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй. Спеціальний кореспондент журналу «Тризуб» у Женеві, керівник Женевської філії Українського пресового бюро. 1932-го через адвоката Самуеля Підгірського пом'якшив обвинувачення Юрієві Косачу — перед тим йому дав вказівку розробити «План розбудови національного руху на Волині».

У 1938—1939 роках за дорученням уряду УНР в еміграції перебував у Карпатській Україні задля координації дій її уряду й адміністрації з екзильним урядом УНР.

У 1937—1942 роках - на дипломатичній роботі в країнах Європи. У роки Другої світової війни деякий час жив у Варшаві, а у 1942 році переїхав до Києва для налагодження там політичної роботи. Невдовзі потому був ув'язнений гестапо.

Один із засновників і керівників Українського національного державного союзу (УНДС): заступник голови (з 1946), голова УНДС (з 1951). У 1948—1950 очолював Спілку українських журналістів на чужині, згодом перебрав керівництво Українським Національно-Державним Союзом. Від 1949 — член виконавчого органу (уряду) Української Національної Ради, а з 1957 — голова (прем'єр) виконавчого органу і міністр закордонних справ.

Був редактором газети «Мета» Українського інформаційного бюро в Мюнхені (1954—1957).

Упродовж 1967—1989 — Президент УНР в екзилі. На посту президента УНР проявив себе більше як авторитарний діяч, що й спровокувало у 70-х роках конфлікт між партіями, які входили до УНРади. Конфлікт вдалося погасити після прийняття «Тимчасового закону», який дещо демократизував Державний центр УНР в екзилі.

Написав низку праць, у тому числі «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй» (1975), «ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками» (1984). 

Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі (США).

23.01.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

 

 18 січня: 75-а річниця від початку вивезення українців на примусові роботи до Німеччини

 

“Від 1942 року людей, особливо на базарах, хапали також на вивіз на працю до Німеччини. Я тоді, правда, вже мав посвідку, що працюю в Міській управі, і від університету, але новітні людолови не завжди зважали на будь-які документи, бо треба їм було виконати наказ – знайти встановлену кількість осіб, що горіли бажанням працювати на шахтах і заводах Німеччини задля перемоги славного німецького війська…” – так писав у своїй  книзі «Я, мені, мене… (і довкруги). Спогади» Юрій Шевельов.

75 років тому, 18 січня 1942 року, розпочалося примусове вивезення населення України в Німеччину. Із часу використання рабської праці, примусові роботи в Німеччині під час Другої світової війни, були наймасовішим застосуванням праці іноземців в економіці окремої держави.  

До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив «блискавичної війни» восени 1941, необхідність проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху.

Агітаційна компанія нацистів в Україні почалася взимку 1942 року у розпал голодної зими. Добровольцям обіцяли гідну заробітну плату, гаряче харчування та догляд за рідними, на час перебування працівника в Німеччині.

Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942 року, другий до Бранденбурга — 21 січня. Вивезення трудових ресурсів із  Києва розпочалося 22 січня 1942 року, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого 1942 року перший потяг від'їхав із  Сталіного (суч. Донецьк). Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер.

Досить швидко ситуація почала мінятися, адже Німеччину вже не задовольняла кількість добровольців. З весни 1942-го року німці розпочали масові облави на місцеве населення із залученням до цього поліції та солдатів вермахту. Запроваджена система з обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала їм змогу того року депортувати з окупованих східних територій понад 1 млн. цивільних робітників, більшість із яких (714 тис.) були вихідцями з України.

За 1941-44 роки загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн чол., у тому числі 2,2 млн. українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30% платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі.

Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору. За статеві контакти остарбайтера з німкою — смертна кара для партнера і концтабір для жінки.

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 року їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 — виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 року норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців.

Остарбайтери носили обов'язкову дискримінаційну відзнаку «Ост». У червні 1944 р. їх було замінено на національні відзнаки — для українців — тризуб.

Після завершення бойових дій у Європі 1945 р. більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Ялтинській та Потсдамській конференціях у 1945 р., повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов'язковим для всіх громадян, які до 1939 року мешкали в Радянському Союзі. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована. Були проведені масштабні депортації цих людей  у віддалені райони СРСР. Багато репатріантів були репресовані за звинуваченнями в колабораціонізмі та зраді батьківщині.

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі у 1946 році визнав примусову працю іноземців, яку використовували в нацистській Німеччині, злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного права.

Інформаційні матеріали до 75-тих роковин від початку вивезення населення України на примусові роботи в Німеччину

18.01.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

15 січня виповнюється 25 років як було затверджено музичну редакцію Державного Гімну України

 

Президією Верховної Ради України 15 січня 1992 року було затверджено музичну редакцію Державного Гімну України ("Ще не вмерла Україна"), автором якої є Михайло Вербицький.

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року, коли на одній з вечірок у Павла Чубинського, сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню, :"…Серце біє і кревліє за свою свободу…" Чубинському пісня дуже сподобалася, відійшовши в інакшу кімнату, Чубинський вийшов через півгодини із готовим текстом вірша "Ще не вмерла Україна".

Вперше вірш "Ще не вмерла Україна" був опублікований у журналі "Мета" у 1864 році і отець Михайло (Вербицький), будучи враженим, написав музику.

Мало хто знає з українців, що:

1. Вірш "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський написав у місті Києві, на вулиці Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарева.

2. Деякі дослідники вважають, що на написання також вплинули мотиви мазурки "Jeszcze Polska nie zgineła…"

3. Спочатку автор музики Михайло Вербицький написав музику для гітари, а вже згодом адаптував її для хору.

4. Павло Чубинський був звинувачений шефом поліції в авторстві: "возмутительных песен и прокламаций", "за вредное влияние на умы простолюдинов". У 23-річному віці він був висланий на проживання під наглядом поліції в Архангельську губернію саме за авторство славетного вірша.

5. Лише Іван Франко та Леся Українка визначили "Ще не вмерла Україна" як національний гімн.

6. Після проголошення незалежної Української держави в січні 1918 р. пісня "Ще не вмерла Україна" звучала як національний гімн при УНР (Українська
Народна Республiка), ЗУНР (Західноукраїнська Народна Республiка), Гетьманаті та Директорії.

7. Хоча, протягом національно-визвольних змагань "Ще не вмерла Україна" звучала як гімн, однак офіційне затвердження вона одержала лише 15 березня 1939 р. – як гімн Карпатської України.

8. Коли постало питання гімну в роки Радянського Союзу, "Ще не вмерла Україна" одразу відкинули. Керівництво вимагало, аби в новому гімні стверджувалося що Україна – держава, що входить до складу СРСР, що вона там "між рівними – рівна, між вільними – вільна" та обов'язково повинна згадуватися комуністична партія, яка веде Україну до "світлого майбутнього".

9. Згідно з пропозицією колишнього Президента України Леоніда Кучми, перша строфа гімну була змінена: "Ще не вмерла України і слава, і воля".

13.01.2017 р.

За матеріалами Інтернет-видань

Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

Сергій Корольов. До 110 річниці від дня народження

 

 Сергій Павлович КОРОЛЬОВ (1907-1966) – радянський учений і конструктор у галузі ракетобудування й космонавтики, головний конструктор перших ракет-носіїв, штучних супутників Землі, пілотованих космічних кораблів, основоположник практичної космонавтики, академік АН СРСР (1958), член президії АН СРСР (1960-1966), двічі Герой Соціалістичної Праці (1956, 1961).

Він прожив трагічне життя. Так, радість винаходів, здійснення задумів, космічний тріумф – все було. Але кого вітали на трибунах, чиї імена звучали на весь світ? Вшановували не справжніх творців ракетно-космічної техніки, а перших і генеральних секретарів ЦК, які з’являлися в оточенні космонавтів. Це – реалії «славної і щасливої» епохи, в яку жив і творив Головний Конструктор, які, на щастя, жодним чином не зменшують вагомості його досягнень. І хай після смерті, але його ім’я стало відомим і шанованим у всьому світі. А цього йому так не вистачало за життя.

С.П.Корольов – піонер освоєння космосу. Під його керівництвом створено багато геофізичних і балістичних ракет, запущені перші у світі міжконтинентальна балістична ракета, ракета-носій “Восток” та її модифікації, здійснені польоти космічних кораблів, зокрема, вперше в історії пілотованих людиною та з виходом людини у відкритий космічний простір; створені перші космічні апарати серій “Місяць”, “Венера”, “Марс”, “Зонд”, штучні супутники “Електрон”, “Блискавка-1”; розроблений проект космічного корабля “Союз”. Корольов виховав численних послідовників – учених та інженерів.

Сергiй Павлович Корольов народився 12 сiчня 1907 року в Житомирi в родинi вчителiв. З десятилiтнього вiку виховувався вiтчимом, iнженером-механiком за спецiальністю.

У 1924 роцi одержав середню освіту, закiнчивши Будiвельну профшколу мiста Одеси. Спроектував свiй перший планер. Вступив у Київський полiтехнiчний iнститут.

У 1926 роцi в зв'язку із закриттям КПІ перевiвся на вечiрнє вiддiлення Московського вищого технiчного училища (МВТУ) iм. Баумана. Одночасно працював на пiдприємствах авiацiйної промисловостi. Пiзнiше будував планери i брав участь у Всесоюзних планерних змаганнях.

У 1929 роцi захистив як дипломний проект легкомоторного двомiсного лiтака (СК - 4), що був побудований i проходив лiтнi випробування. Науковим керiвником Корольова був А.Н.Туполев. Пiсля захисту одержав професiю інженера-аеромеханіка.

У 1930 роцi без вiдриву вiд виробництва закiнчив Московську школу льотчикiв, одержав посвiдчення пiлота.

У 1931 роцi разом з Ф.А.Цандером органiзував одну з перших у країнi ракетних органiзацiй - групу вивчення реактивного руху (ГИРД) при Центральнiй радi Осоавіахіму (пiзнiше ДОСААФ). Керував будiвництвом i польотними випробуваннями ракет, розробляв проект ракетоплана.

У 1932 роцi призначений керiвником ГИРДА i головою Технiчної ради.

У 1933 роцi призначений заступником начальника Реактивного науково-дослiдного iнституту (РНИИ), створеного на базi двох органiзацiй ГИРД i Ленiнградської Газо-динамiчної лабораторiї (ГДЛ). Керував польотними iспитами перших вiтчизняних рiдинних ракет "09" (конструкцiї М.К.Тихонравова) i "ГИРД-Х" (конструкцiї Ф.А.Цандера).

У 1934 роцi вийшла книга Корольова "Ракетний полiт у стратосферi". Керував польотними випробуваннями крилатої ракети "06/1", створеної пiд його керiвництвом.

У 1936 роцi створив конструкцiю ракетоплана "318-1", обгрунтувавши технiчнi вимоги до лiтака з ракетним двигуном.

У 1937 роцi брав участь у випробуваннях ракетоплана з двигуном "ОРМ-65" конструкцiї В.П.Глушко.

У 1938 роцi був репресований i засуджений на тривалий термiн вироку. Початок термiну вiдбуває на Колимi, а в роки Великої Вiтчизняної вiйни бере участь у створеннi лiтака Ту-2 у московському КБ при ЦКБ НКВД у групi А.Н.Туполева.

У 1942 був вiдкликаний у Казань в ОКБ моторобудiвного заводу. Розробляв конструкцiю ракетного прискорювача для бойових лiтакiв. Пiдготував працю "Уведення до питання про лiтак-перехоплювач РП iз реактивним двигуном "РД-1".

У 1944 роцi звiльнений згідно Указу Президiї Верховної Ради СРСР i в 1945 роцi вiдряджений у Нiмеччину, де в складi Технiчної комiсiї знайомився з нiмецькою трофейною ракетною технiкою. За успiшне виконання робiт у роки вiйни із створення ракетних прискорювачiв для лiтакiв нагороджений першим орденом "Знак Пошани".

У 1947 роцi С.П.Корольов повернувся в Москву, приступив до виконання обов'язкiв Головного конструктора.

У 1948 роцi займався удосконалюванням висотних геофiзичних ракет, створених на базi вiйськових.

У 1954 роцi звернувся з листом у ЦК КПРС iз пропозицiєю про створення i запуск штучного супутника Землi.

У 1955 роцi керував розробкою перших зразкiв космiчних лiтальних апаратiв. Брав участь у будiвництвi наземних iспитових служб космодрому Байконур як один з його "замовникiв".

У 1956 роцi удостоюється звання Героя Соцiалiстичної Працi за розробку нових зразкiв бойових ракет.

У 1957 роцi 4 жовтня керував запуском першого у свiтi штучного супутника Землi. Визнаний гiдним Ленiнської премiї.

У 1959 роцi брав участь у пiдготовцi i запуску автоматичних мiжпланетних станцiй "Мiсяць - 1", "Мiсяць - 2", "Мiсяць - 3". Остання передала фотознiмки зворотної невидимої сторони Мiсяця.

У 1961 роцi 12 квiтня керував першим в iсторiї польотом людини в космос. Корабель Юрiя Гагарiна зробив один виток навколо планети й успiшно повернувся на Землю.

У 1962 роцi пiдготував i провiв перший груповий полiт кораблiв "Схiд-3" i "Схiд-4", брав участь у запуску мiжпланетної станцiї "Марс-1".

У 1963 роцi пiдготував i провiв другий груповий полiт кораблiв "Схiд-5" i "Схiд-6".

У 1964 роцi готував до польоту i брав участь у запуску ракетно-космiчної системи quot;Зонд" для далеких мiжпланетних польотiв. Готував i здiйснив полiт космiчного корабля "Схiд". Затвердив проект ракетного комплексу "Союз", розроблений фахiвцями пiд його керiвництвом.

У 1965 роцi керував польотом корабля "Схід-2", у ходi якого космонавт Олексiй Леонов вперше в iсторiї вийшов у вiдкритий космос. Брав участь у запусках автоматичних мiжпланетних станцiй "Мiсяць-5", "Мiсяць-6", "Мiсяць-7", "Мiсяць-8", "Венера-2", "Венера-3", лiтального апарата "Зонд-3", супутника зв'язку типу "Блискавка-1".

За видатний внесок в оборону Батьківщини i в розвиток практичної космонавтики академiк С.П.Корольов двiчi визнаний гiдним звання Героя Соцiалiстичної Працi (у 1956 i 1961 роках), йому присуджена Ленiнська премiя (у 1957 роцi) i золота медаль iменi К.Е.Цiолковського.

Сергiй Павлович Корольов помер на шiстдесятому роцi життя 14 сiчня 1966 року. Урна з його прахом установлена в Москві на Червонiй площi в Кремлiвськiй стiнi.

12.01.2017 р.

За матеріалами сайту Національного технічного університету України «Київський

політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського http://kpi.ua

Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

 

Кульженко Стефан. До ювілею видатного книговидавця

 

5 січня 2017 року виповнилося 180 років від дня народження відомого київського книговидавця кінця ХІХ – початку ХХ ст. Стефана Васильовича Кульженка. В науково-технічній бібліотеці Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»  ця дата була відзначена презентацією книг, виданих свого часу у друкарні Кульженка. Студенти КПІ прослухали цікаві розповіді про життя і діяльність видатного книговидавця.

Народився Стефан Кульженко в селі Баришівка в козацькій сім'ї. В 11 років став учнем у київській книжковій крамниці і типолітографії угорця І.Вальтера. Через кілька років внаслідок банкрутства Вальтера працював у різних київських друкарнях. Врешті-решт він стає управляючим типографією І.Давиденка, найбільш передової на той час у Києві. У 1862 році Кульженко разом із одним із родичів І.Давиденка бере підприємство в оренду, а з 1873 року стає його одноосібним орендарем.

Наприкінці 1875 року С.Кульженко відкриває власний магазин на Хрещатику, а 1880 року стає до ладу нова друкарня Кульженка на Новоєлизаветинській вулиці (нині – вул.Пушкінська). Друкарню було обладнано п'ятьма великими верстатами швидкого друку, які приводилися в дію паровими двигунами, а також чотирма малими друкарськими пресами і трьома літографічними верстатами. 1887 року тут працювали 85 осіб, на початку XX століття – 220, а 1905 року – 300. Для порівняння: на найбільшому київському підприємстві – заводі "Гретера і Криванека" (нині "Більшовик") – було до тисячі робітників. Поліграфічний комплекс Кульженка об'єднував власне друкарню, дві словолитні, літографію, стереотипію, фототипію, гальванопластикову майстерню. Незабаром він разом із І.Чоколовим, Г.Фронцкевичем і К.Мілевським стає біля витоків створення школи для учнів друкарень. Головним меценатом школи став відомий промисловець Микола Терещенко. На північній околиці Києва Стефан Кульженко купив кілька дачних володінь і збудував будинки для робітників своєї друкарні. Місцевість цю ще й сьогодні називають дачами Кульженка.

Ілюстровані видання були найбільшою гордістю Кульженка. Найкращими і найвідомішими є книга І.Александровського "Собор св.Владимира в Киеве" (1898 р.) у вигляді давньоруського рукопису та не менш довершена книга М.Захарченка "Киев теперь и прежде" (1888 р.), яка містить докладний опис міста зі 105 ілюстраціями в тексті й окремими фотоілюстраціями на вкладках.

Кульженко співпрацює з Київським товариством письменності та друкує науково-популярну літературу. У різний час виходять газети "Заря", "Киевское слово", "Киевская газета". Помітним явищем не тільки для України були журнали "Земледелие", "Инженер" та "Известия Политехнического института".

Друкарня Кульженка була однією із шести найбільших друкарень Києва, які впродовж кількох десятиліть виробляли разом 50% усієї друкарської продукції. Завдяки ілюстрованим виданням, друкарня Кульженка складала конкуренцію кращим видавництвам Москви, Санкт-Петербурга та Варшави. За високе поліграфічне оформлення видання Кульженка не раз здобували золоті й срібні медалі на Всеросійських промислових виставках. Загальна кількість видань друкарні Кульженка – понад 1000 назв.

Помер Стефан Васильович Кульженко в Києві 16 листопада 1906 року.

В НТБ НТУУ "КПІ" зберігаються більше сотні книг, виданих у друкарні С.В.Кульженка.

05.01.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

Ювілеї та пам’ятні дати 2017 року

Філолог і громадський діяч Павло Житецький
(до 180-річчя від дня народження)

 

Павло Гнатович Житецький (1837 – 1911)   народився 4 січня 1837 р. в Кременчуці. Навчався в Київській духовній академії (1857—1860 рр.), на історико-філологічному факультеті Київського університету (1860—1864 рр.). Потім викладав у навчальних закладах Кам'янця-Подільського (з 1865 р.) та Києва — у Колегії Павла Галагана (1874—1893 рр., з перервою в 1880—1882 рр., коли працював приват-доцентом Петербурзького університету).

Був активним учасником українського національно-культурного руху, одним із фундаторів Київської громади (з 1861 р.). Брав участь у фольклорно-етнографічних експедиціях, в організації недільних шкіл. Виступав за викладання навчання предметів українською мовою, наголошуючи на важливому значенні рідної мови для розвитку нації. З цього приводу опублікував у 1862 р. статтю "Русский патриотизм" в журналі "Основа". П.Г.Житецький — перший історик української літературної мови, автор наукових досліджень і публікацій про українські писемні пам'ятки, зокрема Пересопницьке Євангеліє, "Енеїду" І.Котляревського, народні думи та ін.

Він зробив значний внесок у розробку принципів і критеріїв українського правопису. Працював над питаннями взаємозв'язку слов'янських мов, загального мовознавства й літературознавства.

У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Павло Житецький розкрив мовні та палеографічні особливості Двірецько-Пересопницького Євангелія і виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови.

Вчений брав діяльну участь у роботі історичних і краєзнавчих товариств, був одним із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873 р.), Українського наукового товариства в Києві (1907 р.), дійсним членом Історичного товариства Нестора -літописця, Наукового товариства імені Шевченка; активно співпрацював із часописом "Киевская Старина", зокрема, над підготовкою словника української мови. П.Г.Житецький лінгвістично обґрунтував концепцію безперервного розвитку українського народу, його мови і традиційної культури з часів Київської Русі. 

04.01.2017 р.

За матеріалами мережі Інтернет

 

АКТУАЛЬНО

 

Відкриті дані

Правова допомога 

Пенсійне забезпечення

Вибори

Міжнародна інтеграціяУкраїни

Запобігання корупції

Відзначення пам'ятних та ювілейних дат

Голодомор

       Актуальні питання державної служби

 

 

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

 

Соціальний захист


Медицина

 

Культура

 

Сім'я і діти

 

Освіта

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНА СФЕРА

 

Містобудування та архітектура

Підприємництво

 Енергоефективність

 Регуляторна політика

 Агросектор

 Бюджет

 Державні закупівлі

 Державна реєстрація

Чисте довкілля

 ЦНАП 

 

 

ОРГАНИ ВЛАДИ

 

Районна рада

Міська рада

Сільські ради

ХАЕС

Податкова

Поліція

Районний сектор ГУ ДСУ з надзвичайних ситуацій 

 

 

 

 

Центральні 

 органи влади

 

 

 

 Обласні

 органи влади

 

 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

_______________________________________________________________________________________
© Ізяславська районна державна адміністрація, 2003-2018 роки
   вул. Незалежності, буд.2, м.Ізяслав, 30300,
e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua
 
  Розробка та підтримка: Сектор інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату Ізяславської районної державної адміністрації