на головну

                     
                 

 

 
                   
                   
                           

 

 

 

Ізяславська

райдержадміністрація

 

                 30300, Хмельницька обл.,

                Ізяславський р-н., м.Ізяслав,

                   вул.Незалежності, буд. 2

 

тел/факс: (03852) 4-20-61

e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua

 

Заходи,

які заплановано

провести в

Ізяславському районі

протягом червня

 2017 року

 

 

 

 

Українське ділове мовлення. Календар свят

Погода в Ізяславі

 
 
 
 
 
 
 

 

Указ президента України від 03.12.2015 р. 675/2015 "Про відзначення 25-ї річниці незалежності України"

Розпорядження голови обласної державної адміністрації від 31.03.2016 р. № 151/2016-р "Про відзначення в області 25-ї річниці незалежності України"

Розпорядження голови районної державної адміністрації від 14.04.2016 р. № 310/2016-р "Про відзначення в районі 25-ї річниці незалежності України"

 

 

Заслужена нагорода

 

До 25-ї річниці Незалежності України рішенням президії Асамблеї ділових кіл та Науково-експертної ради Програми «Лідери XXI століття» директора ТОВ «Кунівське»,  депутата районної ради Анатолія Максимовича Матвійчука було нагороджено орденом «За громадянську доблесть» та пам'ятною медаллю «25 років Незалежності України». Анатолій Максимович, як зазначається у нагородному листі, був удостоєний таких нагород за патріотизм та громадянську свідомість, активну благодійну діяльність, самовіддане служіння українському народу, особисту твердість і силу духу.

Слід зазначити, що Анатолій Максимович більше тридцяти років очолює ТОВ «Кунівське», яке розташоване у Поліській зоні нашого району, та займається веденням сільського господарства на малопродуктивних, піщаних ґрунтах. Але незважаючи на це, підприємство за рахунок тваринництва, зокрема молочного скотарства, з року в рік утримується, так би мовити, на плаву. І навіть покращує свою матеріальну базу та умови праці працівників, вчасно сплачує заробітну плату та податки, розраховується з пайовиками. Минулого року на тваринницькій фермі у Куневі було встановлено молокопровід для безконтактного доїння корів, що дозволило отримувати більш дороговартісну сировину, а цього року Анатолій Максимович подбав про встановлення на території підприємства сучасного зерноочисного комплексу. На даний часу ТОВ «Кунівське» утримується більше 350 голів корів дійного стада з досить високою продуктивністю. Незважаючи на неефективні ґрунти, цьогоріч аграрії Кунева мають досить непогану врожайність зернових культур. Жито тут вродило по 26 цнт/га, пшениця – 32,9 цнт/га, середня врожайність ячменю 34,7 цнт/га, а вівса -13.6.

Отож бажаємо Анатолію Матвійчуку ще вищих нагород та такої ж невичерпної енергії і завзяття.

05.09.2016 р.

За матеріалами районної газети «Зоря Надгориння»

Ізяславщина відзначила День Державного Прапора України та 25-у річницю незалежності України

 

25 років незалежності України є знаменною подією  для всього українського народу. Минуло чверть століття, коли уперше за тисячолітню історію на карті світу постала держава під назвою „Україна”, котра прославлена своєю багатою історією та культурою, мелодійною мовою, працьовитістю та сумлінністю людей. Незалежність – символ нашої нації, самоствердження, відчуття волі та суверенності. А український стяг оточений багатовіковою славою, адже він вінчав великі перемоги, найважливіші події в житті держави.

В умовах сьогодення, коли  наша держава перебуває у стані війни, по-новому відкриваємо для себе неоціненність скарбу жити у вільній, суверенній державі, адже незалежність – найвище досягнення нації, набуте найкращими синами й доньками різних поколінь найбільшою ціною – життям, інтелектом, непосильною працею, молитвами і вічною боротьбою.

Нам є чим пишатися і про що згадати у ці визначні дні – у День Державного Прапора України та День незалежності України.

З нагоди відзначення вищезазначених свят територіальні громади Ізяславщини провели патріотичні святкові урочистості. При проведенні святкових заходів основна увага приділялася темі єдності України, героїзму наших земляків, які воюють на Сході, ролі молоді у суспільному житті Ізяславщини,  ідеї патріотизму та консолідації суспільства навколо захисту України від зовнішньої агресії.

Ізяславська замкова виправна колонія № 58

Білівська сільська рада

Білотинська сільська рада

Лютарська сільська рада

Михнівська сільська рада

М'якотівська сільська рада

Плужненська сільська рада

Сахновецька сільська рада 

26.08.2016 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

 з громадськістю апарату райдержадміністрації

Вшанували пам'ять борців за свободу, незалежність та територіальну цілісність України

 

24 серпня виповнилось 25 років незалежності України,  проте реальна її історія  набагато довша і багатша. Протягом віків найголовнішою цінністю і рушійною силою до незалежності  для українців була свобода. Про це мріяли десятки поколінь, тисячі віддали своє життя за цю ідею. Немає, напевне, серед європейських народів народу, який страждав би більше, ніж український.

Річницю своєї незалежності Україна змушена відвойовувати, виборюючи власні землі, відстоюючи  своє  право на свободу. За право вільними проживати на Богом даній землі наші захисники Батьківщини віддали найдорожче – власне життя. На жаль, час не можна повернути назад. Але у наших силах бути гідними подвигу героїв. Адже на їх подвигах виросте нове покоління, яке зробить Україну сильнішою та кращою.

Саме в цей день, у межах відзначення 25-ї річниці Незалежності України, відбулась церемонія вшанування пам’яті борців за Україну із покладанням квітів до могил військовослужбовців, які загинули в зоні антитерористичної операції на сході України.

Перший заступник голови райдержадміністрації Павло Ковальчук, заступник голови районної ради Михайло Борисюк, міський голова Валентина Корнійчук, а також молодь прийшли вшанувати пам'ять полеглих героїв, які поховані в місті Ізяслав, зокрема: Миколи Микитюка, Василя Кобернюка, Юрія Цісарука.

Також відбулось покладання квітів до могил загиблих захисників Батьківщини, похованих на території Ізяславщини - Володимира Чепелюка, Олександра Мамлая в селі М’якоти, Олега Довгого в селі Щурівці, Ігоря Хом´яка в селі Плужне. 

Пам’ять загиблих українських героїв вшанували хвилиною мовчання. Із вдячністю земляки вклонились загиблим бійцям та поклали квіти до могил полеглих.

Надзвичайно важко стояти біля захоронень відважних земляків та дивитися у вічі батькам, які втратили свого сина. Ми завжди пам’ятатимемо тих, хто загинув за Україну, за наше мирне щасливе життя. І віримо в те, що з такими патріотами наша країна буде вільною і мирною державою. Вічна пам’ять загиблим нашим героям!

В цей же день, вдячні земляки поклали квіти  до меморіальних дошок на честь військовослужбовців Ізяславщини, які загинули в зоні антитерористичної операції на сході України.

Завершився меморіальний захід покладанням  квітів до пам’ятного знаку Великому Кобзарю - Тарасу Шевченку, котрий сьогодні є одним із символів національної ідентичності українського народу.

25.08.2016 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

Спільний міжконфесійний молебень за єдність і мир в Україні

 

24 серпня вся Україна відзначала найважливіше державне свято. Це не просто День народження держави, це зриме втілення мрій і сподівань багатьох поколінь наших предків, які віками плекали самостійність.

На жаль, нині наша Батьківщина проходить у черговий раз випробування - випробування на єдність та територіальну цілісність. Схід України став ареною бойових дій. За нашу державність і суверенітет проливають кров мужні сини країни. Тому цей ювілейний день незалежності України відзначали в місті Ізяслав без гучних святкувань.

Проте, знаковим символом прагнення до єдності українського суспільства стала спільна участь у міжконфесійному молебні  парафіяльних громад Ізяславського благочиння Хмельницької єпархії Української Православної Церкви Київський патріархат та парафії святого Йосипа Римо-католицької церкви міста Ізяслав, який проведено 24 серпня у День незалежності України.

Молитовний захід відбувся у глибоко символічному для усіх ізяславчан місці – біля Алеї Героїв Небесної Сотні. До місця проведення духовного заходу вірні кожної релігійної конфесії урочисто прийшли хресними ходами від своїх храмів.

Участь у міжконфесійному спільному молебні взяли перший заступник голови райдержадміністрації Павло Ковальчук, заступник голови районної ради Михайло Борисюк, міський голова Валентина Корнійчук, учасники АТО, представники організацій, підприємств, установ району, а також громадськість та гості міста.

Усі присутні на заході здійснили спільну молитву за єдність держави, порозуміння у громадах та в країні, а також за славних захисників Батьківщини.

Крім того духовенством було відправлено спільну панахиду за борців, що полягли за волю, незалежність та територіальну цілісність України.

З молитовними настановами звернулися до присутніх священнослужителі різних конфесій: митрофорний протоієрей отець Володимир Ковальчук (УПЦ КП) та отець Едуард Пюро (РКЦ), зазначивши, що дар Незалежності – це Божий дар для всіх. Для того, щоб ми мали вільну і незалежну Україну, десятки, сотні і тисячі героїв України упродовж століть віддавали своє життя, але цей дар отримали ми. Цінуймо цей дар. Цінуймо свою свободу, цінуймо вільну і незалежну Україну і докладімо всіх зусиль, щоб цей дар втримати, щоб вільну і незалежну Україну ми могли розбудувати і передати нашим наступним поколінням. Нехай Господь Бог нам у цьому допомагає.

Після завершення спільного молебню священнослужителі благословили усіх присутніх.

У рамках відзначення 25-річчя незалежності України  вірянами було виконано українські пісні, а також продекламовано патріотичні вірші. 

На жаль, у спільній молитві за Україну та її народ,  не взяли участь представники духовенства Ізяславського благочиння Шепетівської єпархії Української Православної Церкви. Вони повідомили, що піднесли свої молитви у власних храмах.

ФОТОКОЛАЖ

25.08.2016 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

 

УКАЗ

Президента України

 

Про нагородження відзнакою Президента України – ювілейною медаллю "25 років незалежності України"

 

 

За значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу

 

п о с т а н о в л я ю:

 

Нагородити відзнакою Президента України – ювілейною медаллю "25 років незалежності України"

 

по Хмельницькій області

 

КОВАЛЬЧУКА Володимира Дмитровича - благочинного храмів Ізяславського округу Хмельницької єпархії Української православної церкви Київського патріархату

 

 

Президент України                                                                                                                                                                              Петро Порошенко

 

м. Київ

19 серпня 2016 року № 336/2016

 

25.08.2016 р.

 

Представники Ізяславщини взяли участь в обласних заходах з нагоди відзначення   25-ї річниці незалежності України

 

 

 

24 серпня за участю голови облдержадміністрації Олександра Корнійчука, голови обласної ради Михайла Загородного  на центральній площі міста Майдан Незалежності відбулися урочисті заходи з нагоди відзначення 25-ї річниці незалежності України.

«Сьогоднішнє свято із запахом пороху, воно надихає боронити цілісність країни, відвойовувати рідну землю, консолідувати українців у єдину націю, а всіх громадян України – у єдиний народ», - сказав Олександр. Корнійчук.

Традиційно керівництво  області вручило відзнаки подолянам, які відзначились у різних сферах соціально-економічного розвитку краю. За вагомий особистий внесок в утвердження української державності та активну   діяльність Почесною грамотою Хмельницької обласної ради  нагороджено нашого земляка  Петра Павлюка, депутата Хмельницької обласної ради, генерального директора ФГ «Агро-Інвест»  (с.Ліщана).

 

Після урочистої частини заходи продовжились на Майдані Незалежності в Хмельницькому  культурно-мистецькою акцією, у рамках якої на майдані Незалежності розгорнулось наметове містечко з презентацій традицій національної культури та української кухні усіх районів Хмельниччини та міст обласного значення. У тому числі було розгорнуто і презентаційну виставку Ізяславського району. Основними її елементами стали:  зображення великого герба Ізяславського району, виготовленого із злаків, плодів калини та листя  в обрамленні районного Рушника єднання, який було створено майстринями району в 2013 році  з нагоди відзначення 90-річчя з часу утворення Ізяславського району, та двохметрова лялька-мотанка «Ведучка». Також в експозиції району було представлено інформацію про волонтерську діяльність в Ізяславському району. Керівникам області було передано сухі борщі та супи, виготовлені волонтерами та прихожанами  парафії св.вмч. та цл. Пантелеймона УПЦ (м.Ізяслав).

 

Під час  огляду головою обласної державної адміністрації Олександром Корнійчуком та головою обласної ради Михайлом Загородним   експозиції району головою районної державної адміністрації Борисом Яцковим було вручено  Ізяславський коровай.

У рамках святкової концертної програми відбувся парад  духових оркестрів області. У ньому, серед 9 колективів, взяв участь народний аматорський ансамбль духової музики «Музики Надгориння» Ізяславського районного будинку культури (керівник Юрій Шагун).

В обласному фестивалі мистецтв «Ода Україні», за участю переможців районних та міських фестивалів,  взяло участь 49 творчих колективів та солістів. Ізяславщину в обласній концертній програмі представляли:   зразковий ансамбль народного танцю «Барвограй» Ізяславської дитячої школи мистецтв (керівник Зоряна Кузема) та народний аматорський ансамбль української пісні «Терниця» Ізяславського районного будинку культури (керівник Галина Петруньова).                                                               

 

У цей же день на майдані Незалежності відбулись виставка-ярмарок та майстер-класи «Барви Хмельниччини» за участі 201 майстра народної творчості Хмельницької області. У ньому також взяли участь представники Ізяславського району.

 

Крім того 23 серпня у День Державного Прапора України  в місті Хмельницький відбувся обласний фестиваль хорів ветеранів війни та праці. Творчі колективи ветеранів області, у тому числі  творчий колектив ветеранів Ізяславського району, взяли участь в урочистій церемонії підняття Державного Прапора України на майдані Незалежності міста Хмельницький. Під час церемонії  25-ть хорів виконали Державний Гімн України.

ФОТОКОЛАЖ

24.08.2015 р.

В.Кучерук

До 25-річчя незалежності України: ЛЮДИ СВОБОДИ

 

Григорій  Сковорода

 

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака.   

У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію.

У 1738 році здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів.

З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.

У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

Повернувся в Україну у 1753 році, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Був старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство — найбільша людська вада.   Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».

Протягом 1754-1759 pоків жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

У 1766 році філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».

У 1785 році Сковорода об’єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

І з 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами; щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? — відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця». Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.

Сковорода навчав що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов’язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.

У 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз’їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й… заснув навіки.

Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

22.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://ukrlit.org

 

До 25-річчя незалежності України: ЛЮДИ СВОБОДИ

 

 

АВГУСТИН ВОЛОШИН

 

Августин Волошин (1874 – 1945). Політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття, прем’єр-міністр автономного уряду Карпатської України, президент Карпатської України, Герой України (посмертно). Відомий науковець і педагог, журналіст і видавець, знаний філолог, який досконало володів грецькою, латинською, німецькою, угорською, чеською, словацькою, сербською, болгарською та іншими мовами.

А.Волошин народився у березні 1874 року в с.Келечин, на межі Закарпаття та Галичини, у родині священика Івана Волошина. Після закінчення початкової школи Августин Волошин упродовж дев’яти років навчався в Ужгородській гімназії. У 1896 р. закінчив Будапештський університет. Згодом відвідував ще й Вищу Педагогічну школу у тому ж Будапешті. У 1897 р. Волошин був висвячений і почав служити капеланом в Ужгороді. Того ж року почалася його праця в Ужгородській учительській семінарії. Упродовж майже сорока років він плідно й творчо працював професором та директором цієї гімназії, викладав у ній фізику, математику, методику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, педагогічну психологію. Писав шкільні підручники і згодом став провідним ученим-педагогом Закарпаття, брав активну участь у культурно-просвітних процесах краю. Очолював Педагогічне товариство Підкарпатської Руси, Підкарпатський банк, був організатором Учительської Громади, почесним головою Товариства «Просвіта», редагував єдину українську газету «Свобода».

Активною політичною діяльністю А.Волошин почав займатися з 1918 р. У цьому році він виступив одним із засновників Руської Народної Ради, згодом став Головою Центральної Руської Народної Ради. У 1922 р. став одним із організаторів Народно-християнської партії, у 1923 р. очолив партію. У 1925-1929 рр. обирався членом Чехословацького парламенту від НХП.

Після проголошення автономії Підкарпатської Русі у жовтні 1938 р. А.Волошин став державним секретарем в уряді А.Бродія, а 26 жовтня 1938 р. – прем’єр-міністром. Після проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму його було обрано її президентом.

Однак відстояти свою незалежність новоствореній державі не вдалося. Під час окупації краю Угорщиною А.Волошин разом з урядом емігрував на Захід. Відвідавши кілька європейських столиць, оселився у Празі. У цьому місті написав чимало творів, читав лекції в Українському Вільному Університеті, поринув у наукове життя й дещо відійшов від політики.

20 травня 1945 р. А.Волошин був затриманий органами СМЕРШу та направлений до внутрішньої тюрми НКВС СРСР у Москві. Йому було висунуто звинувачення «у ворожій діяльності проти Радянського Союзу». Безперервні, з фізичними тортурами і психологічною (моральною) наругою допити швидко відбилися на слабкому здоров’ї і так уже немолодого Августина Волошина. 11 липня 1945 р. він помер у тюремній лікарні Бутирської в’язниці в Москві.

Сьогодні ім’я доктора, професора, отця Августина Волошина заслужено і закономірно посіло гідне місце в переліку Героїв українського народу. 15 березня 2002 р. президент України Леонід Кучма підписав указ про присвоєння Президенту Карпатської України (1939 р.) Августину Волошину звання Героя України (посмертно).

19.08.2016 р.

За матеріалами http://www.memory.gov.ua

 

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

 

Олександр Кониський: "Кожний день життя для України"

         Сьогодні минає 180 років від дня народження  Олександра Кониського.
         Олекса́ндр Я́кович Кони́ський (6 (18) серпня 1836, Переходівка – 29 листопада (12 грудня) 1900 року) український перекладачю, письменник, , видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч ліберального напрямку.  Літературні псевдоніми О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші. (всього близько 150). Професійний адвокат, педагог, журналіст. Автор слів пісні "Молитва за Україну" («Боже великий, єдиний»),  перекладу «Щоденника» Т.Шевченка.
         О. Кониський — палкий оборонець української
культури, відстоював вивчення ук­раїнської мови в школах, виступав за скасування Валуєвського циркулярата Емського указу про заборону української мови, за що був звинувачений та ув’язнений 1885 року на 16 місяців.
        
Стаття О. Кониського «Українсь­кий націоналізм» (1875), у якій фак­тично вперше зроблено спробу дати теоретичне обґрунтування українсь­кого націоналізму й висловлено міркування про стан української нації, культури та мови в умовах колоніального гніту і тотальної ру­сифікації, як відзначає Н. Скоро­багатько, ще й понині, більше ніж 120 літ лежить в архівах наукових бібліотек.
         Політичне життя України, літера­турний процес, полеміка навколо українських національних проблем дава­ли письменнику матеріал для художньої творчості. Його працьовитість порівнювали з працьовитістю П. Куліша й Б. Грінченка. «Таких діячів надто потрібно буває на світанні на­
ціонального життя», — писав С. Єфремов.
 
        
Молитва за Україну — урочистий музичний твір, відомий також під назвою "Боже великий, єдиний, нам Україну храни" або як церковний гімн України, музика Миколи Лисенка, слова Олександра Кониського. Написана 1885 року. Відомі аранжування Віктора Матюка, Кирила Стеценка та Олександра Кошиця.
         В Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, україномовних парафіях Української Православної Церкви (Московського Патріархату) та
 Української Греко-Католицької Церкви існує традиція співати «Молитву за Україну» після відправи.  
         В
ідомо, що Павло Кирчів ще студентом духовної семінарії познайомився з Кониським. Сталося це 1884 року, коли письменник був у Львові і виступав перед студентами. По якомусь часі семінаристи зібрались видати збірник народних та авторських пісень. 26 січня 1885 року Б. Кирчів написав листа О. Кониському, прохаючи його надіслати до збірника власні й Лисенкові твори. Цей лист став історичним поштовхом, що об'єднав творчий потенціал друзів і сподвижників М. Лисенка і О. Кониського.
        
Вже 26 березня 1885 року О. Кониський повідомив Б. Кирчіва: «На сей раз маю до Вас ось яку просьбу, я написав «Молитву» руських дітей, а М. Лисенко завів її на ноти і придбав дуже хорошу музику, котра дуже усім сподобалась. На лихо, у нас не можна її надрукувати, а, на нашу думку, варто було б той гімн розповсюдити і в селах, і в школах Галичини. Тим-то я післав «Молитву» з нотами до високоповажного Володимира Шухевича, просячи його поради, як би то надрукувати, щоби «Молитва» була надрукована ще в Маї. Хотів би знати думку Шухевича, Вахнянина та інших композиторів, жду Вашої відповіді. Ваш щирий Перебендя»

        Шухевич незадовго відповів: «Твір прекрасний, але для дітей трудний. Я і Вахнянин пробували вчити зі своїми учнями, але трудно.»       
        Він просив передати Лисенку, щоб зробив полегшений, а як ні, то і так піде. Лисенко не зважив на «регіональні побажання». І вже 29 травня 1885 року В. Шухевич повідомляє: «„Молитву“ передав для літографа, скоро буде готова, повідомлю Вас».

        
По смерті М. Лисенка з'являються нові хорові версії твору, іноді ще із змінами тексту.   Нині твір офіційно визнано Духовним гімном України на рівні з Державним.
        
З моменту створення текст Духовного гімну України неодноразово редагувався.
        
Помер в Києві 29 листопада (12 грудня) 1900 року. Похований на Байковому кладовищ
і.

18.08.2016 р.

За матеріалами мережі Інтернет

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

 

СИМОН ПЕТЛЮРА

 

У плеяді видатних діячів українського національно-визвольного руху XX ст. одне з провідних місць займає Симон Васильович Петлюра. Комуністична пропаганда прагнула дискредитувати не тільки видатного діяча, а й саму українську ідею, уособленням якої був Головний отаман.

Симон Петлюра народився 23 (10) травня 1879 року в Полтаві.       Рідній Полтаві Симон віддав 23 роки свого життя. Там пройшло його дитинство, там отримав він початкову освіту в церковно-парафіяльній школі і бурсі, там з 1895 р. навчався в духовній семінарії.

Симон Петлюра почав політичну кар'єру як представник соціалістичного руху, поширеного в той час в Європі і Російської імперії. Велике значення для формування його світогляду мало вступ в 1900 р. до Революційної української партії (РУП), першої в XX столітті проголосила гасло української державності.

Після створення в 1905 р. Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що виділилася з РУП, С.Петлюра став одним із активних її діячів.

Важливим етапом у формуванні його поглядів на визвольний рух був московський період. Разом з іншими українцями Москви Петлюра взяв участь в організації товариства «Кобзар», а в 1911-1912 рр. спільно з О.Саліковскім заснував і почав редагувати газету «Украинская жизнь».

Під час Першої світової війни С.Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова діяльність дала йому можливість бувати в прифронтовій смузі і вести політичну роботу серед українців.

Лютнева революція 1917 р. застала Петлюру на Західному фронті, в Білорусії. Із розгортанням національно-визвольного руху в Україні він відразу занурився у вир подій, що визначали долю країни, і незабаром увійшов до кола провідних фігур тодішнього українського політикуму.

Як повноважний представник Українського військового комітету Західного фронту він прибув у травні 1917 р. в Київ і взяв активну участь в роботі I Всеукраїнського військового з'їзду. Після II Всеукраїнського військового з'їзду Український генеральний військовий комітет очолив С.Петлюра.  Після проголошення I Універсалу Центральної Ради (10 червня 1917 р.) і створення першого українського уряду - Генерального секретаріату на чолі з Володимиром Винниченком, С.Петлюра був призначений секретарем у військових справах.

В умовах, що фактично почалася українсько-більшовицька війна, С.Петлюра доклав чимало зусиль для організації військ, здатних протистояти ворогові. У кінці грудня 1917 року, в результаті конфлікту із В.Винниченком по ряду принципових питань, С.Петлюра вийшов з уряду, в найвідповідальніший момент української визвольної боротьби залишивши посаду військового секретаря. Ця відставка була непоправною помилкою, негативно вплинула на розвиток подальших подій.

Однією з безперечних заслуг С.Петлюри стало створення за його ініціативою Гайдамацького коша Слобідської України, який зіграв вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради в 1918 році.

Після підписання Берестейських угод між УНР і Антантою Центральна Рада повернулася на початку березня 1918 року в Київ. Разом зі своїми гайдамаками вступив в столицю і С.Петлюра. Проте, з різних причин  він незабаром відійшов від військових справ.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. С.Петлюра відмовився співпрацювати з урядом П.Скоропадського і, за порадою давніх товаришів по революційній діяльності, очолив за гетьманату Всеукраїнський земський союз. Опозиційно налаштований до влади, С.Петлюра піддавав гострій критиці діяльність гетьманського уряду з різних питань внутрішньої і зовнішньої політики. На початку липня 1918 р. він був заарештований і ув'язнений на чотири місяці.  

Його звільнення збіглося з двома подіями: виданням федеральної Грамоти П.Скоропадського і, як відповідь на цей крок - освітою Директорії, керівного органу антигетьманського повстання на чолі із В.Винниченком. С.Петлюра увійшов до її складу як Головний отаман військ УНР. Виїхавши одразу після звільнення в Білу Церкву і очоливши повстанські війська, що рухалися на Київ, він 14 грудня 1918 року із тріумфом увійшов до столиці. У цей час популярність Петлюри досягла апогею, його ім'я стало відомо в найвіддаленіших куточках України, що неоднозначно було сприйнято соратниками по боротьбі, зокрема Винниченка. Останній звинуватив Петлюру в тому, що той без узгодження з іншими членами Директорії видав в Білій Церкві Універсал до народу для зміцнення свого лідерства і задоволення власних амбіцій. Після цього, на думку В.Винниченка, «все рух відразу, з самого початку було поставлено під марку однієї, окремої особистості, забарвлене персональним характером, звужене, збіднене і затуманене. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, відтепер стали називатися «петлюрівцями». Взагалі, відносини цих двох лідерів завжди були непростими і суперечливими. Вони по-різному бачили шляхи вирішення багатьох ключових проблем розвитку держави і його майбутнє. Крім того, не можна не враховувати і елемент суперництва, яке існувало між ними.

Відновлення УНР ознаменувало новий етап національно-визвольної боротьби за державність.  Після від'їзду за кордон В.Винниченка С.Петлюра очолив Директорію, залишаючись при цьому Головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за свободу і незалежність свого народу.  

Заради державних інтересів він вийшов із УСДРП, що свідчило про завершення еволюції його поглядів на користь національно-державної ідеї.

Восени 1918 р внаслідок вкрай несприятливою зовнішньополітичної ситуації українська армія опинилася у так званому «трикутнику смерті» - під натиском ворожих сил білої армії А.Денікіна, більшовицьких військ і польської армії генерала Ю.Галлера. З огляду на ці обставини, С.Петлюра скликав 4 грудня 1918 року військове нараду, на якій було вирішено продовжити боротьбу партизанськими методами. Знесилене в боях українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило в легендарний Зимовий похід по тилах ворога, який тривав до травня 1920 р.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції і знайти підтримку в боротьбі проти більшовицької Росії, С.Петлюра пішов на компроміс з Ю.Пілсудським і змушений був прийняти умови польського уряду, згідно з якими Україна поступалася частину своїх західних земель - 162 тис. кв.км, де проживало 11 млн. чоловік.  Польський уряд, уклавши в жовтні того ж року попередню угоду з Радянською Росією, фактично залишило українську армію один на один з більшовиками. Після важких боїв на території України армія УНР (35 тис. чол.) В листопаді 1920 р. відступила за річку Збруч і була інтернована польською владою. З цих пір на території Полину почав діяти Державний центр УНР в екзилі на чолі з С.Петлюрою, який направляв свою діяльність на відновлення української державності. Разом з урядом УНР він перебував деякий час у Тарнові, потім - у Варшаві. У 1923 р уряд Радянської України зажадало від польської влади видачі С.Петлюри як ворога народу. У зв'язку з цим він був змушений виїхати спочатку до Будапешта, потім до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною в Парижі. Там С.Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР.

25 травня 1926 року на вулиці Расіна в Парижі постріли більшовицького агента С.Шварцбарда перервали життя незламного борця за незалежність України.

Все життя С.Петлюри до останнього моменту була віддана боротьбі за незалежність і самостійність Української держави. Його фігура нерозривно пов'язана зі священними прагненнями українського народу до свободи, щастя і справедливості, а ім'я назавжди залишиться в нетлінній пам'яті нащадків.

17.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://petlura.poltava.ua

 

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

 

Євген Петрушевич - адвокат, парламентарій,  НЕпрезидент

 

Євген Омелянович Петрушевич народився 3 червня 1863 року в місті Буськ (нині Львівської області). Батько, парох і декан греко­католицької церкви, був знавцем історії та літератури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості, що справило значний вплив на виховання та світогляд майбутнього державного діяча. Євген після отримання ступеня доктора права працював адвокатом у містечках Галичини. Як правозахисник і громадський діяч здобув повагу місцевого населення. Під час своєї парламентської діяльності був членом австро­угорського парламенту та галицького сейму у Львові, де пліч-­о-­пліч із Костем Левицьким, найвизначнішим політичним діячем Галичини кінця ХІХ століття, обстоював національні інте­реси українців. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гос­т­­рі­шого тону», – писав Левицький у спогадах 1937 року.

Усвідомлюючи, що австрійська імперія стоїть на межі краху, галицький політичний провід 18 жовтня 1918­го створює у Львові Українську Національну Раду – Конституційні Збори українського народу (пізніше – законодавчий орган ЗУНР) на чолі із Є.Пет­рушевичем. Позаяк мирним шляхом взяти владу на Галичині не вдалося, провід УНРади організував масштабне повстання на теренах Галичини та Буковини «Листопадовий чин», наслідком якого стало утворення 1 листопада 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки. Розпочався важкий період державотворення…

На першій сесії УНРади 3 січня 1919 року в Станіславі (нині Івано­Франківськ) ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки в Києві 22 січня Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії.

Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня 1919 року надала Є.Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента УНРади й голови уряду. Але керівництво УНР розцінило такий крок як недемократичний, вбачаючи в ньому сепаратистські тенденції, і диктатора усунули з Директорії, через що стосунки Є.Петрушевича з 
С.Петлюрою загострилися.

Наступ польських військ, рішення Найвищої ради Антанти про приєднання Східної Галичини до Польщі засвідчили поразку національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Наприкінці листопада 1919­ р. Є.Петрушевич і уряд змушені були переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність із захисту державних інтересів ЗУНР.

Помер Є.Петрушевич 29 серпня 1940 року в Берліні. 2002-­го його прах перепоховали у Львові (меморіал вояків Української Галицької Армії).

Біографія і політичний портрет Євгена Петрушевича сповнені цікавих фактів. Так, коли вдалося домогтися включення галицького питання до розгляду на міжнародній конференції в Генуї в квітні 1922 року, Є.Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію. Саме там відбулися перші контакти диктатора із представниками Радянської України, зокрема X.Раковським, котрому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С.Петлюрою. Але дискусію щодо майбутнього Галичини зірвали. Більшовики робили це з метою розколу в Чехословаччині, Польщі та Австрії української еміграції, яка здебільшого мала антирадянський характер. Раковському вдалося переконати Петрушевича у тому, що відродження української державності можливе тільки через співпрацю із Радянською Україною. Додайте до цього кон­фронтацію із Петлюрою, котрий вів переговори із поляками, і отримаєте прорадянського Петрушевича.

Окрім того, в «окремій папці» ЦК КП(б)У містяться матеріали про субсидіювання корисної для Радянської України діяльності Є.Петрушевича. Відповідь на запитання: «Чи отримував диктатор кошти?» – можуть дати архіви Ватикану, куди західноукраїнські еміграційні діячі передавали всі свої документи. Проте вже на початку тридцятих років минулого століття Євген Петрушевич змінив своє ставлення до радянської влади на діаметрально протилежне.

Цікаво також те, що на всіх пам’ятниках і меморіальних дошках Є.Петрушевича називають президентом ЗУНР, хоча він ним ніколи не був. Його посада називалася «Президент УНРади», тобто юридично він виконував здебільшого представницькі функції спікера парламенту, а державою керував Виділ УНРади – 10 вибраних парламентаріїв, у тому числі й Петрушевич, котрий його очолював. Проте 9 червня 1919 року, зважаючи на критичну ситуацію в державі, Виділ УНРади наділив Пет­рушевича виключною владою. Його посада почала називатися «Диктатор ЗУНР», ким він юридично залишався аж до останніх днів Республіки.

Цікаво також те, що на всіх пам’ятниках і меморіальних дошках Є.Петрушевича називають президентом ЗУНР, хоча він ним ніколи не був. Його посада називалася «Президент УНРади», тобто юридично він виконував здебільшого представницькі функції спікера парламенту, а державою керував Виділ УНРади – 10 вибраних парламентаріїв, у тому числі й Петрушевич, котрий його очолював. Проте 9 червня 1919 року, зважаючи на критичну ситуацію в державі, Виділ УНРади наділив Пет­рушевича виключною владою. Його посада почала називатися «Диктатор ЗУНР», ким він юридично залишався аж до останніх днів Республіки.

Мало кому відомо, що Диктатор ЗУНР поряд із іншими лідерами національно­-визвольних змагань увіч­нений на церковних фресках. У місті Жовква (Львівська область) у церкві Серця Христового на стінописі «Акт Злуки» авторства Юліана Бацманюка біля ніг Богородиці зображені крає­види Києва та Львова, а під ними – діячі УНР і ЗУНР: Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Дмитро Вітовський, Євген Петрушевич, Костянтин Левицький та ін. У центрі – Андрей Шептицький, що молиться за волю та єдність України.

Постать Євгена Петрушевича, як і багатьох українських громадських та державних діячів того часу, дуже контраверсійна. Дехто його хвалить за розважливість, поміркованість і далекоглядність у політиці, інші критикують за надмірну демократичність, парламентаризм та конституціоналізм, які заважали йому прий­мати владні рішення у нелегкий для всієї країни час. Але фактом залишається те, що він справив визначний вплив на національно-визвольні змагання 1917–1921 років і загалом на українське державотворення.

Мало кому відомо, що Диктатор ЗУНР поряд із іншими лідерами національно­-визвольних змагань увіч­нений на церковних фресках. У місті Жовква (Львівська область) у церкві Серця Христового на стінописі «Акт Злуки» авторства Юліана Бацманюка біля ніг Богородиці зображені крає­види Києва та Львова, а під ними – діячі УНР і ЗУНР: Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Дмитро Вітовський, Євген Петрушевич, Костянтин Левицький та ін. У центрі – Андрей Шептицький, що молиться за волю та єдність України.

Постать Євгена Петрушевича, як і багатьох українських громадських та державних діячів того часу, дуже контраверсійна. Дехто його хвалить за розважливість, поміркованість і далекоглядність у політиці, інші критикують за надмірну демократичність, парламентаризм та конституціоналізм, які заважали йому прий­мати владні рішення у нелегкий для всієї країни час. Але фактом залишається те, що він справив визначний вплив на національно-визвольні змагання 1917–1921 років і загалом на українське державотворення.

16.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://www.viche.info

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

 

Ліна Костенко – мрію малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні

        

    Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року у м.Ржищеві на Київщині в родині вчителів. 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.

         У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М.Горького, але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім.М.Горького, який закінчила 1956 р., а вже наступного року вийшла перша книжка її поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" була опублікована у 1958 р., згодом — збірка "Мандрівки серця" (1961 р.). 1962 року збірка "Зоряний інтеграл" була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала "в шухляду". Це тоді були написані й "Берестечко", і "Маруся Чурай", і вірші, що склали книжки "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". У 1963 р. разом із А.Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму "Перевірте свої годинники". У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В'ячеслава Чорновола та його друзів, вона була на процесі. 1969 р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку "Поезії", до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у "самвидаві" через заборону комуністичною цензурою. Ще одна збірка "Княжа гора" була знищена критикою  у 1972 р., що не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко "Над берегами вічної ріки", через два роки роман у віршах "Маруся Чурай", а у 1980 р. — збірка "Неповторність". 1987 р. вийшла збірка "Сад нетанучих скульптур". За роман у віршах "Маруся Чурай" та збірку "Неповторність" поетеса отримала Державну премію України імені Т.Г. Шевченка. Збірка "Вибране" побачила світ 1989 р. За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах "Берестечко" і окремою брошурою видана лекція "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала", прочитана 1 вересня 1999 р. в Києво-Могилянській академії. 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.

         Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з "інтенсивним переживанням культури", а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси (досконалості), затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

         Ліна Костенко — одна із тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони із величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.

         Ліна Костенко останнім часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а "малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні".

        Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний  доктор Львівського та Чернівецького університетів. Відмовилась від звання Герой України.

15.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://www.pisni.org.ua

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

 

Алла Горська - українська художниця, правозахисниця, одна з лідерів "шестидесятників"

         
       
28 листопада 1970 року у Василькові біля Києва було замордовано Аллу Горську. Талановитій художниці, яка працювала у галузі станкового й монументального живопису, було тоді 40 років. Її знайшли в погребі. Впізнавання тіла не проводилося. На питання її чоловіка Віктора зарецького чи довго вона мучилася, офіцер відповів: «Вона вбита професіоналом, одним ударом!» 
        Органи списали трагедію на свекра Івана Зарецького, батька Віктора. Йому було 69 років, він переніс інфаркт, мав стенокардію, ходив повільно і з ціпочком. Свекра знайшли загиблим: голову йому відрізано колесами поїзда, самогубство. Чоловік Алли Горської рішуче все спростовував, але після перебування в КПЗ побоявся за долю сина – і підписав усі документи.
Харизматичний лідер, скарбник правозахисників (крім власних коштів, отримувала допомогу зі США, Канади), інтелігент не в першому поколінні, самодостатня особистість без жодного комплексу меншовартості; без генів страху, посіяних голодомором і розстрілами - Алла Горська. 

        
Алла Горська побачила світ 18 вересня 1929 року в Ялті, де батько тоді працював директором кіностудії. Дитинство її пройшло в Москві, Ленінграді, потім війна, блокада. Старший брат її Арсен (від першого шлюбу матері) загинув на фронті, захищаючи місто на Неві. В Україну вона вперше потрапила 1944 року, коли батько (як номенклатура ЦК) отримав посаду директора Київської кіностудії. Вони оселилися у прекрасній квартирі на вулиці Терещенківській. Сім`я жила заможно, в домі часто були великі таланти й високі сановники. Дівчинка мала безхмарне життя: Алла закінчила школу із золотою медаллю, вступила до Київського художнього інституту. Успішно виставлялися роботи Горської на республіканських художніх виставках. Закохалася у однокашника Віктора Зарецького - блискучого майстра пензля і вийшла заміж, хоч матері зять був не до душі. 
А як тоді мінився світ! Скресла крига заповідника імені товариша Берії... Як трава крізь асфальт пробивалася культура замученого відродження. Клуб творчої молоді в Києві, який очолив Віктор Зарецький, знаменита тринадцята кімната у Жовтневому палаці. Тут з подачі Алли Горської дисиденти заговорили українською. Сама ж вона, хоч мала вже 30 років, почала брати уроки мови у Надійки Світличної, запоєм читала літературу з історії України. Якось гурт молодих українців був у Биківнянському лісі на прогулянці. Обабіч хлопаки грали у футбол, і м`яч поцілив під ноги Василеві Симоненку. Підняв поет предмет гри - заціпенів: у руках був прострілений дитячий череп. І вирвалося:

    На цвинтарі розстріляних ілюзій 
    уже немає місця для могил...

            Тоді ж дисиденти вирішили узнати правду про злочини Биківні, Лук`янівського цвинтаря. Вони домоглися створення урядової комісії з розслідування, до її складу увійшли Алла Горська, Василь Симоненко, Лесь Танюк. Їм удалося довести, що злочин скоєно працівниками НКВС, але розправа з правдошукачами не забарилася. Лесь Танюк виїхав до Москви й перебував у внутрішній еміграції не один десяток літ. Василя Симоненка професійне побиття довело до саркоми та страшної смерті. Цього ж року Алла несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини, а на його портреті Алиної роботи бризки калини, як авторський підпис. Алла позбулася роботи у столиці. Її попереджали, залякували, двічі виключали з лав Спілки Художників України. Усе волало: «Одумайся!» Ні! Вона гордо несла свою золотаву голову на плаху. Це їй Іван Світличний писав:
       
Голови стинають - в шиї не питають,
        
Кажуть: так і треба: ґав не лови!
        
Голову покласти - це не значить впасти:
        
Горда й з пліч не падає нижче трави.
        
Гірше, як на плаху - нічого покласти.
        
Гірше, браття, бути без голови.
        
У Києві їй роботи не давали, то вона працювала у Донецьку, Маріуполі. Горська створила наймогутніші полотна нашого часу «Дерево життя», «Земля». Горська працювала у Львові, Одесі, створюючи декорації до спектаклів. У 1964 році разом із Опанасом Заливахою та Людмилою Семикиною вони виспівали вітраж у Київському університеті «Тарас-Прометей» до 150-річниці з дня народження Шевченка. Та саме під час святкування «буржуазно-націоналістичну» роботу було знищено. Шквал арештів викосив ряди друзів у 1965-му.
        
Та не тільки це обурювало владу. Скільком вона допомагала вистояти морально й матеріально! «Будівничі казарм» (вислів Є. Сверстюка) особливо ненавиділи Горську, бо вона кинула виклик тому середовищу, з якого сама походила. Все це не могло бути безкарним і вона стала мішенню № 1 серед шістдесятників. 
         27 листопада 1970 року у Горських у гостях був Данило Шумук. Алла сказала, що на світанку поїде у Васильків до свекра за старовинною зінгерівською швейною машинкою, і рано пішла спати. Більше її живою не бачили. 
         Онука I.Франка, З.Т. Франко виклопотала дозвiл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі, але його анулювали, а день похорону нiби в iнтересах слiдства перенесли з 4 на 7 грудня - i Аллу ховали у понедiлок на новоствореному цвинтарi за містом, на Берківцях. …У день похорону Василь Стус всю панахиду простояв на колінах, а потім над розкритою пащею її могили зачитав рядки свого вірша «Ярій, душе», присвяченого Аллі: 
        
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
        
У білій стужі сонце України –
        
а ти шукай червону тінь калини,  
         на чорних водах тінь її шукай.

12.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://www.eramedia.com.ua

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

Світло справедливості – Євген Сверстюк

 

         Сверстюк Євген Олександрович, публіцист, літературознавець, філософ, правозахисник, письменник – народився 13 грудня 1928 року на Волині у селі Сільце. 
         1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення «логіка і психологія»). 1953–1956 – аспірант НДІ психології. 1956–1959 – викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959–1960 та 1962–1965 – старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961–1962 – завідувач відділу прози журналу „Вітчизна“. Чотири рази за ці роки звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972 – відповідальний секретар редакції «Українського ботанічного журналу». 

         Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення бібліотеки „З приводу процесу над Погружальським“, що його написали, як пізніше стало відомо,
Є.Сверстюк у співавторстві, в тому числі з І.Світличним. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яті В.Симоненко (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А.Горською, Л.Костенко, І.Дзюбою та В.Некрасовим) до газети „Літературна Україна“ у зв’язку з ґазетним цькуванням В.Чорновола. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе „Собор у риштованні“, „Іван Котляревський сміється“, „Остання сльоза“, „На мамине свято“.
         У 60-х роках С
верстюк був неодмінним учасником напівлеґальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань дня перенесення праху Т.Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 07.12.70 Сверстюк виступив з яскравою промовою на похороні А.Горської, яка трагічно загинула 28.11.70.
         Заарештований 14.01.72 під час масових арештів серед української інтеліґенції. Більшість заарештованих було засуждено восени того ж року, а слідство у справі С
верстюка затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто „літературною“. Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16–24 квітня 1973 на максимальний термін – 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе (головним предметом звинувачення була книга „Собор у риштованні“ (Париж, 1970); публічні виступи перед працівниками освіти в 1965 з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. „Останнє слово“ Сверстюка на суді згодом поширювалося в самвидаві.
         Відбував термін у 36–му і 35–му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірн
у в'язницю. На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

         На засланні (сел. Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.

         Звільнений у жовтні 1983
року. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 р. у зв'язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.
         Починаючи з літа 1987
р. Є.Сверстюк брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв'язку з 50–річчям загиблого в таборах В.Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

         З 1989 С. є незмінним редактором християнської ґазети „Наша віра“. Відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.
         З 1989 – президент Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції, яка присуджує щорічні премії ім. В.Стуса. У 1993 С. обраний президентом Українського Пен-клубу.

         Численні статті й публічні виступи С
верстюка перед інтеліґенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.
         У доповіді „Шістдесятники і Захід“, прочитаній в Урбані та Ґарварді в 1991, С
верстюк так говорив про історичні зміни, що відбулися: „Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга – раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів – і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними нумерами. Це була вічна тиха мова правди – її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю „правдою“, і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел“.
         1993
року Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему „Українська література і християнська традиція“.
 
        Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).

         Помер 1 грудня 2014 року.
11.08.2016 р.

За матеріаламу сайту http://1576.ua  

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

Євген Грицяк – це персоніфікація незламності духу

          9 серпня виповнилося 90 років лідерові Норильського повстання Євгенові Грицяку.
        
Норильське повстання в Горлазі 1953 року було першим масштабним спротивом комуністичній тоталітарній системі у таборах ГУЛАГу. В серці репресивної машини політичні в'язні вимагали дотримання прав людини. Публікуємо фрагмент матеріалу, який газета "День" підготувала до ювілею Євгена Грицяка.

        
"Треба розуміти, що перспектива майбутнього України на 20-30 років уперед залежатиме від нинішнього 2016 року. Як себе поведе влада, чи продемонструє готовність відстоювати свої принципи та стандарти, передовсім, у протистоянні з РФ, — від цього залежить майбутнє на десятиріччя. Головне — не боятися", – сказав Євген Степанович у коментарі виданню.
        
"Я називаю Норильське повстання класичним вибухом історії, тому що його можна відчувати по-різному, відкривати нові грані. Так, спочатку я був вражений, що у таборах ГУЛАГу у нестерпних умовах життя люди зважилися на спротив, потім запитав себе: у кого вистачило духу? Виявилося, що 70% повсталих були українцями. І нарешті відкрив для себе велику постать Євгена Грицяка" , – говорить режисер, автор циклу фільмів "Загадка Норильського повстання" Михайло Ткачук й закликає назвати одну з вулиць на честь тих подій.

         "Норильське повстання — невід’ємна частина ланцюга українського спротиву, – продовжує режисер. – Видатний волинянин Євген Сверстюк розповідав, що і для шістдесятників це повстання було мотивуючим прикладом: «Коли нас запихали у табори, ми згадували Норильськ і трималися, адже там умови були незрівнянно гіршими, а люди зважилися на супротив»".

         Голова правління Східноєвропейського інституту розвитку Мрідула Гош
 говорить, що для неї Євген Грицяк – це персоніфікація незламності духу: "Приклад і постать Євгена Грицяка як ніколи актуальна, коли Україна перебуває на критичному етапі розвитку її державності, коли по-новому переглядається минуле, оприлюднюють архівні факти про систематичне знищення українського народу і державності, коли сьогодні, через втрату тисяч життів, Україна глибоко осмислює цінний досвід боротьби за права і свободу попередніх поколінь. Його треба не просто  пам’ятати і нагороджувати, а треба вивчати, аналізувати як одну з феноменальних історичних постатей, які творили історію України ХХ сторіччя.
        
Справжня незалежність — це не мілітарна перевага, а духовне, інтелектуальне і культурне відродження. Він пережив багато. Мужньо пережив цинічне повторне ув’язнення, численні знущання і приниження. Знаходив сили закінчити формальну середню освіту, але для світу він зробив велику справу. Не маючи поруч великої кількості йога-студій, аксесуарів та інших предметів для йоги, він опанував складні вправи пранаями самостійно для лікування свого жахливого стану здоров’я і зміцнив його. І тут не закінчується його боротьба. Він інтелектуально і духовно розвивається, вивчає англійську мову у колонії і так володів нею, щоб читати і перекладати найвідомішу літературу з йоги – «Автобіографію Йога» Парамаганси Йогананди. Книга була видана 2015 року у США. Прикро, що в Україні її немає у продажу. А треба було б.
        
Прикладом свого життя Євген Степанович довів, що українці здатні подолати страх. Вони можуть опиратися і з розумінням застосовувати мирні, ненасильницькі методи боротьби за права людини, всупереч кремлівській пропаганді про фашизм. Причому до ненасильницької філософії він ставиться з мудрістю, а не фанатизмом».
          
Євген Грицяк написав книгу спогадів про Норильське повстання "Норильське повстання. Спогади й документи».

10.08.2016 р.

За матеріалами сайт Українського інституту національної пам’яті  http://www.memory.gov.ua

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

Василь Стус

 

      
Василь Семенович Стус
 (6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.

         За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.

          У 1944—54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно.

         Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі.

         Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.

         З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури».  

         У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

         З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

         Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.

         У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

         12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у таборах Мордовії. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

         Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини.  У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.  

          Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.

         Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Похований був на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

         У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвиномі Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві наБайковому кладовищі (ділянка № 33).

         1991 Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

         26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

09.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://onlyart.org.ua

 

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

 Володимир Винниченко

       
 
      Народився Володимир Кирилович Винниченко 28 липня 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлісаветградського повіту на Херсонщині (тепер — Григорівка Кіровоградської області). Навчався у сільській початковій народній школі.  В 1900 році склав екзаменти про поану освіту  екстерном. Того ж року він вступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Був ув'язнений як член місцевої організації Революційної української партії (РУП), заснованої в Харкові 11 лютого 1900 р. (у жовтні 1905 р. РУП реорганізувалася в УСДРП — Українську соціал демократичну робітничу партію — і Винниченко став одним з її лідерів). 
            
Через кілька місяців після першого арешту Винниченка випустили «на поруки» за браком офіційних доказів у «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва без права жити у великих містах. Цього ж року письменник відправив своє перше оповідання «Народний діяч» до «Літературно-наукового вісника» в Галичині. Але тоді твір не надрукували (це сталось значно пізніше - 1906 р.). 
         Як літератор Винниченко заявив про себе у 1902 році, опублікувавши твір «Силаікраса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на військових, тримала Винниченка під арештом, у канцелярії. Але він, переодягаючись вночі в цивільне, тікав з казарми й займався революційною пропагандою серед київського пролетаріату. Цю діяльність було викрито, Володимир Винниченко мав бути заарештований. Але, попереджений військовими товаришами, Володимир Винниченко скинув солдатську форму й втік.
 
         Згодом Винниченко емігрував до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет «Праця», «Селянин», писав брошури й книги на революційні теми.
 

У 1903 р. при перевезенні нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка вдруге заарештовано. Як дезертир і революціонер, він був посаджений у військову в'язницю — київську фортецю.
 

         Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (через проголошену амністію).  

         У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, проводив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор'я, наступного року мандрував Україною
.  На початку травня 1907 року приятелі   допомогли йому вийти з в'язниці, взявши на поруки. Невдовзі Винниченко вийшов на волю — під заставу 500 карбованців. На 12 жовтня того ж 1907 року йому було призначено суд. 

         Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував.  

        
Володимир Винниченко мешкає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914-1917 рр. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі «Украинская жизнь». 
         У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, де перебував на нелегальному становищі.
 
         У 1916 р. він перебував у Москві, Петрограді. Видавав журнал «Промінь», а одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і активно взявся до політичної боротьби. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.
 
         Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив І Універсал на 2 військовому з'їзді 23 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.
 
         22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше ніж через місяць він знову його очолив.
 

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограда, де стала свідком повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». 
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил». 

         У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став. У 1918 р. був заарештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості. Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед народних мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського.

         Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко — голова нового уряду Української Народної Республіки — Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавча влада ті інтереси топче. Члени Директорії — патріоти, а не революціонери. Усвідомивши, що, крім страждань, народ нічого не одержав, В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду. Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон.
   

        
В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р.) — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу. 
         За політичними поглядами Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «націояальніша», тісніше пов'язана з історичним минулим України.
 

Наприкінці 1919 року він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба». На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. 
            24 травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною з чеським дипломатичним паспортом та з відомим чеським соціал-демократом Яромиром Нечасом і особистим секретарем Олександром Баданом приїздить до радянської Росії. 

        
На батьківщині відчуває себе самотнім. Він востаннє залишає Україну, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України. 
Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду.
        
З 1934 року разом із дружиною Розалією без необхідних матеріальних достатків Винниченко проживав останні важкі роки у французькому містечку Мужен, біля Канн. Займався літературною творчістю і живописом.Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції, під час якої письменник' рішуче відмовився від будь-яких форм співпраці з фашистами, перебував під постійною загрозою арешту та депортації. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. 
         Володимир Виниченко помер на чужині 6 березня 1951 року. 
08.08.2016 р.

За матеріалами мережі Інтернет

Розглянуто питання щодо відзначення в районі 25-річниці незалежності України

          Заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко   5 серпня провів спільне засідання районного оргкомітету з підготовки відзначення Дня Державного Прапора України та 25-річниці незалежності України та районної робочої групи з підготовки відзначення 460-ї річниці від часу початку роботи над створенням української першокниги - Двірецько-Пересопницького Євангелія.
         В ході засідання було прийнято концепцію  проведення заходів з відзначення 25—ї річниці незалежності України. Також було окреслено    план проведення заходів  23 та 24 серпня в місті Ізяслав та селах району. Також було розглянуто проект  експозиції Ізяславського району на обласному заході та залучення майстрів декоративно ужиткового мистецтва, яких планується залучити до її оформлення. Сектору культури райдержадміністрації дано доручення подати на наступне засідання оргкомітету сценарні плани  проведення означених заходів.
         Під час засідання розглянуто пропозиції представників громадськості щодо заходів з відзначення 460-ї річниці від часу початку роботи над створенням української ПЕРШОКНИГИ - Двірецько-Пересопницького Євангелія.
08.08.2016 р. й

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

ВОЛОДИМИР ЛЕОНТОВИЧ: "НЕ МИ БУДЕМО, КОЛИ ВКРАЇНІ ВОЛІ Й ДОЛІ НЕ ЗДОБУДЕМО!"

(до 150-річчя від дня народження)

Леонтович Володимир Миколайович   побачив світ на Полтавщині 5 серпня 1866 р. Нащадок родовитої козацької шляхти по батькові, син поміщика, штаб-ротмістра Охтирського гусарського полку. За материнською лінією належав до французького роду Альбрандів, що оселився в Україні за часів французької революції. 
            Закінчив гімназію, потім юридичний факультет Московського університету (1884–1888). У Москві він гостро усвідомив різницю між росіянами й українцями, серцем відчув свою українськість. У студентські роки, захопившись археологією, Володимир разом із старшим братом здійснив розкопки трьох курганів у Старобільському повіті на Харківщині. Колекцію знахідок доби бронзи, здобутих під час цих робіт, брати подарували Лубенському музею К. М. Скаржинської (зараз вона зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї). За дисертацію на тему "Історія землеволодіння в Україні від повстання Богдана Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ", дістав науковий ступінь кандидата права. Зверніть увагу: студент Леонтович вживає слово Україна, а не Малоросія, як це було усталено в Російській імперії.
            Влітку 1891 р. разом із друзями В. Леонтович відвідав Тарасову могилу у Каневі, де поклалися: "Не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо!". Так виникла таємна політична організація спротиву українців тогочасній колоніальній політиці царату. Ідеологом і провідником цього об'єднання став Микола Міхновський (нащадок Павла Полуботка), який рішуче відкидав "братання" і "дружбу" поневолювачів із поневоленими. 
            Згодом В. Леонтович став одним із 17-ти членів Старої Громади, які склали присягу "любити Україну до глибини власної кишені". Володимир Леонтович був постійним членом фонду В. Симиренка. Знаючи, що до рук Леонтовича гроші не пристануть, Василь Федорович передавав свої пожертви на різні українські потреби через родича (В. Симиренко – чоловік Софії Альбранд, тітки Володимира).
            Володимир Леонтович добре господарював, як поміщик, організував з братами акціонерне товариство, яке збудувало 1909 р. цукроварню в Оріхівщині. В. М. Леонтович займався сільським господарством, культурною діяльністю, був активним діячем земських установ на Полтавщині. Свої доходи він віддавав на видання першої щоденної української газети "Громадська думка", яка згодом прибрала назву "Рада", журналів "Киевская старина" і "Літературно-науковий вісник", фінансував і редагував часопис "Нова громада". Володимир Миколайович виступав на підтримку української преси і школи. В Оріхівці він збудував двокласну українську школу, утримував учителя, бібліотеки. У 1911–1919 рр. очолював "Товариство підмоги українській літературі, науці й штуці".
            Після революції 1917 року його обрали до Центральної Ради. А 17 березня 1917-го під час стотисячної демонстрації в Києві ніс національний синьо-жовтий прапор на чолі колони товариства "Просвіта". У 1918 р. В. Леонтович обіймав пост міністра земельних справ в останньому кабінеті Ф. Лизогуба. З ім'ям В. Леонтовича та Є. Чикаленка пов'язаний проект земельного закону, згодом оцінений як один з найдемократичніших у світі. Він склав програму, яку визнавав потрібною, щоб врятувати рідний край од дальшого зруйнування: зовні — од большовиків, дома — од заколотів та розрухів".
            У 1919 р. емігрував до Болгарії, Сербії, Німеччини, згодом у Чехії (Празі) очолював Товариство ім. Св. Володимира, співробітничав у часописі "Тризуб". 
            У тридцять третьому почув про страшенний голод в Україні, і не витримало серце колишнього хлібороба та міністра сільського господарства: 10 грудня його не стало. Поховали Володимира Леонтовича у Празі.

            Поряд з громадсько-політичною діяльністю проявив себе блискучим проникливим літературним критиком. Особливістю його прози було колоритно змальоване містечкове життя. У стилі письма дивовижно поєднував старе і нове: він точний, дисциплінований, традиційний, але водночас не протистоїть модернізму.
05.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://www.uamodna.com  

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

Сподвижницька діяльність П.Могили

        

         Петро Могила (12.1596-1.01.1647) народився в сім’ї молдавського князя (господаря) Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, Замойській академії, брав участь у битві під Хотином (1620), де, ймовірно, особисто познайомився з Сагайдачним. Згодом залишив кар’єру військового і прийняв чернецтво. З 1627 р. він – архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1632 по 1647 р. – митрополит Київський, Галицький та всієї Русі.

         Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Гарячі голови, переймаючись народним болем і шукаючи волю йшли на Січ. Помірковані, здебільшого захищаючи свої станові інтереси, приставали до унії, проголошеної 1596 р., або католичились.

         Але все більше і більше діячів, що вболівали за долю України, вихід зі становища вбачали в її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого життя віддано служить Україні і православ’ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості та гідності народу, прилучення України до складу вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує і пише українською та церковнослов’янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні храми – Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається настінний фресковий портрет П. Могили, виконаний в 1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Видубичах, церкви в Луцьку, Куп’яничах тощо. Ним була “викопана із темряви підземної й відкрита денному світлу”. Десятинна церква великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв’язки з Росією, Білорусією, Молдовою і Волощинною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи.

Але найбільшою турботою Могили була Колегія. Іван Франко зазначав: “Головна справа його життя – заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ’я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога – наукою і просвітництвом”.

         У 1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме – Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У вересні 1632 р. вона об’єдналася з Києво-Братською школою. Об’єднана школа дістала назву Братська або Київська колегія. Її керівником, протектором і опікуном став Петро Могила.
         Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, грунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчалися церковнослов’янська і руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувалися у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.

         Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчались також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав в закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.

Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів засобами до життя та навчання, збудував першу бурсу, нове кам’яне приміщення під школу, яке знаходиться сьогодні на території Києво-Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна або Святодухівська церква).

         Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність – бібліотеку (2131 книгу), а також будинки і дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентарю зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідін, Проців і Рівне, більше 80 тис. злотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним коштовним камінням і навіть тканини – адамашку і камку – на одяг студентам тощо. І наостанок Могила “слізно” просив берегти Колегію, як “єдине його надбання” (unicum pignus meum) у поцейбічному житті.

         На честь Петра Могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською колегією (академією). Під цією назвою вона і ввійшла в історію.
         Єдине, чого не встиг Могила – це добитися для Колегії офіційного статусу вищої школи. Але учні його продовжили розпочату ним справу. 10 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна як Князівство Руське ставала разом з Литвою і Польщею членом федеративної держави Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в тому числі – свобода віросповідання і статус вищої школи для Колегії – тобто статус академії. Договір було ратифіковано польським сеймом у травні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим у Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.
04.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://ocls.kyivlibs.org.ua/

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

Грушевський Михайло Сергійович: політичний діяч, науковець, публіцист

«Я сам прийшов до політики через історію,
і сей шлях вважаю нормальним...»

М. Грушевський

        У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків. До таких велетнів української національної культури належить Михайло Грушевський (1866-1934) — визначний історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, засновник Української Народної Республіки. Саме з його творчою спадщиною пов'язані ідеї відродження української культури і науки, історичної свідомості й національної гідності народу.

        Походив він із бідної родини Грушів, що мешкала у старовинному місті Холм на Чигиринщині. Були це переважно дяки й паламарі. Батько вчителював в місцевій гімназії. Мати походила з родини служителів культу. Коли хлопцю виповнилось 4 роки, родина переїхала на Кавказ. Здобувши домашню початкову освіту, Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії, і вже тоді виявив інтерес до історії, літератури, народознавства. Саме до грузинського періоду належать перші літературні спроби майбутнього історика, тут народився інтерес до історичних знань, а саме — до історії України. Кілька своїх перших оповідань юний початківець надіслав І. Нечуй-Левицькому, який його підтримав.
Бажання стати з часом українським істориком та літератором повернули юнака в Україну, де він вступив на історико-філологічний факультет Київського Університету Святого Володимира. В студентські роки молодий дослідник детально вивчив середньовічну історію України, а як кандидатську дисертацію захистив новаторську роботу «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава
до кінця ХІV століття» і одержав за це золоту медаль. Далі молодий історик захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки» і дістав ступінь магістра та посаду професора у відомому в Європі Львівському університеті. Відтоді й протягом 19 років діяльність Грушевського була пов'язана з цим Університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Тут виявились його здібності як громадського діяча. Саме тут почалась активна співпраця з науковим товариством ім.Т.Шевченка, яке він потім очолив і сприяв виданню понад 100 томів «Записок наукового товариства». Йому вдалося згуртувати навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культури кінця XIX-початку ХХ століть. Саме у Львові створився могутній тандем Михайло Грушевський - Іван Франко, який дав надзвичайно плідні результати: було видано цілий ряд літературних та публіцистичних часописів Лесі Українки, Михайла Коцюбинського,Івана Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, інших майстрів української літератури. І все це в той час, коли українознавчі дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися. А видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною.

        Науково-організаційну, редакторську, викладацьку, дослідницьку роботу М. Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. Був одним із засновників Української національно-демократичної партії у Галичині. У Петербурзі був одним із засновників часопису «Український вісник»  органу Української парламентської громади І Державної Думи. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували його незаперечне лідерство в національно-визвольному русі. І тому після Лютневої революції 1917 р. створена із представників українських соціалістичних партій Центральна Рада заочно обрала його головою. А в квітні 1918 р. Михайла Грушевського обрали Президентом України.
        Але політична ситуація в країні була досить складною, і він вимушений був виїхати за кордон, де цілком зосередився на науковій роботі. На батьківщину політичний діяч повернувся всесвітньо визнаним лідером в історичній науці, якого обрали академіком Всеукраїнської академії наук. Продовжувалась різнопланова науково-дослідна робота, але політичні репресії 30-х років торкнулись й Михайла Грушевського. У ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму і тому, хоча ненадовго, але заарештували. Після звільнення, незважаючи на вік та поганий стан здоров'я, вчений багато працював, намагаючись знайти віддушину у науковій праці. Наприкінці 1934 року його не стало.

        Видатний українець похований на Байковому Цвинтарі у Києві.
Михайло Грушевський належить до тих громадських діячів, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу. Пам'ять про нього — вічна, а його наукові праці — невичерпне джерело мудрості.

03.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://www.shevkyivlib.org.ua/

 

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

Іван Мазепа – Людина. Політик. Легенда

         Ім’я Великого Українця – гетьмана Івана Мазепи – відомо практично кожному громадянину нашої держави. Однак до сьогодні образ гетьмана в масовій свідомості, на жаль, ще мало чим нагадує реального Івана Мазепу. Причини добре відомі. Ім’я цього визначного діяча ось уже майже 300 років перебуває в списку тих, кого Російська імперія нещадно таврувала. Оголосивши його своїм ворогом, вона віками вкорінювала в голови підвладних їй українців наскрізь спотворені уявлення про цю постать, яка насправді гідна найвищої пошани.   

         «Від Богдана до Івана не було гетьмана»… Цією приказкою українці ще за життя Мазепи визначали історичний масштаб його постаті. 22 роки міцною рукою він тримав булаву і поклав край сумнозвісній Руїні.

         Натомість імперія не шкодувала чорної фарби, аби спотворити його образ. Та це не завадило, а навпаки допомогло Мазепі стати справжнім символом українського спротиву Росії; прапором нашого руху до незалежності – до тієї мети, яку Мазепа, йдучи попереду свого часу, усвідомив вже через 50 років після Переяслава.
         Гетьман України Іван Мазепа (1687 – 1709) був високо інтелектуальною особистістю, здобув ґрунтовну освіту, володів кількома іноземними мовами на різному рівні, мав інтерес до ренесансового бачення правителя держави, сам не відрікався від мистецтв – музики і віршотворення, цікавився архітектурою, книгами на рівні бібліофільства, образотворчим та ужитковим мистецтвом. Наближав до себе богословів та філософів, поетів, митців, архітекторів.
    Розвиток освіти Мазепа бачив як один із магістральних курсів у своїй політиці, приділяючи йому чимало уваги. Зокрема, він підніс значення Київської академії, сприяв заснуванню Чернігівського колегіума, добирав керівників освітнього процесу,  дбав про науки та вчених.
    Гетьман активно сприяв національному книгодрукуванню і прикладному до нього граверству, фінансуючи різні видання особисто. Дбав про церкву і підносив її: по-перше, через будівництво храмів, по-друге, через її мистецьке та обрядове наповнення.
 
    
Універсалами намагався вирівняти відносини між різними верствами населення, постаючи проти зловживань козацької старшини щодо міщан, монастирів та тієї ж старшини щодо біднішого козацтва, піклувався про полегшення тягарів простим трударям. Володіючи сильною персональною владою, застосував колективні форми правління, зокрема Генеральну раду.  
    Сучасники Івана Мазепи високо оцінили його подвижницьку працю. Визначний філософ Феофан Прокопович порівнював його з великим київським князем Володимиром Хрестителем, настільки величними для України були Мазепині діяння. У народі ж ходило прислів’я  „Від Богдана до Івана не було гетьмана”.

        
Однак вирішальну свою справу – змагання за незалежність України – Іван Мазепа програв, що стало не тільки його особистою трагедією, а й справжньою катастрофою для всього українства.        

         Мазепинська ідея жевріла та палахкотіла протягом двохсот років. Вона знаходила нових і нових послідовників. Вона надзвичайно вплинула на творчість Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка. Вона сприяла відновленню державності України на початку минулого століття.

         Коли в українську політику прийшов Симон Петлюра, слово «мазепинець» було іменем загальним для всіх, хто ставив собі за мету самостійну Україну; або просто щиро, і навіть без жодного політичного умислу, любив свій край та рідну українську мову. Петербург цим словом неначе таврував нас… Але українці, покоління за поколінням, надавали йому явно позитивного змісту.

          Протягом сотень років чужі голоси втовкмачували хибні уявлення про нашу історію. Вільна Україна позбувається цих нав’язаних зовні стереотипів, хоча не завжди так швидко як нам би того хотілося б.

         Як зазначив Президент України Петро Порошенко при відкритті пам’ятника гетьману Івану Мазепі в Полтаві: «Найкращим увічненням Мазепи є саме незалежна Україна. Вона робить очевидним і доконаним факт: наш Мазепа таки переміг! Хоч через брак єдності ми програли Полтавську битву, заплатили за неї страшну ціну, кілька століть поневіряючись кривавими манівцями історії, ми виграли таки війну за самостійність!

Іван Мазепа був сином свого часу, живою людиною і державним діячем зі своїми чеснотами й недоліками, прорахунками та гріхами, - як політичними, так і амурними. Але у вирішальний момент, коли треба було обирати між вірністю чужому монархові чи своїй Вітчизні, між особистим комфортом та ризиком заради майбутнього країни, його вибір був на користь України.»
02.08.2016 р.

За матеріалами  мережі Інтернет

До 25-річчя незалежності України : ЛЮДИ СВОБОДИ

 В’ячеслав Чорновіл та пробудження України

 

 

         У непроникному мороці комуністичної системи він вийшов у довгу і нелегку путь, і дві зорі світили йому й зігрівали душу – Свобода і Україна. В’ячеслав Чорновіл був найавторитетнішим політичним діячем нашої держави. Він був шанованим і в цілому світі. Належав до надзвичайно багатогранного й талановитого покоління шістдесятників. Разом зі своїми побратимами Василем Симоненком, Василем Стусом, Аллою Горською, Іваном Світличним зробив це покоління символом пробудження, прагнення України до волі. І цього свого вибору В’ячеслав Чорновіл не зрікся ніколи.

         В’ячеслав Чорновіл є національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, на шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям. Ця рана ніколи не загоїться. Було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного.

         Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Був веселим і жвавим, з усіма рисами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

         Про В’ячеслава Чорновола згадує Валентина Скачко, правозахисниця, журналістка, член ради Товариства «Меморіал»: «Це та людина, яка, я так вважаю, не виголошувала нічого аж такого радикального, він просто був європейського плану людиною. Він прекрасно знав, що треба для України. Що Україні потрібна демократія, що Україні потрібне визнання Голодомору, Україні просто потрібна справедливість».

         На жаль, ці його слова й ідеї досі актуальні. Чому? Тому, що держава досі не виконала ні своїх обіцянок, ні проголошених програм курсу на Європу і на демократію. Нічого цього немає! Тому Чорновіл досі залишається чи не поодинокою постаттю, до якої ми зараз можемо повернутись і бачити актуальність його ідей і завдань для України. Все абсолютно, що стосується релігійного, політичного, економічного життя – все актуальне і досі - на жаль. На жаль кажу тому, що нічого наша держава не зробила.

         Михайлина Коцюбинська, відомий  український філолог та літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників, знала В’ячеслава Чорновола кілька десятиліть і має свою думку щодо того, ким був і ким залишається для України В’ячеслав Чорновіл: «Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність, тощо. Ти віриш, що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу, іди і не звертай з неї, щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини: гідність і самоповагу і мужність бути чесним перед Богом, собою, співвітчизниками та перед Україною».

         Чорновіл – це уособлення незламного духу. Він жив тим, у що вірив. Попри складні обставини його життя він не зрадив тому, що було для нього по-справжньому важливе. І дай нам Боже навчитися цьому у нього. Жити тими високими ідеалами, тою високою метою, до якої варто стреміти. Це приклад для молодих людей. Бо саме в молодості формуються справжні високі ідеали. І дай Боже, щоб світла пам’ять цього Великого Українця завжди жила в наших серцях і надихала до великих звершень.

01.08.2016 р.

За матеріалами сайту http://www.sde.org.ua

24 серпня відбудеться парад військ з нагоди 25-ї річниці незалежності України — Указ Президента

 

Президент Петро Порошенко підписав Указ «Про проведення параду військ з нагоди 25-ї річниці незалежності України».

Військовий парад відбудеться 24 серпня у Києві на вулиці Хрещатик та майдані Незалежності. Безпосереднє керівництво підготовкою та проведенням заходу покладено на Міністра оборони України Степана Полторака.

Глава держави доручив Кабінету Міністрів забезпечити фінансування та здійснення в межах повноважень інших заходів, пов’язаних із підготовкою та проведенням параду, а Державному комітету телебачення і радіомовлення України — забезпечити трансляцію заходу.

22.07.2016 р.

За матеріалами офіційного сайту  Президента України http://www.president.gov.ua/

В Клубівці відбувся п’ятий зональний тур районного етапу фестивалю-огляду  художньої самодіяльності сільських закладів культури

 

26 травня в приміщенні Клубівського сільського будинку культури відбувся п’ятий зональний тур районного етапу фестивалю-огляду  художньої самодіяльності сільських закладів культури, присвячений 25-й річниці  незалежності України.

У заході взяли  участь аматори сцени: Клубівського, Васьковецького, Топорівського, Тишевичівського, Білівського сільських будинків культури та Підлісецького, Зубарівського сільських клубів. Щоб підтримати аматорів сцени до концертної зали завітали поціновувачі  народного мистецтва з села Клубівка, Клубівський сільський голова Володимир Юзина, Ріпківський сільський голова Валентина Марценюк.

На початку концерту перед громадою, яка зібралася у залі, виступив із привітальним словом заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко. Він наголосив, що вже 10 червня Ізяславщина звітуватиме перед обласною комісією і висловив переконання, що значна частина представлених сьогодні номерів увійде до програми звітного концерту аматорів сцени району.

Кожен творчий виступ хорових колективів, вокальних груп, солістів, декламаторів відзначався високим рівнем виконання і був оцінений глядачами  щирими оплесками. В цей день на сцені Клубівського сільського будинку культури відбулось декілька прем’єрних виступів як серед колективів, так і серед солістів. Працівниками сільських закладів культури було продемонстровано  результати великої творчої підготовчої роботи на місцях, що свідчить про авторитетність їх керівників на уміння розвивати творчість серед наших земляків.

ФОТОКОЛАЖ

27.05.2016 р.

В.Кучерук за матеріалами Ізяславського районного будинку культури

 

Незалежна моя Україна, пишна квітка планети Земля

 

19 травня у День вишиванки в Сахновецькому сільському  будинку культури пройшов зональний огляд районного етапу обласного фестивалю народного мистецтва, присвячений 25-й річниці незалежності України «Незалежна моя Україна, пишна квітка планети Земля».

На святі були присутні заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко, працівники районного будинку культури та закладів культури району, жителі села Сахнівці.

Звертаючись до учасників, заступник голови райдержадміністрації Володимир Левченко подякував за те, що вони своєю творчою діяльністю сприяють збереженню й розвитку духовних цінностей українського народу, народного мистецтва, як невід’ємної складової неповторної  національної культури.

Програма виступів учасників зонального етапу фестивалю була різноманітною та яскравою. У виконанні творчих колективів та аматорів народного мистецтва було представлено розмаїття музичних творів, українського фольклору та хореографії.

До уваги глядачів представлено художні номери, які виконали аматори сцени Тернавського, Новосільського, Ліщанського, Великопузирківського сільських будинків культури, Кропивнянського, Свиридівського, Сохужинецького сільських клубів. Окремі художні номери були присвячені Героям України, які віддали своє життя в боротьбі за свободу і незалежність нашої держави.

Також в холі будинку культури було оформлено виставку образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Із глибин народу мого».

ФОТОКОЛАЖ

20.05.2016 р.

За матеріалами Ізяславського районного будинку культури

Ентузіасти аматорської сцени Ізяславщини зуміли довести, що можуть берегти перлини художньої самодіяльності, як зіницю ока

 

У цьому році вся Україна відзначає знаменну дату – 25-річчя незалежності держави.

З нагоди цієї події  в рамках районного фестивалю 12 травня  на базі Михнівського  сільського будинку культури відбувся зональний творчий звіт аматорських колективів художньої самодіяльності та окремих виконавців Покощівського, Закружецького, Поліського, Завадинецького, Більчинського сільських клубів, а також Білогородського, Двірецького та Мислятинського сільського будинку культури.

У фойє сільського будинку культури експонувалася виставка виробів сільських майстринь. Тут справді було що подивитися і належно оцінити вмілі руки вишивальниць та інших майстрів декоративно-прикладного мистецтва.

Для зонального звіту було відібрано найкращі художні номери як окремих виконавців, так і творчих колективів. Від першого і до останнього номера концертну програму з непідробною цікавістю та затамованим подихом сприймали вдячні глядачі. 

Любові до Батьківщини, рідного краю, віри в щасливе  майбутнє нашої держави присвятили свої виступи більшість творчих колективів та окремих виконавців.

Переглядаючи виступи справжніх юних ентузіастів аматорської сцени, виникає надія, що Ізяславщина у галузі культури являється серйозним конкурентом для інших районів Хмельниччини, адже сучасна українська молодь довела своїми виступами, що може берегти перлини художньої самодіяльності, як зіницю ока.

ФОТОКОЛАЖ

13.05.2016 р.

Сектор інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю апарату райдержадміністрації

Ізяславщиною  впевнено крокує мистецька естафета колективів художньої самодіяльності району

 

ДУХОВНА РІКА УКРАЇНИ... у яких часових глибинах заякорився її первородний енергетичний імпульс, у яких межових обширах перегукуються її пісенні береги, яких неосяжних далечин сягає її живодайне русло?

22 квітня на базі Радошівського сільського будинку культури відбувся зональний творчий звіт художніх аматорських колективів та окремих виконавців  Радошівського сільського будинку культури, Путринецького сільського клубу, Михлянського сільського будинку культури,  Сошненського сільського будинку культури, Коминського сільського клубу, Лютарського сільського клубу в рамках районного фестивалю, приуроченого двадцять п’ятій річниці Незалежності України.

Під час творчого звіту усіх присутніх в залі вітав заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко. Володимир Борисович  зауважив, що в ці нелегкі часи, котрі переживає українська держава, нам важливо бути єдиними в своїх прагненнях та цілях, добросовісно працювати та забезпечувати надійний тил, аби чоловіки, котрі перебувають у зоні проведення АТО, відчували нашу підтримку та допомогу. Також заступник голови райдержадміністрації  висловив надію, що день народження держави зустрічатимемо під мирним небом. 

Тож протягом всього святкового заходу, його учасники оспівуючи прославляли нашу державу, виражаючи щиру любов до Батьківщини, до народу та до рідного краю.

Аматори сцени сільських закладів культури   донесли до глядача красу пісні, яка супроводжує нас протягом усього життя при будь-яких обставинах. Не обійшлося без  українського гумору. Виступи дорослих аматорів сцени перемежовувалися з дитячими, адже саме діти – це і є майбутнє нашої молодої держави.

 По завершенню концерту відбулося підбиття підсумків, на якому заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко та всі члени оглядової комісії відмітили значний творчий зріст сільських колективів, відзначили плідну професіональну діяльність, майстерність виконання та згуртовану роботу колективів закладів культури.  

ФОТОКОЛАЖ

25.04.2016 р.

В.Кучерук

 

У Плужному стартувала мистецька естафета колективів художньої самодіяльності району

 

Районна мистецька естафета колективів художньої самодіяльності, присвячена 25-ї річниці незалежності України, 21 квітня стартувала у Плужному. У зональному етапі огляду-конкурсу свою творчу майстерність представили аматори сцени та творчі колективи Плужненського, Кунівського, Борисівського сільських будинків культури, Першохотенського, Улянівського,  Мокрецького, Дертківського сільських клубів.

На мистецьке свято завітали: заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко, Плужненський сільський голова Віктор Максимчук, Кунівський сільський голова Ярослав Качур, методисти Ізяславського районного будинку культури, керівники ряду сільських закладів культури, місцеві жителі.

Даючи старт мистецькому марафону, заступник голови районної державної адміністрації Володимир Левченко зазначив, що звіти, присвячені 25-річчю незалежності України, проводяться з метою виховання любові до рідної землі шляхом популяризації етнокультурної спадщини та регіональних особливостей культури нашого краю, підвищення виконавської майстерності колективів, збереження та розвиток традиційного народного мистецтва, традицій, звичаїв, обрядів, залучення широкої громадської та творчої інтелігенції до діяльності творчих аматорських колективів. «Він сприятиме зближенню, взаємному збагаченню, спадковості та безперервності традицій між поколіннями», - зазначив Володимир Борисович. Він також адресував найщиріші слова вітання й подяки за працю всім працівникам культури та аматорам сцени  закладів культури, які  беруть участь у фестивалі.

У залі була оформлена виставка  майстрів декоративного ужиткового мистецтва, яка  милувала своїм різнобарв’ям та яскравістю.

У творчому звіті були представлені різноманітні жанри і види гурткової роботи: художнє читання, виступи солістів – вокалістів, вокально-жіночого, вокально-чоловічого та драматичного колективів. На святковому концерті кращі солісти та творчі колективи знайомили глядачів із душевними, ліричними, патріотичними, народними піснями, що яскраво звучали зі сцени.

Творчі звіти тільки розпочалися, тож бажаємо кожному клубному закладу нових успіхів,  творчого натхнення та вдячних глядачів.

ФОТОКОЛАЖ

21.04.2016 р.

В.Кучерук

 

 

АКТУАЛЬНО

 

Правова допомога 

Пенсійне забезпечення

Англійська мова

Незалежність-25

Вибори

Запобігання корупції

Відзначення пам'ятних та ювілейних дат

Голодомор

       Актуальні питання          державної служби

 

 

 

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

 

Соціальний захист


Медицина

 

Культура

 

Сім'я і діти

 

Освіта

 

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНА СФЕРА

 

Підприємництво

 Енергоефективність

 Регуляторна політика

 Агросектор

 Бюджет

 Державні закупівлі

 Державна реєстрація

Чисте довкілля

 ЦНАП 

 

 

 

 

ОРГАНИ ВЛАДИ

 

Районна рада

Міська рада

Сільські ради

ХАЕС

Податкова

Поліція

Районний сектор ГУ ДСУ з надзвичайних ситуацій 

 

 

 

  Центральні 

 органи влади

 

 

 

 

   Обласні

 органи влади

 

 

 
 

 

 

 
_______________________________________________________________________________________
© Ізяславська районна державна адміністрація, 2003-2017
   вул. Незалежності, буд.2, м.Ізяслав, 30300,
e-mail: izyaslav_rda@izadm.gov.ua
 
  Розробка та підтримка: Сектор інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату Ізяславської районної державної адміністрації